Білосніжна й напрасована сорочка незнайомця змусила Страйка ще більше перейматися через тисячу заломів на власному вбранні. Він підвівся перед Бристоу на всі свої шість футів і три дюйми зросту, простягнув волохату руку і спробував урівноважити сарторіальну вищість свого гостя, вдаючи людину надто заклопотану, щоб дбати про прасування.

— Корморан Страйк. Як ся маєте?

— Джон Бристоу,— озвався гість, потискаючи йому руку. Він мав приємний голос, культурний і невпевнений. Погляд його спинився на набряклому оці Страйка.

— Джентльмени, я можу вам запропонувати чай чи каву? — спитала Робін.

Бристоу попросив маленьку чашку чорної кави, а Страйк не відповів: він раптом помітив, що на витертому дивані біля дверей у передпокої сидить молода жінка з важким чолом, у старомодному твідовому костюмі. З цього мало випливати, що до нього прийшло водночас аж двоє клієнтів. Не могли ж йому прислати двох тимчасових секретарок?

— А ви, містере Страйк? — запитала Робін.

— Га? А! Мені, будь ласка, чорну каву з двома кубиками цукру, Сандро,— вихопилося у Страйка. Він побачив, як скривилася дівчина, коли зачиняла по собі двері, а тоді згадав, що немає ні кави, ні цукру, ні навіть чашок.

На запрошення Страйка, Бристоу присів і почав оглядати пошарпаний офіс; Страйк злякався, що він розчарований. Потенційний клієнт нервувався у тій винуватій манері, яку Страйк частенько бачив у чоловіків, які підозрюють подружню зраду,— проте його оточувала ледь помітна аура влади, яку головно випромінював дорогий костюм. Страйк гадки не мав, як цей Бристоу його знайшов. Важко вести бізнес, де важать усні рекомендації, а твоя єдина клієнтка не має друзів (про що вона регулярно плакалася по телефону).

— Що я можу зробити для вас, містере Бристоу? — спитав Страйк, знову всівшись у крісло.

— Я... е-е-е... власне, я хотів лише перевірити... гадаю, ми з вами знайомі.

— Правда?

— Ви не згадаєте мене, минуло вже стільки років... та ви, здається, дружили з моїм братом Чарлі. Чарлі Бристоу. Він загинув — нещасний випадок — у дев’ять років.

— От чорт,— озвався Страйк.— Чарлі... так, я пам’ятаю.

І він і справді все чудово пам’ятав. Чарлі Бристоу був одним з багатьох друзів, яких Страйк устиг набути за своє складне кочове дитинство. Невідпорний, невгамовний і відчайдушний ватажок найкрутішої банди у новій школі в Лондоні, куди потрапив Страйк, Чарлі з першого погляду на здоровила-новачка з сильним корнволльським акцентом призначив його своїм ліпшим другом і правою рукою. То були два п’янкі місяці справжньої дружби й бешкетів. Страйк, якого завжди вражало просте домашнє життя інших дітей, їхні здорові впорядковані родини, наявність власної кімнати, однієї й тієї самої роками, добре запам’ятав і домівку Чарлі — велику, розкішну. Запам’ятав довгий газон, залитий сонячним світлом, будиночок на дереві, лимонад з льодом, яким пригощала мама Чарлі.

А потім стався той нечуваний жах: у перший шкільний день після великодніх канікул учителька повідомила, що Чарлі не повернеться: він загинув, з’їхавши на велосипеді в кар’єр у Вельсі, куди родина поїхала на відпочинок. Учителька була старим стервом і не втрималася, щоб не додати, що Чарлі було суворо заборонено кататися навіть близько до кар’єру, але ж, як усі пам’ятають, він частенько не слухався дорослих, тож усе одно туди поїхав — мабуть, щоб випендритися... та тут учителька змушена була замовкнути, бо дві дівчинки у першому ряду заплакали.

З того дня щоразу, коли Страйк дивився на кар’єр чи уявляв його, то бачив обличчя усміхненого білявого хлопчика. Він би не здивувався, якби виявилося, що всі колишні однокласники Чарлі Бристоу зберегли такий самий стійкий страх до великої темної ями, стрімкого падіння і невблаганного каміння унизу.

— Так, я пам’ятаю Чарлі,— мовив він.

Борлак Бристоу ледь помітно смикнувся.

— Так. Власне, справа у вашому імені, сер. Я так чітко пам’ятаю, як Чарлі про вас говорив на тих канікулах, за лічені дні до смерті,— «мій друг Страйк», «Корморан Страйк». Незвичайно, правда? Якого походження це прізвище — Страйк? Я більше ніде його не чув.

Бристоу був не першою людиною на пам’яті Страйка, яка чіплялася за будь-яку тему — погоду, плату за проїзд, свої смаки щодо гарячих напоїв, щоб тільки відкласти власне ту розмову, яка привела її до Страйкової контори.

— Я чув, це якось пов’язано з зерном,— озвався Страйк,— з мірами для зерна.

— Та невже? Тобто до страйків, ну, коли бастують, стосунку не має... Бачте, коли я шукав людину, що допомогла б мені у моїй справі, й побачив у довіднику ваше ім’я,— тут у Бристоу засмикалося коліно,— то, мабуть, ви можете уявити, як воно було — ніби знак згори. Знак від Чарлі. Який каже, що я правий.

Він ковтнув. Знову смикнувся борлак.

— Гаразд,— обережно мовив Страйк, сподіваючись, що його не мають за медіума.

— Розумієте, це щодо моєї сестри,— пояснив Бристоу.

— Авжеж. Вона потрапила в халепу?

— Вона загинула.

У Страйка мало не вихопилося: «Що — і вона теж?»

— Співчуваю,— обережно вимовив він натомість.

Бристоу прийняв співчуття різким кивком.

— Це... це непросто. По-перше, ви маєте знати, що мою сестру звати — звали — Лула Лендрі.

Надія, що була вигулькнула на згадку про потенційного клієнта, повільно обвалилася гранітною могильною плитою, боляче врізавши Страйкові під дих. Чоловік, що сидів навпроти, перебував у полоні ілюзій, якщо не божевілля. Як неможливе існування двох однакових сніжинок, так само неможливо, щоб оцей кислолиций чоловік-кролик мав спільні гени з бронзовошкірою, діамантово-точеною красунею зі стрункими, мов у кобилиці, ногами — з Лулою Лендрі.

— Мої батьки її удочерили,— ледь чутно вимовив Бристоу, ніби прочитав Страйкові думки.— Ми всі нерідні.

— Ага,— озвався Страйк. Спогади були неймовірно чіткі: подумки озираючись на той гігантський, прохолодний, ошатний будинок і осяйні акри саду, Страйк викликав у пам’яті зманіжену блондинку-мати, яка головує за садовим столом; далекі розкати грізного батьківського голосу; похмурого старшого брата, який колупає фруктовий торт; Чарлі, який смішить мати своєю клоунадою,— але дівчинки не пригадував.

— Ви ніяк не могли знати Лулу,— провадив Бристоу, ніби знову Страйк озвучив свої сумніви.— Батьки взяли її вже після того, як Чарлі помер. До нас вона переїхала чотирирічною — до того вже зо два роки провела в опіці. Мені було майже п’ятнадцять. Досі пам’ятаю, як стояв у дверях і дивився, як татко несе її до ґанку. На голові у неї була маленька червона шапочка, в’язана. Мати досі її зберігає.

І тут — цілком зненацька — Джон Бристоу розридався. Схлипуючи собі в долоні, він зіщулився і трусився, крізь пальці йому текли сльози й шмарклі. Щоразу як він начебто брав себе в руки, ридання проривалися наново.

— Вибачте... вибачте... о Господи...

Задихаючись і гикаючи, він промокнув носовичком очі під окулярами, намагаючись опанувати себе.

Відчинилися двері, й увійшла Робін з тацею.

Бристоу відвернувся, його плечі ходили ходором.

Крізь прочинені двері Страйк знову побачив у приймальні жінку в костюмі; тепер вона супилася на нього поверх сторінок «Дейлі експреса».

Робін поставила на стіл дві чашки, кухлик з молоком, цукорницю і таріль шоколадного печива — нічого з цього Страйк раніше не бачив — байдуже усміхнулася і розвернулася йти.

— Заждіть, Сандро,— спинив її Страйк.— Ви не могли б...

Узявши з шухляди папірець, він поклав його собі на коліно.

З боку Бристоу лунали тихі схлипи, а Страйк писав — дуже швидко, але якомога розбірливіше:

Погугліть Лулу Лендрі та гляньте, чи її дійсно удочерили і хто. Не обговорюйте свої дії з жінкою у приймальні (нащо вона прийшла?). Запишіть відповіді на мої питання і принесіть мені, але не кажіть уголос, що ви знайшли.

Він передав папірця Робін, вона мовчки взяла його і вийшла.

— Вибачте, перепрошую,— видихнув Бристоу, коли двері зачинилися.— Це не... я зазвичай не... я просто був на роботі, там клієнти...