Страйк висунув шухляду і побачив усередині багато білих коробочок — різних розмірів, з різними етикетками.

— Котрі?..

— Давайте будь-які, вони всі однакові,— відповіла вона.

Страйк дістав одну коробку; на ній чітко було написано «Валіум». У шухляді було досить ліків, щоб десять разів зробити передозування.

— Дістаньте мені, будь ласка, кілька пігулок,— попросила вона.— Я прийму їх з чаєм, якщо він уже достатньо охолов.

Страйк подав їй пігулки і чашку; її руки тремтіли, і йому довелося підтримати блюдце; на думку недоречно спав священик, що дає причастя.

— Дякую,— прошепотіла леді Бристоу, знову влягаючись на подушки, поки він ставив чай на столик, і втупила у нього скорботні очі.

— Джон мені, здається, казав, що ви знали Чарлі?

— Знав,— відповів Страйк.— І ніколи не забував його.

— Ні, звісно ж, не забували. Він був чарівне дитя. Так усі завжди казали. Милий хлопчик, наймиліший з усіх. Дня не минає, щоб я за ним не сумувала.

За вікнами кричали діти й шелестіли дерева, а Страйк подумав: а який вигляд мала ця кімната зимового ранку кілька місяців тому, коли дерева стояли голі, а тут сиділа Лула Лендрі, і її прегарні очі, мабуть, споглядали фотографію Чарлі, поки її сонна від ліків мати розповідала його страшну історію?

— Я доти ніколи не говорила про це з Лулою. Хлопчики поїхали кататися на велосипедах. Ми чули, як закричав Джон і як потім почав лаятися і кричати Тоні...

Ручка Страйка досі не торкнулася паперу. Він дивився на обличчя присмертної, слухаючи її розповідь.

— Алек не дозволив мені дивитися, навіть не підпустив мене до кар’єру. Коли він сказав, що сталося, я зомліла. Я думала, що помру. Я хотіла померти. Я не розуміла, як Бог міг це допустити. Але з часом мені спало на думку, що я це все заслужила,— ніби здалеку мовила леді Бристоу, втупившись у стелю.— Я почала думала, чи не покарання це. Бо я надто їх любила. Ні в чому не могла відмовити. Чарлі, Алеку, Лулі. Я вирішила, що це мало бути покарання, бо інакше це було би просто неймовірно жорстоко, правда? Що я проходжу через це знову, і знову, і знову.

Страйк не мав відповіді. Вона просила про жалість, але він не міг жаліти її так, як вона, можливо, заслуговувала. Вона вмирала, оповита невидимими шатами мучеництва, виставляла перед ним свою безпорадність і пасивність, мов оздоби, і відчував він головно огиду.

— Я так сильно хотіла Лулу,— провадила леді Бристоу,— але не думаю, що вона колись... Вона була чарівна дівчинка. Така гарна. Для тієї дівчинки я була ладна на все. Але вона не любила мене так, як любили Чарлі й Джон. Можливо, було вже надто пізно. Можливо, ми надто пізно її взяли. Джон дуже ревнував, коли її привезли. Він так сумував за Чарлі! Але вони стали близькими друзями. Дуже близькими.

На паперовій шкірі її чола з’явилася крихітна зморшка.

— Тож Тоні помилявся.

— У чому помилявся? — тихо спитав Страйк.

Її пальці над ковдрою смикнулися. Вона ковтнула.

— Тоні вважав, що нам не слід брати Лулу.

— Чому ні? — спитав Страйк.

— Тоні ніколи не любив моїх дітей,— пояснила Івет Бристоу.— Мій брат — дуже жорсткий чоловік. Дуже холодний. Коли загинув Чарлі, він казав страшні речі. Алек його вдарив. То була неправда. Неправда — оте, що сказав Тоні.

Її молочні очі ковзнули по обличчю Страйка, і той ніби побачив проблиск жінки, якою вона колись була: трохи набридлива, трохи дитинна, чарівно залежна, ультра-жіночна істота, яку захищав і балував сер Алек, радий задовольнити кожну її забаганку.

— Що саме казав Тоні?

— Жахливі речі про Джона й Чарлі. Страшні. Я не хочу,— мляво вимовила вона,— навіть повторювати їх. А потім, почувши, що ми вдочеряємо дівчинку, він подзвонив Алеку і сказав, що нам не варто цього робити. Алек так розлютився,— прошепотіла вона.— Заборонив Тоні приходити до нас.

— Ви розповіли про все це Лулі, коли вона приходила того дня? — спитав Страйк.— Про Тоні, про те, що він казав, коли загинув Чарлі й коли ви її вдочеряли?

Вона ніби відчула докір.

— Я не пам’ятаю, що точно їй казала. Я щойно перенесла дуже серйозну операцію. Від ліків хотілося спати. Я тепер не можу точно пригадати, що казала...

Раптом леді Бристоу різко змінила тему:

— Той хлопчик нагадав мені Чарлі. Лулин бойфренд. Такий гарний хлопчик. Як його звати?

— Еван Дафілд?

— Так. Він, знаєте, нещодавно приходив до мене. Зовсім нещодавно. Не знаю точно... я втратила лік часу. Мені тепер дають стільки ліків... Але він до мене приходив. Так мило з його боку. Хотів поговорити про Лулу.

Страйк згадав запевнення Джона Бристоу, що його мати не знає, хто такий Дафілд, і подумав, що леді Бристоу могла гратися з сином у таку гру: прикидатися більш збентеженою, ніж насправді, щоб стимулювати в ньому потяг захищати її.

— Чарлі був би такий самий гарний, якби дожив. Може, став би співаком чи актором. Пам’ятаєте, як він любив грати на сцені? Мені було дуже шкода цього хлопчика Евана. Він тут у мене плакав. Казав, що думає, ніби вона знайшла іншого чоловіка.

— Що за інший чоловік?

— Співак,— непевно пояснила леді Бристоу.— Отой співак, що писав про неї пісні. Коли ти юна й гарна, то можеш бути дуже жорстокою. Мені було страшенно його шкода. Він сказав, що почувається винним. Я відповіла, що він ні в чому не винен.

— Чому він почувався винним?

— Бо не пішов за нею у квартиру. Бо не був поруч, не врятував її.

— Івет, а чи можемо ми знову поговорити про день перед Лулиною смертю?

Вона глянула з докором.

— Боюся, що нічого не пригадаю. Я вже все, що пам’ятала, вам розповіла. Я щойно вийшла з лікарні, було сама не своя. Мені дали стільки ліків, щоб не боліло.

— Я це розумію. Хотів лише дізнатися, чи пам’ятаєте ви, щоб того дня до вас заходив Тоні?

Пауза. Страйк побачив твердість на млявому обличчі.

— Ні, я не пригадую, щоб Тоні заходив,— нарешті сказала леді Бристоу.— Я знаю, що він каже, що був тут, але я не пам’ятаю, щоб він заходив. Мабуть, я спала.

— Він каже, що був у вас одночасно з Лулою,— сказав Страйк.

Леді Бристоу ледь помітно знизала делікатними плечима.

— Може, й був,— сказала вона,— але я цього не пам’ятаю.— Потім підвищила голос: — Тепер, коли брат знає, що я вмираю, він став до мене набагато люб’язніший. Часто заходить. Завжди каже, звісно, щось отруйне про Джона. Він так завжди робив. Але Джон зі мною завжди був такий добрий! Стільки всього робить для мене, поки я хворію... жоден син не мусить стільки робити. Це скоріше мала б робити Лула... але вона була зіпсута дівчинка. Я її любила, але вона була егоїстка. Така егоїстка!

— Отже, того дня, коли ви востаннє бачили Лулу...— почав Страйк, уперто повертаючись до основної теми, але леді Бристоу перебила його.

— Коли вона пішла, я дуже засмутилася,— сказала вона.— Дуже. Зі мною так завжди буває, коли згадаю Чарлі. Лула бачила, в якому я стані, але все одно пішла до подруги. Мені довелося прийняти пігулки, і я заснула. Ні, Тоні я не бачила. Нікого не бачила. Він може казати, що був тут, але я нічого не пам’ятаю, аж поки Джон з вечерею на таці не збудив мене. Джон був сердитий. Насварив мене.

— Чому це?

— Він вважає, що я приймаю забагато ліків,— тоном маленької дівчинки пояснила леді Бристоу.— Я знаю, що бідолашний Джон бажає мені всього найкращого, але він просто не розуміє... не здатен... У моєму житті було стільки болю! Він того вечора дуже довго сидів біля мене. Ми говорили про Чарлі. До пізньої ночі. І поки ми говорили,— тут її голос упав до шепоту,— саме тоді, коли ми говорили, Лула впала... впала з балкона... І Джонові наступного ранку довелося повідомляти мені цю новину. На світанку до нас приїхала поліція. Він зайшов до спальні, щоб мені сказати, і...

Вона ковтнула й похитала головою — млява, ледь жива.

— Я знаю, що саме через це і повернувся рак. Людина не може витримати стільки болю.

У неї почав заплітатися язик. Скільки ж валіуму вона встигла прийняти, подумав Страйк. Леді Бристоу сонно заплющила очі.