— Тоді... тоді він просто забув віддати Тоні документи на підпис, та й усе.

— І не передав їх факсом чи кур’єром?

— То були важливі документи.

— Елісон,— мовив Страйк, задоволений її стривоженістю,— ми обидва знаємо, що це дурня. Кипріян вирішив, що Тоні втік кудись з Урсулою на той день, так?

— Ні, не вирішив! Не втік!

Біля шинквасу тітка Вініфред вимахувала руками, мов вітряк, а Бристоу і Робін слухали з застиглими усмішками.

— Ви його знайшли в Оксфорді, так?

— Ні, тому що...

— О котрій ви туди приїхали?

— Десь об одинадцятій, але він...

— Кипріян, мабуть, відіслав вас туди, щойно прийшов на роботу, так?

— Підпис був потрібний терміново.

— Але ви не знайшли Тоні ані в готелі, ані на конференції?

— Я його не зустріла,— з лютим відчаєм відповіла Елісон,— бо він повернувся до Лондона, до леді Бристоу.

— A,— кивнув Страйк.— Але хіба не дивно, що він не попередив про повернення ні вас, ні Кипріяна, правда?

— Не дивно,— відповіла Елісон, хоробро намагаючись повернути свою зниклу зверхність.— Він був з нами на зв’язку. Мав при собі мобільний. Це не мало значення.

— Ви дзвонили йому на мобільний?

Вона не відповіла.

— Дзвонили, але ніхто не взяв слухавки?

Мовчки, розлючено вона відпила зі свого келишка.

— От правда, дзвінки від секретарки, коли зайнятий іншою справою, збивають весь настрій.

Страйк гадав, що ця репліка обурить Елісон, і не розчарувався.

— Ви огидний. Абсолютно огидний,— невиразно промовила Елісон; її щоки заливав темний рум’янець святенництва, яке вона силкувалася приховати за зверхністю.

— Ви мешкаєте сама? — спитав Страйк.

— А це тут ще до чого? — здивувалася вона, заскочена зненацька.

— Просто стало цікаво. Отже, вам не здається дивним те, що Тоні заселився на ніч у готель в Оксфорді, наступного ранку поїхав назад до Лондона, а потім повернувся до Оксфорда — якраз вчасно, щоб виселитися з готелю?

— Він повернувся до Оксфорда, щоб потрапити на конференцію у другій половині дня.

— Ой, правда? Ви затрималися і зустріли його там?

— Він там був,— сказала вона, уникаючи прямої відповіді.

— Й у вас є докази?

Елісон мовчала.

— Скажіть,— попросив Страйк,— на вашу думку, Тоні пробув весь день у ліжку з Урсулою Мей — чи мав якийсь конфлікт з племінницею?

Біля шинкваса тітка Вініфред поправляла шапочку і зав’язувала пояс. Вона явно збиралася йти.

Кілька секунд Елісон боролася з собою, а тоді, ніби випускаючи на волю щось, що довго тримала в собі, пристрасно зашепотіла:

— Між ними нічого немає. Я певна, що немає. Це неможливо. Урсулу цікавлять тільки гроші, тільки гроші мають для неї значення, а у Тоні грошей менше, ніж у Кипріяна. Урсула не захотіла б Тоні. Просто не захотіла.

— О, тут не вгадаєш. Фізична пристрасть може перевищити будь-який розрахунок,— відповів Страйк, уважно спостерігаючи за Елісон.— Так буває. Іншому чоловіку важко про це судити, але Тоні досить привабливий, хіба ні?

Він побачив неприхований біль і лють; Елісон душилася словами:

— Тоні правий: ви всіх використовуєте — берете все, що зможете... Джон здурів — Лула стрибнула сама. Сама! Вона завжди була неврівноважена. Джон такий самий, як мати — схильний до істерик, до вигадок. Лула вживала наркотики, вона була з отаких — некерованих, від яких суцільні проблеми, яким тільки й треба, що чужої уваги. Зіпсута. Розкидалася грошима. Вона могла мати все, що схоче, всіх, кого схоче, але їй усе було мало.

— Я й не знав, що ви були знайомі.

— Я... мені Тоні про неї розповідав.

— Він її не надто любив, так?

— Він просто бачив її наскрізь. Вона була погана. Деякі жінки,— промовила Елісон, і її груди під безформним плащем важко піднімалися й опадали,— погані.

Задуху пабу прорізав холодний протяг — то за тіткою Рошель зачинялися двері. Бристоу і Робін в’яло усміхалися, аж поки двері не зачинилися зовсім, тоді з полегшенням обмінялися поглядами.

Бармен десь зник. Їх тепер лишилося четверо у маленькому пабі. Страйк тільки зараз розчув, що фоном грає балада вісімдесятих: «The Power of Love» у виконанні Дженіфер Раш. Бристоу і Робін підійшли до їхнього столика.

— Я думав, що ви хотіли поговорити з тіткою Рошель? — спитав Бристоу з пригніченим виглядом — ніби вийшло, що він витримав таке випробування невідь-навіщо.

— Не настільки, щоб за нею бігти,— бадьоро відповів Страйк.— Ви можете мені все переповісти.

З виразів облич Робін і Бристоу Страйк бачив, що обом його поведінка здається на диво недбалою. Елісон щось шукала у сумочці, її обличчя не було видно.

Дощ припинився; тротуари були ковзкі, похмуре небо таїло загрозу нової зливи. Жінки мовчки йшли попереду, а Бристоу всерйоз переповідав Страйкові все, що запам’ятав з розмови з тіткою Вініфред. Але Страйк не слухав. Він дивився на спини двох жінок попереду: обидві в чорному, для байдужого спостерігача — однакові, хоч міняй. Він загадав скульптури обабіч Королівської брами: геть несхожі, попри ілюзію для неуважного погляду; самець і самиця, одного й того самого виду, так, але цілком різні.

Коли Робін і Елісон зупинилися біля «БМВ», що, як вирішив Страйк, належить Бристоу, він теж сповільнив крок і перепинив незв’язну розповідь Бристоу про буремні стосунки Рошель з її близькими.

— Джоне, мені треба дещо у вас уточнити.

— Питайте.

— Ви казали, що чули, як ваш дядько заходив до квартири вашої матері вранці напередодні Лулиної смерті?

— Так, чув.

— Ви цілком певні, що чоловік, чий голос ви чули, був Тоні?

— Так, звісно.

— Але ви його не бачили?

— Я...— кроляче обличчя Бристоу раптом набуло здивованого виразу.— Ні, я... я не думаю, що дійсно його бачив. Але чув, як він заходив. Чув його голос із коридору.

— А ви не думаєте, що просто чекали на Тоні, от і вирішили, що то він?

Знову повисла пауза.

Тоді Бристоу мовив уже іншим тоном:

— Ви хочете сказати, що Тоні там не було?

— Просто хочу знати, наскільки ви певні, що він там був.

— Ну... до цієї миті я був цілком певний. Більше ні в кого немає ключів від маминої квартири. Це міг бути тільки Тоні, ніхто інший.

— Отже, ви чули, як хтось заходив до квартири. Чули чоловічий голос. Він говорив з вашою мамою чи з Лулою?

— Е-е...— Бристоу, міркуючи над питанням, закопилив губу, відкривши великі передні зуби.— Я чув, як він зайшов. Гадаю, що чув, як він говорив до Лули...

— А як пішов, теж чули?

— Так. Чув, як він ішов коридором. І як зачинилися Двері.

— Коли Лула з вами прощалася, вона якось згадувала про візит Тоні?

Знову запало мовчання. Бристоу підніс руку до обличчя, пригадуючи.

— Я... вона мене обійняла, і все... Так, гадаю, вона щось казала про Тоні. Чи ні? Чи то я вигадав, що вона говорила про Тоні, бо думав, що... Але якщо це був не дядько, то хто це міг бути?

Страйк чекав. Бристоу втупив погляд у тротуар, міркуючи.

— Але це мусив бути він. Лула цю людину точно бачила і не знайшла її присутність гідною додаткової уваги. Та й хто це міг бути, як не Тоні? Хто ще міг мати ключі?

— Скільки наборів ключів узагалі є?

— Чотири. Три запасні.

— Чимало.

— Ну, у Лули, у Тоні й у мене були ключі. Мама хотіла, щоб ми всі могли вільно приходити й виходити, надто коли захворіла.

— І всі ключі на місці, за ними стежать?

— Так! Гадаю, що так. Гадаю, Лулині ключі повернулися до маминої квартири разом з іншими її речами. Ключі Тоні у нього, мої у мене, а мамині... думаю, вони десь у квартирі.

— Отже, ви не знаєте, щоб котрісь із ключів загубилися?

— Ні.

— І ніхто з вас ключів нікому не позичав?

— Боже мій, та нащо б нам це робити?

— Я не можу забути того, що з Лулиного комп’ютера хтось видалив папку з фотографіями, коли він уже був у квартирі вашої мами. Якщо хтось має зайві ключі...

— Це просто неможливо,— заявив Бристоу.— Це просто... я... чому ви кажете, що Тоні там не було? Він мав бути. Він каже, що бачив мене у двері.