— Чим більше ти придбаєш, — каже Трейсі, — тим більше потім утратиш.

Виходу немає.

Не найрадісніше відкриття.

— Ні, — кажу я і проводжу пальцем у неї між ногами. — Я маю на увазі, ось так. Навіщо ти голиш лобок?

Вона всміхається й закочує очі.

Вона каже:

— Щоб носити трусики-танга.

Я сиджу на унітазі — відпочиваю. Трейсі дивиться в дзеркало. Перевіряє, що лишилося від її макіяжу. Слинить палець і витирає змазану помаду. Намагається затерти пальцями сліди укусів навколо сосків. У «Камасутрі» це називається «розірвані хмари».

Вона каже, звертаючись до свого відображення в дзеркалі:

— Навіщо мені такі розваги? Та просто так. Коли розумієш, що все безглуздо, тобі вже однаково, чим займатися.

Коли розумієш, що все безглуздо.

Цим людям не потрібен оргазм. Їм треба просто забутися. Забути про все. Хоча б на дві хвилини. На десять хвилин, на двадцять. На півгодини.

Або, можливо, все ще простіше. Якщо до людей ставляться, як до худоби, вони й поводяться, як худоба. Або це тільки виправдання. Можливо, їм просто нудно.

Або хочеться розім'ятися — врешті-решт, це дійсно набридає: сидіти стільки годин на місці. По літаку особливо не погуляєш.

— Ми здорові, молоді, живі люди, — каже Трейсі. — І навіщо ми взагалі робимо те, що робимо?

Вона надіває блузку й підтягує колготки.

— Навіщо взагалі щось робити? — каже вона. — Я достатньо освічена людина. Я цілком у змозі зрозуміти, чого мені треба. Я відрізняю фантазію від реальності. Якщо я ставлю перед собою мету, я можу пояснити, чому і чого я хочу домогтися. Я знайду виправдання будь-якому вчинку. Я сама дивуюсь, яка я розумна та розсудлива.

Я так і сиджу на унітазі, виснажений і голий. Вмикається радіо. Літак пішов на зниження. Скоро ми здійснимо посадку в Лос-Анджелесі. Місцевий час — такий-то, температура повітря — така-то. Прослухайте інформацію для транзитних пасажирів.

Ми із цією жінкою — Трейсі — на мить завмираємо. Просто стоїмо, дивлячись у простір, і слухаємо оголошення.

— Навіщо я так роблю? — каже вона й застібає свою блузку. — Тому що мені це подобається. Насправді я, можливо, навіть не знаю, навіщо. Тут як з убивцями… як ти гадаєш, чому їх страчують? Тому що варто лише раз переступити якусь межу, й тобі неодмінно захочеться повторити.

Вона заводить руки за спину і застібає блискавку на спідниці. Вона мовить:

— Насправді мені навіть не хочеться знати, чому мене тягне на безладні статеві відносини. Ну, тягне й тягне. — Вона каже: — Бо коли починаєш замислюватися чому, й розумієш причину, воно вже не на втіху.

Вона взуває туфлі, поправляє зачіску й мовить:

— І не думай, будь ласка, що це було щось особливе.

Вона відчиняє двері й каже:

— Розслабся. — Вона мовить: — Те, чим ми тут займалися, це така дрібниця, про яку навіть замислюватися не варто. Коли-небудь ти це зрозумієш.

Уже на виході з туалетної кабінки вона каже:

— Просто сьогодні ти вперше переступив чергову межу. — Вона йде, залишаючи мене самого — голого на унітазі. Вона мовить насамкінець: — І не забудь зачинити за мною двері. — Вона сміється й каже: — Тобто якщо надумаєш зачинятися.

Дівчина за стойкою реєстратури не хоче кави.

Вона не хоче перевіряти свою машину на стоянці перед лікарнею.

Вона каже:

— Коли щось трапиться з моєю машиною, я знаю, хто винуватий.

І я говорю їй: цить.

Я говорю: ви не чуєте? Чи то витікання газу… чи то дитина плаче.

Це в динаміку — мамин голос, приглушений і втомлений. Незрозуміло, звідки, з якої кімнати.

Я стою біля стойки реєстратури у вестибюлі лікарні Святого Антонія та слухаю, що говорить мама. Вона каже:

— Девіз Америки: «Непогано, але можна і краще». Ми завжди незадоволені. Завжди прагнемо чогось більшого. Далі, вище, швидше…

Дівчина за стойкою реєстратури каже:

— Ні. Не чую.

Слабкий, утомлений голос у динаміку:

— Я все життя все заперечувала, тому що боялася створити щось сама…

Дівчина за стойкою реєстратури натискає кнопку переговорного пристрою, обриваючи голос у динаміку. Вона каже в мікрофон:

— Сестро Ремінгтон. Сестро Ремінгтон, пройдіть, будь ласка, в реєстратуру.

Товстий охоронець із кульковими ручками в нагрудній кишені..

Але коли дівчина за стойкою реєстратури відключає мікрофон, у динаміку знову звучить мамин голос, далекий і слабкий.

— Нічого мені не подобалося, — каже мама. — Гарних сторін я не бачила, помічала самі недоліки. І ось у результаті лишилася ні з чим.

Її голос затихає вдалині.

У динаміку — тільки тріск. Білий шум.

І дуже скоро вона помре.

Якщо не станеться чуда.

Товстий охоронець підходить до стойки реєстратури. Він каже:

— Які проблеми?

На екрані монітора, в зернистому чорно-білому зображенні, дівчина за стойкою реєстратури вказує на мене пальцем. Я, зігнувшись навпіл від різкого болю в кишечнику, притискаю обидві руки до живота. Дівчина за стойкою реєстратури вказує на мене пальцем і каже:

— Ось він.

Вона мовить:

— Його треба вигнати звідси негайно і надалі не пускати.

У вчорашніх нічних новинах це мало такий вигляд: я кричу й розмахую руками перед камерою, Денні в мене за спиною кладе стіну з каменів, а ще далі — на задньому плані — Бет дубасить молотком по великому каменю, намагаючись висікати скульптуру.

Вигляд у мене, прямо скажемо, не дуже. Пика жовтянична; стою зігнувшись мало не навпіл — через біль у животі. Доводиться задирати голову й тягти шию, щоб дивитися просто в камеру. Шия тонка, як рука. Борлак стирчить, ніби виставлений уперед лікоть. Це було вчора, відразу після роботи. Тому вигляд у мене відповідний. Лляна сорочка, штани до колін. Краватка і туфлі з пряжками. Загалом, божевільня на виїзді.

— Друже, — мовить Денні. Ми сидимо вдома у Бет. Дивимося нас по телевізору. І Денні каже: — Якийсь ти сам на себе не схожий.

Там, у телевізорі, я схожий на вгодованого Тарзана з мавпою і смаженими каштанами. На череватого рятівника з його блаженною усмішкою. На героя, котрому більше нічого приховувати.

Там, перед камерою, я намагався пояснити глядачам, що тут нічого страшного не відбувається. Я намагався їм пояснити, що я сам здійняв бучу — зателефонував до міської ради й попросив розібратися. Сказав, що я живу по сусідству, і якийсь псих ненормальний затіяв тут будівництво на пустирі, явно не діставши дозволу. Мало того, що будівельний майданчик — це зона підвищеної небезпеки, зокрема для дітей, так іще хлопець, який будує, має підозрілий вигляд. Напевно, це буде яка-небудь сатанинська церква.

Потім я зателефонував на телебачення і сказав те ж саме.

Ось як усе почалось.

Я не захотів пояснювати, чому я все це затіяв. Бо мені просто хотілось, аби він зрозумів, що я йому потрібен. Мені хотілося стати йому необхідним.

Але мої пояснення дуже порізали на телебаченні, і в результаті я вийшов якимсь недоумкуватим маніяком, спітнілим од збудження, який горлає на репортера, щоб той забирався, і явно силкується гепнути кулаком по об’єктиву камери.

— Друже, — мовить Денні.

Бет записала мій виступ на відео — ще декілька секунд із життя у скам’янілому часі, — й ми дивимося його знову і знову.

Денні каже:

— У тебе наче біси вселились.

Насправді в мене вселилися не біси. Скоріше навпаки. Одержимий ідеєю божественного милосердя, я намагаюся бути добрим, гарним і чулим. Намагаюся творити маленькі чудеса, щоб потім перейти до великих.

Я виймаю термометр із рота. 101 за Фаренгейтом.[18] Піт із мене тече струмками. І я кажу Бет:

— Я тобі весь диван забруднив.

Бет бере в мене термометр, дивиться, скільки там набігло, і кладе мені на лоб прохолодну руку.

І я кажу:

— Раніше я думав, що ти — нетямуща дівка. Тупа, як пробка. Вибач мені, добре?