Дивись також: аміотрофічний вторинний склероз.
Дивись також: повний параліч.
Дивись також: задишка.
Дивись також: судороги, втома, плаксивість.
Дивись також: смерть.
Денні розмазує рукою лінії від паленої пробки, щоб надати замальовці об'єму та глибини. Це — жінка на сцені, яка прикриває лице руками. Її губи злегка розтулені. Денні дивиться то на малюнок, то на жінку на сцені — підмічає деталі. Вигин стегон, форму живота. Денні — гарний художник. Мені тільки не подобається, що жінки на його малюнках зовсім не схожі на справжніх. Наприклад, на його малюнках м'які, прив'ялі стегна виходять твердими й підтягнутими. Мішки під очима взагалі зникають, а очі виходять ясними й виразними.
— У тебе не лишилося готівки, друже? — мовить Денні. Я хочу, щоб вона тут, у нас, затрималась.
Але в мене немає жодного цента, і дівчина переходить до сусіднього столика в першому ряду вздовж сцени.
— Дай подивитися, Пікассо, — кажу я.
Денні чухає пальцем під оком, і там залишається чорна розмазана пляма. Він показує мені малюнок. Оголена жінка затуляє лице руками. Її губи злегка розтулені. Тонка, витончена фігура. Міцні м'язи. Вона вся гладенька і міцна, та водночас — м'яка. Напружена, та водночас — розслаблена. Втілення фізичної неможливості.
Я кажу:
— Вона в тебе має занадто молодий вигляд.
Наступна пацієнтка — знову Черрі Дайкірі. Цього разу вона не всміхається. Вона смокче зсередини щоку й запитує в мене:
— А ця родимка? Ви впевнені, що це рак? Тобто я навіть не знаю… боятися мені чи ні…
Не дивлячись на неї, я підводжу вгору вказівний палець. Міжнародний жест, який означає: Зачекайте, будь ласка. Лікар зараз вас прийме.
— І щиколотки в неї не такі витончені, — кажу я Денні. — І зад товщий, ніж у тебе на малюнку.
Я дивлюся, що там іще малює Денні, а потім обертаюся до пацієнтки на сцені.
— І коліна не такі гладенькі, — кажу я. — Треба зробити, щоб вони випиналися.
Танцівниця дивиться на мене зі щирою огидою.
Денні продовжує робити начерки. В його альбомі в неї величезні очі. І взагалі вона в нього — зовсім не така, як у житті. Він усе малює неправильно.
— Знаєш, друже, — кажу я, — ти не дуже гарний художник.
Я кажу:
— Ні, серйозно. Ти все малюєш неправильно.
І Денні каже:
— Якщо тобі все-таки цікаво, твоя мама сказала, що тобі треба прочитати її повсякденник.
Я кажу Черрі, яка тепер стоїть перед нами рачки:
— Якщо ви всерйоз маєте намір врятувати своє життя, нам треба зустрітись і спокійно поговорити де-небудь в іншому місці.
— Ні, не повсякденник, — каже Денні. — Щоденник. Якщо тобі цікаво, хто ти насправді, тоді тобі треба прочитати її щоденник.
Черрі звішує одну ногу зі сцени і спускається до зали.
Я кажу: і що там, у її щоденнику?
І Денні говорить, продовжуючи робити начерки в альбомі, зображуючи свої фізично неможливі бачення.
— Авжеж, у щоденнику. Не в повсякденнику, а в щоденнику. Там усе написано. Про твого батька.
Розділ сімнадцятий
Дівчина за стойкою реєстратури в лікарні Святого Антонія позіхає, прикриваючи рота долонькою, і я говорю їй, що, можливо, їй варто сходити до буфету випити кави, і вона дивиться на мене скоса й каже:
— Можливо. Але не з вами.
Насправді я до неї не підбиваю клинці. Просто, якщо їй хочеться випити кави, я можу наглянути за її столом. Я зовсім не намагаюся загравати.
Правда.
Я кажу:
— У вас вигляд утомлений.
Вона цілий день тільки й робить, що приймає та виписує хворих. І стежить по монітору за приміщеннями лікарні. Камери встановлено в усіх коридорах, у їдальні, в кімнаті відпочинку та в саду. Картинка на екрані змінюється кожні десять секунд. Екран чорно-білий, зернистий. Зараз там якраз десять секунд їдальні. В їдальні порожньо. Стільці стоять перевернуті на столах. Потім виникає довгий коридор. Хтось сидить на лавочці біля стіни.
Потім — іще один чорно-білий коридор. Десять секунд Пейдж Маршалу котить по коридору інвалідний візок. У візку сидить моя мама.
Дівчина за стойкою реєстратури каже:
— Я повернуся через кілька хвилин.
Поряд із відеомонітором — старий динамік. Корпус обтягнуто вовняною тканиною. Круглий перемикач із цифрами. Цифри позначають різні приміщення лікарні. Можна прослухати всі кімнати в будівлі. Тут же стоїть мікрофон — на випадок, якщо треба буде когось покликати або зробити загальне оголошення.
У динаміку звучить мамин голос — усього кілька секунд:
— Я все життя відокремлювала себе від інших, але те, проти чого я боролась..
Дівчина за стойкою реєстратури перемикає динамік на цифру «дев’ять». Чути якусь іспанську музику й гуркіт каструль на кухні. Де поряд буфет і кава.
Я кажу їй:
— Не поспішайте. — І додаю: — Я зовсім не така потвора, як про мене, можливо, говорять тутешні бабусі, злі на геть-чисто всіх.
Я намагаюся бути люб’язним. Але вона однаково замикає сумочку. Вона каже:
— Я повернуся через кілька хвилин, добре?
Добре.
Вона виходить через двері для охорони, і я сідаю на її місце. Дивлюся на екран монітора: кімната відпочинку, сад, коридор — усе по десять секунд. Дивлюся на Пейдж Маршалл. Перемикаю динамік із цифри на цифру — підслуховую лікарку Маршалл. І маму. У чорно-білому зображенні. Майже в прямому ефірі.
Пейдж Маршалл із її білою шкірою.
Ось іще одне запитання з анкети «сексоголік ви чи ні»:
Ви розпорюєте підкладку кишень на штанях, аби мастурбувати у громадських місцях?
За столом у кімнаті відпочинку сидить якась бабуня, устромивши носа у картинку-пазл.
У динаміку — тільки тріск. Білий звук.
Через десять секунд — кімната для ремесел і рукоділля. За довгим столом зібралися бабусі. Бабусі, що їм я зізнавався в усіх мислимих злочинах. Я ламав їхні машини й життя. Я взяв усю провину на себе.
Я роблю звук гучнішим і притискаюся вухом до динаміка. Я не знаю, яка цифра — яка кімната, тому я кручу ручку перемикача навмання.
Друга рука — в розпореній кишені штанів.
На цифрі «три» хтось плаче. Де — я не знаю. На цифрі «п’ять» хтось лається. На цифрі «вісім» читає молитву. Де — я не знаю. Знову кухня — на цифрі «дев’ять». Іспанська музика.
На екрані — бібліотека, ще один коридор, а потім — я. В чорно-білому зображенні. Сиджу згорбившись за стойкою реєстратури. Витріщаюся в монітор. Одна рука — на ручці перемикача на динаміку. Друга — мало не по лікоть у кишені штанів. Сиджу спостерігаю. А камера під стелею вестибюля спостерігає за мною.
Як я спостерігаю за Пейдж Маршалл.
І кручу ручку перемикача, намагаючись почути її. Пейдж Маршалл.
На моніторі — бабусі, бабусі, бабусі. Одна за одною. Потім десять секунд — Пейдж Маршалл. Котить по коридору інвалідний візок. У візку сидить моя мама. Лікарка Пейдж Маршалл. Я верчу ручку перемикача, і ось у динаміку чути мамин голос:
— Так, — мовить вона. — Я боролася проти всього, але тепер мене стало тривожити, що я ніколи не боролася за щось.
На моніторі — сад. Бабусі на ходунках буксують на гравії.
— Так, я все заперечувала, все критикувала, намагалася судити, засуджувати, і до чого мене це все привело? — каже мама в динаміку, хоча на екрані її вже немає.
На екрані — порожня їдальня.
На екрані — сад. Бабусі, бабусі, бабусі.
Це міг би бути який-небудь депресивний веб-сайт. Шаблон смерті.
Або який-небудь чорно-білий документальний фільм.
— Бути незадоволеною тим, що створили інші, і створити щось самій — це дві різні речі, — звучить мамин голос у динаміку. — Бунт — це не перевлаштування. Осміяння — це не переробка… — Голос у динаміку змовкає вдалині.
На екрані — кімната відпочинку, бабуня утупилась у свій пазл.
Я верчу ручку. Із цифри на цифру.
На цифрі «п'ять» мамин голос знову повертається:
— Ми розірвали світ на шматочки, — каже мама, — але ми не знаємо, що з ними робити… — Її голос знову змовкає.