Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Розділ тридцять дев'ятий

Коли я дістаюся церкви, на вулиці вже темно. Пускається дощ. Ніко чекає мене на стоянці. Вона порпається в себе під пальтом, витягнувши руку з рукава. На кілька секунд рукав провисає порожній, а потім вона знову суне в нього руку. Лізе у другий рукав і витягає звідтіля щось біле та мереживне.

— Ось, потримай поки що, — каже вона й суне мені в руку теплий жмутик мережив і еластичної тканини.

Її бюстгальтер.

Вона каже:

— У мене немає кишень.

Вона всміхається кутиком рота й легенько прикушує нижню губу. В її очах — дощ і відблиски вуличних ліхтарів.

Ні, говорю я їй. І більше не треба пхати мені свою білизну.

Ніко знизує плечима й засуває бюстгальтер назад у рукав. Усі сексоголіки вже нагорі, у кімнаті 234. Порожні коридори. Сяючий навощений лінолеум і дошки оголошень на стінах. Церковні новини й дитячі малюнки. Портрети Ісуса й апостолів, намальовані просто пальцем. Ісус і Марія Магдалина.

Ми йдемо до кімнати 234. Я йду першим, Ніко відстає на крок. І раптом вона хапає мене за пасок і тягне до стіни. До дошки оголошень.

Я ледве рухаюсь. У животі — жахливий біль. Коли Ніко різко смикає мене за пасок, пасок тисне на роздутий живіт, і біль виходить відрижкою, що обпалює горло кислотою. Вона притискає мене до стіни, розводить мені ноги коліном і обіймає за шию. Груди в неї — теплі та м які. Вона впивається губами мені в губи, і ми обоє дихаємо її духами. Її язик у мене в роті. Вона треться об мене ногою, але ерекції немає. Є тільки закупорений кишечник.

Спазми та біль можуть означати рак ободової та прямої кишок. Або гострий апендицит. Або гіперпаратиреоз. Або надниркову недостатність.

Дивись також: закупорка кишечнику.

Дивись також: стороннє тіло у прямій кишці.

Хтось курить. Хтось кусає нігті. Для мене головними ліками був секс, але зараз, коли Ніко пристрасно ялозить по мені, я нічого не можу.

Вона каже:

— Гаразд. Пошукаємо інше місце.

Вона відступає, і я згинаюся навпіл від болю в животі й так-сяк шкандибаю до дверей у кімнату 234. Ніко йде слідом за мною й сичить.

Вона сичить:

— Ні.

У кімнаті 234 ведучий оголошує:

— Сьогодні ми працюватимемо над четвертим ступенем.

— Тільки не тут, — каже Ніко, але ми з нею вже стоїмо у дверях, і вся юрба дивиться на нас. Вони сидять за великим столом, заляпаним фарбою та зашмарованим пластиліном. Пластмасові стільці такі низькі, що в усіх коліна стирчать ледве не над столом. Вони всі дивляться на нас. Ці мужчини й жінки. Міські легенди. Клінічні сексоголіки.

Ведучий каже:

— Хто-небудь уже почав працювати над своїм четвертим ступенем?

Ніко притуляється до мене й шепоче мені на вухо:

— Якщо ти підеш до них, до цих закінчених невдах, між нами все закінчено.

Це говорить Ніко.

Дивись також: Ліза.

Дивись також: Таня.

Я обходжу стіл і падаю на вільний стільчик.

Всі витріщаються на мене, і я кажу:

— Привіт. Мене звати Віктор.

Я дивлюся Ніко у вічі й кажу:

— Мене звати Віктор Манчіні, і я сексоголік.

Я говорю, що, схоже, я міцно застряв на своєму четвертому ступені.

Дивно, але немає відчуття кінця. Є відчуття початку.

Ніко продовжує стояти у дверях, і в неї в очах бринять сльози. Справжні сльози, й вона розмазує їх по щоках, і на щоках залишаються чорні плями, тому що туш у неї потекла. І вона говорить. Ні. Кричить. Вона кричить:

— А я — ні!

І бюстгальтер падає на підлогу в неї з рукава.

Я вказую на неї кивком голови й кажу:

— А це Ніко.

І Ніко говорить:

— А йдіть ви всі в гузно! — Вона піднімає бюстгальтер, і ось її вже немає.

І тоді всі говорять: привіт, Вікторе.

А ведучий каже:

— Гаразд.

Він мовить:

— Як я вже говорив, кращий спосіб проникнути в саму суть проблеми, це згадати той раз, коли ви втратили невинність…

Розділ сороковий

Десь у небі, в напрямку північ — північний схід від Лос-Анджелеса, У мене вже все болить, і я прошу Трейсі зробити перерву на кілька хвилин. Це було давно. В іншому житті.

Від її нижньої губи до мого члена тягнеться ниточка білої слини. Лице у Трейсі — все червоне, розпашіле. Вона продовжує тримати в руці мій запалений стертий член. Вона говорить: у «Камасутрі» написано, що треба робити, щоб губи завжди були червоними — треба мастити їх потом із тестикул білого жеребця.

— Ні, правда, — каже вона.

Тепер у мене в роті з'являється неприємний присмак, і я дивлюся на її губи. Вони точно такого ж кольору, як і мій член, яскраво-малинові. Я кажу:

— Але ж ти не мажешся цією гидотою?

Дверна ручка гуркоче і трясеться, й ми обоє здригаємось і дивимося в той бік, аби переконатися, що двері замкнені.

Це — той самий перший раз, до якого кожний маніяк, схиблений на сексі, подумки повертається знов і знов. Перший раз, із яким ніщо не зрівняється.

Гірше за все, коли двері відчиняє дитина. На другому місці — коли вривається мужик і не розуміє, що відбувається. Навіть якщо ти там сам, коли двері відчиняє дитина, доводиться швидко схрещувати ноги. Робити вигляд, що ти просто забув замкнутися. Дорослий мужик може гримнути дверима, може сказати: «Наступного разу замикайся, козел», — але він однаково почервоніє. Саме він, а не ти.

Найгірше, говорить Трейсі, це коли ти слониха, як це називається в «Камасутрі». І особливо якщо ти з мужиком-зайцем.

Уся ця звірина позначає розмір геніталій.

Потім вона каже:

— Тільки не сприймай на свій рахунок. Я мала на увазі не тебе, а взагалі.

Якщо двері відчиняє не та людина, ти потім снитимешся їй у кошмарах тиждень.

Як правило, коли хто-небудь відчиняє двері й бачить, як ти сидиш на унітазі, знічується саме він. Якщо, звичайно, він не збоченець.

Зі мною це трапляється постійно. Я вриваюся в незачинені туалети в літаках і поїздах, у міжміських автобусах і барах, де один туалет для чоловіків і для жінок. Я відчиняю двері й бачу якого-небудь мужика або жінку, скажімо, блондинку з блакитними очима і сліпучою усмішкою, з кілечком у пупку і в туфлях на шпильках. Крихітні трусики спущені до колін, а решту одягу акуратно складено на поличці поряд із раковиною. І щоразу, коли це трапляється, я ніяк не можу зрозуміти: чому вони не зачиняють двері?

Немовби випадково забули.

Але в нашому тісному світі випадковостей не буває. Наприклад, в електричці, дорогою з роботи чи на роботу. Відчиняєш двері до туалету й бачиш яку-небудь брюнетку з високою зачіскою; шия відкрита, й довгі сережки злегка тремтять. Вона сидить на унітазі, а спідниця і трусики лежать на підлозі. Блузка розстебнута, ліфчика немає. Вона мне руками свої груди. Нігті, губи, соски — одного й того ж червоно-коричневого відтінку. Ноги — такі ж білі та гладенькі, як і шия. Гладенькі, як поверхня спортивного автомобіля, здатного розвинути швидкість до двохсот миль за годину; і вона — брюнетка не тільки на голові, але взагалі скрізь, і вона облизує губи.

Ти поспішно зачиняєш двері й бурмочеш:

— Прошу вибачення.

І вона мовить грудним голосом, із придихом:

— Нічого страшного.

Але вона однаково не зачинилася. На табличці під дверною ручкою, як і раніше:

«Вільно».

Ось як усе було. Я тоді навчався в медичному коледжі й часто літав літаками. На канікули до Лос-Анджелеса й назад. Як зараз, пам'ятаю той рейс. Я шість разів відчиняв двері до нужника й шість разів наривався на цю рудоволосу бестію, голу нижче пояса. Вона сиділа на унітазі в йогівській позі лотоса й полірувала нігті зернистою смужкою на книжечці відривних сірників, ніби намагаючись себе підпалити. На ній була тільки шовкова блузка, зав'язана вузлом під грудьми, і всі шість разів вона опускала очі на свою складочку рожевої плоті в обрамленні яскраво-рудого волосся, потім дивилася на мене — очі в неї були сірі, з металевим полиском — і говорила:

44
{"b":"293154","o":1}