— Попоїсти з нами не хочеш? Китайської їжі? — Він мовить: — Вигляд у тебе втомлений.

Я говорю: ти тепер спиш із цією Бет?

Я говорю: вона що в тебе, вагітна?

Денні тримає в руках великий сірий камінь, притискаючи його до стегна. Він знизує плечима. Іще місяць тому цей камінь ми не підняли б і вдвох.

Я говорю, якщо йому знадобиться машина — в мене машина на ходу.

— От і паняй до мами, — каже Денні. — А потім повертайся — допоможеш.

Я говорю: всі тобі передають вітання, з колонії Дансборо.

І він каже:

— Та годі, друзяко, не бреши. Менето якраз підбадьорювати не треба.

Сиджу — перевіряю повідомлення на автовідповідачеві. Все той же м'який, проникливий голос. Він мовить:

— Стан погіршується…

Він мовить:

— Критичний стан…

Він мовить:

— Ваша мама…

Він мовить:

— Необхідне втручання…

Сиджу — натискаю на кнопку швидкого прокручування.

Касети на вечір уже чекають на полиці. Колін Мур, знати б іще, хто така. Констанція Ллойд — також не знаю. Джуді Гарланд. Єва Браун. Залишився, як кажуть, другий склад.

Голос у відповідачеві змовкає і вмикається знову:

— …обдзвонила лікарні й центри штучного запліднення, які згадуються у щоденнику його матері…

Це Пейдж Маршалл.

Я відмотую плівку назад.

— Добрий день, це лікар Пейдж Маршалл, — каже вона. — Мені потрібно поговорити з Віктором Манчіні. Будь ласка, передайте містеру Манчіні, що я обдзвонила лікарні й центри штучного запліднення, які згадуються у щоденнику його матері, й виявилося, що всі вони дійсно існують. І лікарні, й навіть лікарі. — Вона каже: — І що найдивовижніше, вони чомусь усі засмучувалися, коли я починала розпитувати їх про Іду Манчіні.

Вона каже:

— Схоже, що це не просто хворобливі фантазії місіс Манчіні.

Виникає ще один голос, на задньому плані. Він мовить:

— Пейдж?

Чоловічий голос.

— Послухайте, — каже вона. — Тут поруч мій чоловік. Передайте, будь ласка, Віктору Манчіні, щоб він знайшов мене в лікарні Святого Антонія якомога скоріше.

Чоловічий голос мовить:

— Пейдж? Ти що там знову затіваєш? Чому ти шепочеш…

На плівці — короткий гудок.

Субота, отже, візит до мами.

У вестибюлі лікарні Святого Антонія я говорю дівчині за стойкою реєстратури, що я — Віктор Манчіні й прийшов побачити свою маму, Іду Манчіні.

Я кажу:

— Тобто… тобто якщо вона ще не померла.

Дівчина за стойкою реєстратури дивиться на мене тим особливим поглядом, нібито їй мене жаль. Вона притискає підборіддя до грудей і дивиться на мене знизу вгору. Погляд, сповнений невимовного жалю. Кутики губів журливо опущені вниз. Брови злегка нахмурені. Вона дивиться на мене й каже:

— Ясна річ, ваша мама, як і раніше, з нами.

І я кажу:

— Не зрозумійте мене невірно, але краще б її з нами не було.

Вона на мить забуває про жалість, і її сумна усмішка перетворюється на вовчий оскал. Якщо жінка дивиться тобі у вічі, проведи язиком по губах. Як правило, жінки зразу відводять погляд. Є й такі, що не відводять, але їх дуже мало. Вони — як несподіваний виграш у лотерею.

Місіс Манчіні в тій самій палаті, говорить дівчина за стойкою реєстратури. На першому поверсі.

Я говорю: міс Манчіні. Моя мама незаміжня, якщо тільки ви не розглядаєте мене з точки зору варіації царя Едіпа.

Я запитую, чи на місці лікарка Маршалл.

— Звичайно, на місці, — каже дівчина за стойкою реєстратури. Тепер вона відвернулась і дивиться на мене краєм ока. Погляд недовіри.

Усі ці старі божевільні Ірми, Лаверни, Віолетти й Олівії в ходунках та інвалідних візках уже збираються в зграйку за скляними дверима й починають повільну міграцію в мій бік. Усі хронічні роздягальниці. Всі ці утилізовані бабусі та склеротичні білки з кишенями, набитими пережованою їжею, — старі маразматики, що забувають, як треба ковтати, з легенями, повними рідини і шматків їжі.

Усі вони мені посміхаються. Просто сяють. В усіх на руках — пластикові браслети, що блокують замки на дверях. Але вони, ці божі кульбабки, однаково мають вигляд кращий, аніж я почуваюсь.

У кімнаті відпочинку пахне трояндами, сосною та лимоном. Гучний маленький світ у телевізорі вимагає до себе уваги. Шматочки картинок-головоломок розкидані по столу. Маму поки ще не перевели на третій поверх, на поверх смерті, й лікарка Пейдж Маршалл сидить у неї в палаті на медичній канапі, перебирає свої папери. Вона бачить, що я заходжу, й каже:

— На кого ви схожі?! — Вона мовить: — Здається, зонд для штучного годування потрібен не тільки вашій мамі.

Я говорю, я прослухав її повідомлення на автовідповідачеві.

Мама — на ліжку. Здається, вона спить. Її живіт — як роздутий горбок під ковдрою. Руки — тільки шкіра та кістки. Голова тоне в подушках, очі заплющені. Вона скрипить зубами уві сні й важко ковтає слину.

Потім вона розплющує очі й простягає до мене руки із сіро-зеленими пальцями. Мовби у сповільненій зйомці. Мовби вона — під водою і пливе до мене, вся у тремтінні та брижах, як світло на самому дні басейну вночі, в черговому мотелі, на з'їзді з чергового шосе, коли я був маленьким. Пластиковий браслет висить у неї на зап'ясті, й вона каже:

— Фред.

Вона знову ковтає слину, кривлячись од зусиль, і мовить:

— Фред Гастінґс. — Вона дивиться на Пейдж, не повертаючи голови, всміхається й каже: — Тіммі. — Вона мовить: — Фред і Тіммі Гастінґси.

Її адвокат і його дружина.

Мої записки про Фреда Гастінґса лишилися вдома. Я не пам'ятаю, яка в мене машина: «форд» чи «додж». Я не пам'ятаю, скільки в мене дітей. І яким кольором урешті ми пофарбували їдальню. Взагалі я нічого не пам'ятаю про своє життя як Фреда.

Пейдж так і сидить на канапі. Я підходжу до неї, кладу їй руку на плече й кажу мамі:

— Як ви почуваєтеся, місіс Манчіні?

Її кошмарна сіро-зелена рука трохи підводиться й похитується в повітрі праворуч-ліворуч — міжнародний жест, який означає «так собі». Вона заплющує очі, всміхається й каже:

— Я сподівалася, що сьогодні прийде Віктор.

Пейдж поводить плечем, скидаючи мою руку.

І я кажу:

— Мені здавалося, зі мною вам спілкуватися приємніше.

Я кажу:

— Віктора ніхто не любить.

Мама тицяє пальцем у бік Пейдж і запитує:

— Ви його любите?

Пейдж дивиться на мене.

— Фреде, — каже мама, — а ти його любиш?

Пейдж нервово клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається. Не дивлячись на мене, уткнувшись у свої записи на дощечці з прищепкою, вона каже:

— Так.

І мама всміхається, і тицяє пальцем у мене, і запитує:

— А ти її любиш?

Можливо, як дикобраз свою смердючу паличку, якщо це можна назвати любов'ю.

Можливо, як дельфін любить гладенькі стіни басейну.

І я кажу:

— Ну, напевно.

Мама схиляє голову набік, дивиться на мене суворо й мовить:

— Фреде.

І я кажу:

— Ну, добре, добре. Я люблю її.

Вона кладе свою страшну сіро-зелену руку назад на наг дутий живіт і мовить:

— Ви двоє такі щасливі. — Вона закриває очі й каже: — А от Віктор, він не вміє любити.

Вона каже:

— Чого я більше за все боюсь: що, коли я помру, в світі вже не залишиться нікого, хто б любив Віктора.

Старе луб'я. Людські недогризки.

Як я їх ненавиджу.

Любов — маячня. Почуття — маячня. Я — камінь. Мерзотник. Бездушна тварюка. І пишаюся цим.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Якщо доводиться вибирати між бути любим і бути вразливим, чутливим і тонкошкірим, тоді залиште свою любов при собі.

Я не знаю, що це було — брехня чи присягання, — коли я сказав, що люблю Пейдж. Але однаково це був виверт. Чергова порція маячні. Ніякої душі немає, і я, курва, абсолютно точно не плакатиму.

Мама лежить із заплющеними очима. Її груди здіймаються й опадають під ковдрою.