Від освіти. Від умоглядного життя всередині свідомості.

Машини минали маму з маленьким дурненьким хлопчиком, які йшли вздовж шосе, не віддаляючись од гори й не наближаючись до неї.

Іще з часів Адама та Єви, говорила мама, люди були занадто вже мудрагельними — що не пішло їм на користь. Не треба було їм куштувати це яблуко з Дерева Пізнання. Мамина мета — знайти якщо не повне зцілення, то хоча б ліки від знань. Повернути людям невігластво, яке в англійській звучить і пишеться точно так само, як слово, що означає невинність і чистоту.

Формальдегід — це не те. І дигіталіс — також не те.

І всі інші натуральні стимулятори. Мускатний горіх, арахісова лузга — все не те. Кріп, листя гортензії, сік салату-латуку — не те.

Ночами вони з мамою забиралися в чужі сади. Вона пила пиво, яке господарі виставляли для слизняків і равликів; вона общипувала дурман, беладонну й кошачу м’яту. Вона підкрадалася до машин, запаркованих на вулиці, й дихала бензином із баків. Вона залазила в чужі гаражі й дихала пічним паливом із каністр.

— Позаяк Єва все це затіяла, чому б мені це не припинити. У неї вийшло, в мене також має вийти, — каже мама. — Господу подобаються енергійні та підприємливі.

Повз них мчать автомобілі. Люди їдуть кудись цілими сім’ями, з собаками й речами. Мама махає їм: проїжджайте.

— Кора головного мозку і мозочок, — каже мама. — Ось де наша проблема.

Якщо вдасться домогтися того, щоби працював тільки стовбур мозку, а решту мозку «відключити», це й буде порятунком.

Десь між журбою та радістю.

Риби, наприклад, не потерпають од різкої зміни настроїв.

У губок завжди все прекрасно.

Гравій скрипить у них під ногами. Від машин, які проїздять повз них, пашить жаром. Гарячий вітер.

— Моя мета, — мовить мама, — не в тому, щоби спростити собі життя.

Вона каже:

— Моя мета — спростити себе.

Вона говорить, що насіння іпомеї — це не те. Вона вже пробувала. Ефект є, але він швидко минає. Листя солодкої картоплі — це не те. І ромен-зілля, і екстракт хризантем — усе не те. І листя азалії та ревеню. І нюхати пропан — це не допомагає.

Ночами, коли ми з мамою забиралися в чужі сади, мама пробувала всі рослини — всі до єдиної.

А ці космічні наркотичні речовини, говорила вона, ці стабілізатори настрою й антидепресанти, вони лікують лише симптоми, а не саму хворобу.

Будь-яка залежність, говорила вона, це всього лиш іще один спосіб розв'язати ту ж саму проблему. Наркотики, переїдання, алкоголь або секс — усього лиш іще один спосіб знайти мир і спокій. Втеча від знання. Від цього яблука.

Мова, говорила вона, це наш спосіб дати раціональне пояснення чудесам. Розкласти незбагненне ціле на частини. Спосіб звільнитися. Забутися. Вона говорила, що люди просто не в змозі усвідомити істинну красу світу. Світу незбагненного й такого, що не піддається ніяким поясненням.

Попереду показався придорожній ресторанчик в оточенні величезних вантажівок — більших, аніж сам ресторанчик. Тут же стояли й деякі з нових машин, у які мама не захотіла сідати. Пахло гарячою їжею, приготованою в одній і тій же фритюрниці з киплячою олією. Пахло бензином і вихлопним газом — двигуни деяких вантажівок працювали на холостих обертах.

— Ми живемо у світі, який давно вже нереальний, — сказала мама. — Ми живемо у світі символів.

Мама зупинилась і полізла до себе в сумочку. Вільною рукою вона обіперлась об плече хлопчика і обернулася подивитись на гору.

— Останній погляд на рештки реальності, — сказала вона, — і ходімо їсти.

Вона вставила в одну ніздрю свою білу трубочку і глибоко вдихнула.

За словами Пейдж Маршалл, мама приїхала з Італії в Америку, вже вагітна мною. Це було того року, коли хтось — незрозуміло хто — вдерся до якоїсь там церковці, десь на півночі Італії. Все це записано в маминому щоденнику.

За словами Пейдж Маршалл.

Мама зголосилася брати участь в експерименті зі штучного запліднення. Їй було вже майже сорок. Вона була незаміжня, та й не прагнула заміж, але хтось пообіцяв їй чудо.

Цей хтось знав іще когось, хто вкрав із-під ліжка священика взуттєву коробку. В коробці лежали останки одного чоловіка. Знаменитого чоловіка.

Тобто останки — це неправильно сказано.

Там був тільки шматочок.

Крайня плоть.

Це була релігійна реліквія. З тих приманок, на яку церква ловила людські душі в Середні віки. Один із небагатьох знаменитих пенісів, які збереглися. 1977-го року один американський уролог купив засушений пеніс Наполеона Бонапарта — завдовжки всього дюйм — за чотири тисячі доларів. Пеніс Распутіна — близько фута завдовжки — буцімто міститься десь у Парижі: в дерев’яній скриньці, викладеній оксамитом. Дванадцятидюймове страхіття Джона Діллінджера[15] буцімто зберігається в пляшці з формальдегідом у військовому госпіталі Волтера Ріда.

За словами Пейдж Маршалл, у маминому щоденнику записано, що шістьом жінкам запропонували вживити ембріони, створені на генетичному матеріалі, взятому від цієї самої реліквії. П’ятеро відмовились.

Шостий — це я.

Це була крайня плоть Ісуса Христа.

Навіть тоді, двадцять років тому, в мами були великі проблеми з головою.

Пейдж розсміялась і дістала чергову нитку, щоб вичистити зуби черговій старушенції.

— Але оцініть хоча б оригінальність ідеї, — сказала вона. — Ваша мама — жінка з фантазією.

Згідно з догматами католицької церкви Ісус знову отримав крайню плоть при воскресінні й вознесінні. За твердженням святої Терези з Авіли, коли Ісус їй явився і взяв її як дружину, він оддав їй свою крайню плоть як обручку.

Пейдж тягне нитку між зубами чергової старушенції, шматочки їжі й крапельки крові летять просто їй на окуляри. Вона нахиляє голову то до одного плеча, то до іншого, стараючись краще розгледіти зуби старої.

Вона мовить:

— Навіть якщо вся ця історія — чиста правда, немає ніяких доказів, що генетичний матеріал взято від дійсної історичної особи. Скоріше за все, ваш батько був яким-небудь бідним євреєм.

Пейдж Маршалл каже:

— Я гадаю, що тепер ви мусите погодитись.

— Погодитись на що?

— На запропонований мною спосіб, як зцілити вашу маму, — пояснює вона.

Убити ненароджену дитину. Я говорю, що навіть якщо я — не він, я однаково думаю, що Ісус би цього не схвалив.

— Звичайно, він би схвалив, — каже Пейдж. Вона смикає нитку, і шматочок якогось слизу із зубів летить просто в мене. — Хіба Бог не пожертвував власним сином в ім’я спасіння людей?

Ось вона, знову — невидима межа між наукою та садизмом. Між злочином і жертвою. Між убивством своєї власної дитини й тим, що Авраам ледве не зробив із Ісааком у Біблії.

Старушенція відвертається від Пейдж Маршалл, пробує язиком нитку й випльовує закривавлені шматочки їжі. Вона дивиться на мене й мовить своїм скрипучим голосом:

— Я вас знаю.

Усе відбувається так швидко, немовби я просто чхнув. Я говорю: я прошу вибачення. Прошу вибачення, що я зґвалтував вашу кішку. Що проїхав на автомобілі по вашій улюбленій квітковій клумбі. Що я збив винищувач вашого чоловіка. Що я спустив вашого хом’ячка в унітаз. Я зітхаю й запитую:

— Я нічого не забув?

Пейдж каже:

— Місіс Цуніміцу, будь ласка, розкрийте рот ширше.

І місіс Цуніміцу розповідає:

— Ми обідали з сином у ресторані, і ви там ледве не задихнулися до смерті. — Вона каже: — Мій син вам урятував життя.

Вона мовить:

— Я так ним пишалася. Він досі розповідає знайомим про той випадок.

Пейдж Маршалл дивиться на мене.

— Скажу вам по секрету, — мовить місіс Цуніміцу, — до того вечора мій син, Пол, потай вважав себе боягузом. Але з того вечора все змінилось.

Пейдж сідає на стілець і дивиться то на мене, то на місіс Цуніміцу.

Місіс Цуніміцу підпирає руками підборіддя, заплющує очі й усміхається. Вона каже: