Я сказав їй, застібаючи ширінку:

— Можливо, це все тому, що ви мені по-справжньому подобаєтесь.

І Пейдж сказала, поправляючи пучок на потилиці:

— Але, можливо, секс і душевні відносини зовсім не виключають одне одного.

І я розсміявся. І сказав їй, поправляючи краватку: отож бо й є, що виключають.

Ми з Денні мчимо вперед. Читаємо табличку на будинку: Березова вулиця, 700. Денні попихає перед собою коляску. Я кажу йому:

— Не туди, друже. — Я показую собі за спину і кажу: — Мамин будинок — із того боку.

Денні продовжує попихати коляску, її низ прогинається під вагою каменя і шкрябає асфальт. Щаслива парочка так і стоїть на місці з відвислими щелепами та дивиться нам услід.

Я підходжу до Денні, перекидаючи з руки в руку рожеву голову пупса.

— Друже, — говорю я йому. — Нам у інший бік.

І він каже:

— Спершу дійдемо до ділянки 800.

— А що там?

— Та нічого, — каже Денні. — Раніше там жив мій дядько Дон.

Будинки закінчуються. Ділянка 800 являє собою пустир. Далі за ним — знову будинки. Пустир увесь заріс високою травою, по периметру тягнуться старі яблуні зі зморшкуватою корою. За ними — кущі здичавілої смородини і ще якогось колючого чагарнику. У центрі ділянки — взагалі нічого. Порожній простір.

На розі — величезний фанерний щит. На ньому намальований квартал із цегляних будинків, які тісно туляться один до одного, і усміхнені люди у вікнах із підвісними квітковими ящиками махають руками глядачеві. Внизу йде напис великими чорними літерами: «Скоро тут буде новий квартал. Будівельна компанія „Меннінґтон“». Земля під щитом обсипана пластівцями фарби, що облущилася. Цегляні будинки на малюнку давно полиняли до блідо-рожевого.

Денні вивалює кругляк із коляски, і той падає у високу траву біля тротуару. Денні стріпує рожеву ковдру і дає два дутики мені. Ми складаємо ковдру навпіл, і Денні каже:

— Якщо є чоловік із прямо протилежною тобі рольовою моделлю, то це мій дядько Дон, Денні кладе ковдру в коляску, розвертає її й іде в напрямку до будинку.

Я залишаюся стояти на місці й кричу йому вслід:

— Гей, друже, а камінь? Він тобі що, не потрібен?

І Денні каже:

— Усі ці тітоньки з руху «Матері проти п'яних водіїв» напевно влаштували добрячу вечірку, коли дізналися, що старий Дон Меннінґ переселився в інший світ.

Вітер, який здійнявся, шурхотить високою травою. Тепер тут ніхто не живе — тільки рослини. На тому боці пустиря видніються вогники. Ліхтарі на задньому ґанку будинків. Між ними й нами — чорні ламані силуети старих яблунь.

— І що, — кажу я, — це тепер нічийна земля?

І Денні мовить:

— Та ні. — Він продовжує крокувати вперед. — Взагаліто це моя ділянка.

Я кидаю йому голову пупса й питаю:

— Серйозно?

І він каже:

— Авжеж. — Він ловить голову пупса і кладе її в коляску. Ми йдемо повз темні будинки, під світлом вуличних ліхтарів.

Світло відбивається на начищених пряжках у мене на туфлях. Я йду, тримаючи руки в кишенях. Я питаю:

— Слухай, друже. Я ж нічим не схожий на Ісуса Христа?

Я кажу:

— Будь ласка, скажи, що ні.

Ми йдемо.

І Денні говорить, попихаючи перед собою порожню коляску:

— Треба дивитися правді в обличчя, приятелю. Ти ледве не зайнявся сексом на престолі Божім. Іще один крок до остаточного безстидства.

Ми йдемо, і хміль од пива поступово вивітрюється, і я раптом розумію, що на вулиці дуже холодно.

І я говорю:

— Будь ласка, друже. Скажи мені правду.

Я — не добрий, і не душевний, і не дбайливий, і не гарний.

Я — просто мерзотник.

Я — схибнутий безголовий невдаха. Із цим я ще якось мирюся. Я — невиправний сексуально заклопотаний маніяк, який усе життя думає не головою, а головкою члена; і я весь час мушу про це пам’ятати.

Я говорю:

— Скажи мені ще раз, що я бездушна тварюка.

На сьогоднішній вечір задумка така: я ховаюсь у спальні в шафі, поки дівчина приймає душ. Потім вона виходить — уся розпарена і рожева, смачно напахчена парфумами. На ній — тільки прозорий халатик із мережив. Я вискакую з шафи з панчохою на голові й у темних окулярах. Жбурляю її на ліжко. Приставляю їй до горла ніж. І спокійно ґвалтую.

Простіше простого. Ще один крок до остаточного безстидства.

Просто постав собі запитання: чого б Ісус ніколи не зробив?

Тільки вона говорить, щоб я не ґвалтував її на ліжку. У неї блідо-рожева шовкова білизна, і вона не хоче її забруднити. І не на підлозі — тому що килим боляче дряпає спину. Зрештою ми зійшлися на тому, щоб на підлозі.

Але підстеливши рушник. Тільки не гарний, гостьовий, сказала вона. Вона залишить його на туалетному столику, старий рушник, і мені треба буде його розстелити завчасно, щоб потім не перебити настрій.

Перш ніж піти в душ, вона відхилить вікно у спальні.

Коротше, я залізаю до неї в спальню, ховаюся в одежній шафі — голий, із панчохою на голові, в темних окулярах і з ножем у руці — з найтупішим ножем, який мені тільки вдасться дістати. Рушник уже розстелено на підлозі. В панчосі страшенно парко, в мене все обличчя мокре. Голова нестерпно свербить.

Вона сказала, у вікно — не треба. І через камін — також. Вона сказала, щоб я зґвалтував її біля шафи, але не дуже близько.

Її звати Ґвен, ми познайомились у книгарні, у відділі «Здоров'я». Складно сказати, хто до кого підкотився, але вона вдавала, що читає брошурку про комплексне лікування від сексуальної залежності, а на мені того дня були мої «щасливі» труси, і я взяв із полиці таку саму книжку, вже передчуваючи чергові небезпечні стосунки.

Пташки так роблять. Бджілки так роблять.

Мені потрібен приплив ендорфінів. Це мій транквілізатор. Я відчуваю нагальну потребу у викиді пептиду фенілетиламіну. Тому що я наркоман від сексу. Хвора людина. І взагалі, хто їх рахує?

У кав'ярні при книгарні Ґвен сказала мені, щоб я приніс із собою мотузку — але не нейлонову мотузку, вона боляче треться об шкіру. А на прядиво в неї алергія — висип і кошмарна сверблячка. Можна скористатись ізострічкою. Але тільки не широкою. І не замотувати ізострічкою рота.

— Коли знімаєш широку ізострічку, — сказала вона, — це так само еротично, як епіляція на ногах восковими пластинами.

Залишилося тільки домовитися про час. У четвер не могли ми обоє. По п'ятницях у мене збори сексоголіків. На вихідних також не виходило. У суботу мені треба до мами в лікарню. В неділю вона проводить якусь добродійну лотерею в себе у церкві, отож ми домовилися на понеділок. У понеділок о дев'ятій: не о восьмій, тому що вона пізно йде з роботи, і не о десятій, бо наступного дня мені рано вставати на роботу.

І ось настав понеділок. Ізострічка в мене з собою. Рушник уже розстелено, і коли я вистрибую з шафи з ножем, вона запитує:

— Це що, моя панчоха?

Я заламую їй за спину одну руку і приставляю ніж до горла.

— Ми так не домовлялися, — сердиться вона. — Я сказала, ти можеш мене зґвалтувати. Але я не говорила, що ти можеш зіпсувати мої панчохи.

Рукою з ножем я намагаюся стягти мереживний халатик з її плечей.

— Стоп, стоп, стоп, — каже вона і б'є мене по руці. — Я сама. А то ти його порвеш. — Вона випручується.

Я говорю: можна мені зняти окуляри?

— Ні, — каже вона і знімає халатик. Потім підходить до відчиненої шафи і чіпляє його на вішак з м'якими плічками.

Але я, кажу, нічого не бачу.

— Не будь таким егоїстом, — мовить вона. Вона зовсім гола. Вона бере мою руку і стискає її навколо свого зап'ястя. Потім заводить вільну руку за спину і притискається до мене спиною. У мене вже встало, й вона притискається до мого члена своїм теплим задом і каже: — Я хочу, щоб ти був ґвалтівником без обличчя.

Я говорю їй, що посоромився купити панчохи. Хлопець, який купує жіночі панчохи, — він або злочинець, або збоченець.

— Господи, що за маячня, — каже вона. — Всі ґвалтівники, з якими в мене щось було, вони завжди самі панчохи купували.