Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ось вони, дикі звірі, — мовить мама, підвищивши голос. — Ви їм забезпечуєте всі умови для життя, годуєте донесхочу здоровою їжею, і ось — їхня вдячність.

Решта матусь щось шепочуть своїм дітлахам і поспіхом відводять їх до інших вольєрів і кліток.

Просто у них на очах мавпи-самці тягнуть себе за цюцюрки й пускають струмені чогось в’язкого й білого. Це в'язке-біле стікає по склу вольєра з того боку. Усе скло в білих ляпках. Старі ляпки вже засохли й потроху стираються.

— Їм більше не треба боротися за існування, і ось що ми маємо, — каже мама.

Вони підходять до вольєра з дикобразами. Дикобрази, пояснює мама, мастурбують, злягаючись із паличкою. Сідають на неї верхи, як відьми на мітлу, і труться. Паличка швидко вбирає в себе сечу і виділення із залоз. Смердить страшенно. Але дикобраз ні за що не проміняє свою смердючу паличку на нову — чисту.

Вони спостерігають за дикобразом, який треться об свою паличку, й мама каже:

— Яка вишукана метафора.

Маленький хлопчик уявляє собі, як це буде, коли вони випустять усіх звірів. Тигри, пінгвіни… і всі гризуться одне з одним. Леопарди й носороги кусають один одного. Рвуть на шматки. Йому сподобалася ця ідея, маленькому засранцеві.

— Єдине, чим ми відрізняємося від тварин, — це тим, що в нас є порнографія. Просто ще один символ, — говорить вона. І вона не взялась би судити, як ця відмінність характеризує людей: кращі ми чи гірші за тварин.

Слони, пояснює мама, можуть використовувати хобот.

Павукоподібні мавпи — хвіст.

Хлопчикові все це нецікаво. Йому цікаво було б подивитись, як звірі б’ються одне з одним.

— Мастурбація, — каже мама, — їх єдиний спосіб утікати від дійсності.

На відміну від нас, гадає хлопчик.

Сумні звірі в сумному екстазі, косоокі ведмеді, горили та видри — всі ублажають себе, хто як може. Звірі майже не дихають. Маленькі очиці майже заплющені. Втомлені лапки — всі в чомусь липкому і в’язкому. Погляд зовсім застиглий.

Кити і дельфіни труться об стінки басейну, говорить мама.

Олені труться рогами об траву, говорить мама, й так доводять себе до оргазму.

Малайський ведмідь спускає на камені вольєра. Потім відкидається на спину й заплющує очі. Маленька в’язка калюжка сохне на сонці.

Хлопчик шепоче: це так сумно.

— Гірше, — каже мама.

Вона розповідає про знаменитого кита-вбивцю, якого знімали в кіно, а потім помістили в розкішний новий акваріум, але він однаково бруднить стінки. Доглядачі вже не знають, що робити. Нині вони намагаються випустити кита на волю.

— Мастурбація — як шлях на волю, — каже мама. — Мітелю Фуко сподобалось би.

Вона розповідає, що коли злягаються двоє собак, хлопчик і дівчинка, головка пеніса хлопчика бубнявіє, а піхва дівчинки стискається. Навіть коли все закінчиться, вони якийсь час не можуть роз’єднатись. Їм доводиться чекати — жалюгідним, безпомічним, — аж поки все прийде до норми.

Більшість шлюбів, говорить мама, будуються за тим самим сценарієм.

Поряд із нами давно вже нікого немає. Останні матусі відвели своїх чад подалі. Тепер, коли вони з мамою залишилися самі, хлопчик запитує пошепки, як їм роздобути ключі, щоби звільнити тварин.

І мама каже:

— У мене все з собою.

Мама підходить до клітки і дістає з сумочки жменьку таблеток — маленьких, кругленьких, червоненьких. Кидає їх до клітки. Таблетки розсипаються по підлозі. Мавпи зацікавлено дивляться.

На мить хлопчикові робиться страшно. Він каже:

— Це отрута?

І мама сміється.

— А що, це думка, — мовить мама. — Ні, котику, ми не будемо їх звільнювати так назовсім.

Мавпи вже збирають таблетки з підлоги і кладуть до рота.

І мама каже:

— Заспокойся, малий. — Вона дістає з сумочки свою білу трубочку. Трихлоретан. — Це, — вона кладе собі на язик червоненьку таблетку, — це всього лише старе добре ЛСД.

Вона запихає трубочку з трихлоретаном в одну ніздрю і глибоко вдихає. А може, й ні. Може, все було зовсім не так.

Розділ тридцять перший

Денні вже сидить у темряві, в першому ряду. Робить ескізи у своєму жовтому альбомі. На столі перед ним — три порожні пивні пляшки й одна ще наполовину повна. Він не дивиться на танцівницю на сцені, жагучу брюнетку із прямим довгим волоссям. Вона стоїть рачки й махає головою, підмітаючи сцену волоссям. У червоному світлі її чорне волосся вилискує малиновим. Вона прибирає волосся з обличчя й підповзає до самого краю сцени.

Музика — гучне танцювальне техно, із врізками зовсім шалених семплів: собаче гавкання, волання автомобільної сигналізації, гасла гітлерюгенду. Дзенькіт розбитого скла, гуркіт пострілів. Несамовиті жіночі крики й пожежні сирени вриваються в музику.

— Гей, Пікассо, — каже танцівниця й махає ногою перед носом у Денні.

Не відриваючись од свого альбому, Денні дістає з кишені долар і просуває його між пальцями її ноги. На стільці поряд лежить черговий камінь, загорнутий у рожеву ковдру.

Ні, правда. У світі щось не так — позаяк ми вже танцюємо під пожежні сирени. Пожежні сирени тепер уже не означають пожежу.

Якби була справжня пожежа, то по радіо оголосили б м'яким приємним голосом: «До уваги власника чорного „б’юїка“, номерний знак ВМK 773, у вас горять фари». А під час справжньої ядерної атаки хто-небудь просто крикнув би: «Остін Леттерман, вас до телефону! Підійдіть, будь ласка, до бару».

Кінець світу станеться не під гуркіт вибухів і ревіння сирен, а під стримане, чемне оголошення: «Білле Рівервейл, дайте відповідь на телефонний дзвінок; друга лінія». І після цього вже нічого не буде.

Танцівниця забирає долар. Вона лягає на живіт, обіпершись ліктями об край сцени, й каже:

— Дай подивитися, що там у тебе.

Денні робить кілька швидких штрихів і перевертає альбом так, щоб їй було видно.

І вона каже:

— Це я?!

— Ні, — каже Денні й перевертає альбом до себе. — Це композитна колона, як у Стародавньому Римі. Ось дивися, — він показує на якусь частину малюнка своїм чорним пальцем, — римляни з'єднали завитки іонічного ордера і коринфський акант, але всі пропорції лишилися попередніми.

Танцівниця — це Черрі Дайкірі, ми її бачили минулого разу; тільки тепер вона не блондинка, а жагуча брюнетка. На внутрішньому боці стегна — круглий клаптик пластиру.

Я підходжу й заглядаю Денні через плече:

— Привіт.

І він каже:

— Привіт.

І я кажу:

— Як я розумію, ти сьогодні був у бібліотеці.

Я кажу, звертаючись до Черрі:

— Добре, що ти подбала про цю родимку.

Черрі Дайкірі трясе головою, так що волосся розсипається по плечах. Потім вона кланяється, збирає своє довге чорне волосся обома руками й перекидає його на одне плече.

— І ще я пофарбувала волосся, — каже вона.

Вона бере пасмо волосся і простягає його мені, перебираючи пальцями.

— У чорний колір, — каже вона. — Я подумала, так безпечніше, — каже вона, — позаяк ти кажеш, що у блондинок найбільший відсоток ракових захворювань.

Я трясу пивні пляшки, намагаючись знайти хоч трохи пива, й дивлюся на Денні.

Денні малює. Він нічого не чує. Він узагалі не тут.

Коринфсько-тосканські композитні архітрави антаблементів… Деяких людей узагалі не можна пускати до бібліотеки. Ні, правда. Останнім часом у Денні розвинулася хвороблива пристрасть до книг з архітектури. Це його порнографія. Так, спершу це декілька камінців. А потім — ребра зводу в готичній архітектурі. Я ось що маю на увазі: це Америка. Ти починаєш із того, щоб невинно змастурбувати рукою, а закінчуєш справжніми оргіями. Куриш цілком сумирну травку, а потім сідаєш на голку. Така сутність нашої культури: більше, краще, вище, далі, сильніше. Ключове слово — прогрес.

В Америці все має бути обов’язково новим і вдосконаленим. Навіть хворобливі пристрасті й залежність. У противному разі ти — невдаха.

Я дивлюся на Черрі й стукаю себе пальцем по лобі. Потім тицяю пальцем у неї й кажу підморгнувши:

37
{"b":"293154","o":1}