І хлопчик кричить:

— Сибірка! — Він б’є себе кулаком по лобі. — Сибірка! Сибірка. — Він б’є себе кулаком по лобі й каже: — Як же я міг забути?!

Мама скубе його за волосся й каже:

— У тебе однаково добре виходить. Запам’ятай хоча б половину — і ти переживеш багатьох.

Хоч куди б вони поїхали, мама скрізь знайде пробку. Вона слухає радіо — повідомлення про пробки. Куди краще не їхати. І їде туди. Щоразу. Вона спеціально знаходить аварії та розвідні мости. Вона не полюбляє швидкої їзди, але їй треба створити ілюзію бурхливої діяльності. У пробці можна просто стояти — і це не твоя провина. Коли вони замкнені в пробці, вони в безпеці. Тут їх не дістануть.

Мама каже:

— Гаразд, тепер зовсім легке. — Вона заплющує очі й усміхається. — Що означає, коли в супермаркеті просять принести дрібні гроші на п'яту касу?

Вони обоє — в тому самому одязі, в якому були, коли мама забрала його зі школи. Щовечора, коли вони зупиняються в мотелі, він укладається в ліжко, а мама клацає пальцями, щоб він оддав їй свої штани, сорочку, шкарпетки та труси. Він знімає їх під ковдрою і віддає їй. Уранці вона повертає йому одяг, а іноді одяг буває випраним.

Коли касир просить принести дрібняки, каже хлопчик, це означає, що біля каси стоїть красива жінка, на яку варто поглянути.

— Ну, це ще не все, — каже мама. — Але, загалом, правильно.

Іноді мама засинає, притулившись плечем до дверцят, і решта машин об'їжджають їх праворуч і ліворуч. Якщо мотор ввімкнено, іноді на приладовій дошці засвічуються якісь червоні лампочки, але хлопчик не знає, що вони означають. Іноді з-під капота починає валувати дим, і мотор вимикається сам собою. Машини ззаду починають сигналити. По радіо передають про чергову пробку — на центральній смузі такого-то шосе зламалася машина й перекрила рух.

Дурний маленький хлопчик думав, що це і є — бути знаменитим. Коли всі на тебе дивляться. Коли про тебе говорять по радіо. Поки мама не прокидалася, хлопчик просто сидів і махав у вікно. Він думав про товстого Тарзана та мавпу з каштанами. Він думав про те, як Тарзан усміхався. Про те, що приниження є приниження, тільки якщо ти сам обираєш, що страждатимеш.

І він усміхався розгніваним людям, які проїздили повз нього.

І посилав їм поцілунки рукою.

А потім повз нього проїхала велика вантажівка і посигналила, і мама здригнулась і прокинулась. Вона довго — майже хвилину — дивилась у дзеркало заднього виду й поправляла зачіску. Потім дістала із сумки білу пластмасову трубочку, засунула її в одну ніздрю й глибоко вдихнула. Потім примружилась і подивилася на хлопчика. Потім — на приладову дошку, де миготіли червоні лампочки.

Біла трубочка була менша за губну помаду. На одному кінці трубочки була дірочка, щоб через неї вдихати. Всередині був якийсь бальзам. Коли мама виймала трубочку з носа, на білій пластмасі завжди залишалася кров.

— Ти зараз у якому класі? — запитала вона. — У першому? У другому?

У п'ятому, відповів хлопчик.

— І твій мозок зараз важить три фунти? Або чотири?

У школі в нього були самі п'ятірки.

— Тобто тобі зараз скільки? Сім років?

Дев'ять.

— Гаразд, Ейнштейн, усе, що тобі говорили ці твої названі батьки, — каже мама, — можеш про це забути.

Вона каже:

— Ці названі мами-тати, вони поняття не мають, що важливо, а що не важливо.

Просто над ними завис вертоліт, і хлопчик злегка подається вперед, так щоб дивитися на нього крізь синє напилення вгорі лобового скла.

По радіо передають, що на такому-то шосе, на центральній смузі зламався «Плімут-дастер» золотистого кольору. Здається, в нього перегрівся мотор.

— І біс із нею, з історією. Значно важливіше знати всіх цих вигаданих людей, — каже мама.

«Міс Пеппер Галіванд» — це вірус Ебола. «Містер Тернер Андерсон» — це когось знудило.

По радіо передають, що на місце поламки вже вирушила рятувальна бригада — щоби прибрати з дороги пошкоджену машину.

— Усе, чому вас навчають у школі, вся ця алгебра й економіка — можеш про це забути, — каже мама. — Нікому це не потрібно. Ось, приміром, ти знаєш, як обчислювати площу рівностороннього трикутника, — і це тобі допоможе, коли в тебе стрілятиме який-небудь терорист? Правильно. Нічим не допоможе.

Інші машини об'їжджають їх праворуч і ліворуч і мчать уперед.

— Я хочу, щоб ти знав по-справжньому важливі речі, — каже мама. — А не те, чому тебе вчать інші, оскільки вважають, що тобі це потрібно.

І хлопчик запитує:

— Тобто?

— Себто коли ти думаєш про своє майбутнє, — каже мама і прикриває рукою очі, — насправді ти думаєш про найближчі два-три роки.

І ще вона каже:

— А коли тобі виповнюється тридцять, ти розумієш, що головний твій ворог — це ти сам.

І ще:

— Вік Просвіти благополучно закінчився. Ми живемо у вік Безпросвітного Неуцтва.

По радіо передають, що поліції вже повідомили про машину, що зламалася на шосе.

Мама додає гучності.

— Чорт забирай, — каже вона, — скажи мені, що це не ми.

— Вони говорили про «плімут-дастер» золотистого кольору, — каже хлопчик. — А це наша машина.

І мама каже:

— Ось воно, зайве підтвердження тому, як мало ти знаєш.

Вона відчиняє дверцята зі свого боку й говорить, аби він виходив із машини. З її боку. Вона дивиться на автомобілі, які проїжджають повз них.

— Це не наша машина, — каже вона.

По радіо передають, що водій і пасажири, схоже, вирішили залишити машину просто на шосе.

Мама простягає йому руку.

— І я не твоя мама, — каже вона. — Все не так, як ти гадаєш. — У неї під нігтями — засохла кров із носа.

Радіо надривається в порожній машині. Жінка, що була за кермом золотистого «дастера», і дитина тепер являють небезпеку самі по собі — вони кидають машину й намагаються перейти через чотири смуги швидкісного шосе з інтенсивним рухом.

Мама каже:

— Я так розумію, в нас попереду цілий місяць веселощів і пригод. Аж поки в мене закінчаться терміни дії кредитних карток.

Вона каже:

— У нас попереду цілий місяць, якщо, звичайно, нас не піймають раніше.

Машини сигналять і ледве ухиляються від зіткнення. В покинутому золотистому «дастері» надривається радіо. Вертоліт опускається нижче.

І мама каже:

— А тепер — як із «Вальсом Голубого Дунаю». Тримай мене за руку. Міцно-міцно. — Вона мовить: — І не роздумуй ні про що. Просто біжи.

Наступна пацієнтка — жінка років двадцяти дев’яти, з великою родимкою на внутрішньому боці стегна, і ця родимка мені не подобається. При такому світлі важко зрозуміти, що саме з нею не так, але вона занадто велика, асиметрична й вилискує синім. Краї нерівні. Шкіра навколо запалена — немовби розчухана.

Я запитую в неї, чи не свербить родимка.

Я запитую, чи не було у неї в роду випадків раку шкіри.

Денні сидить поряд зі мною за столом. Перед ним — великий жовтий альбом. Він дістає запальничку і тримає над полум ям пробку він винної пляшки. Один кінець пробки вже почорнів. Денні мовить:

— Слухай, друже, ти якийсь сьогодні злий. Ні, серйозно. — Він запитує: — Ти що, все ж таки зірвався?

Він каже:

— Ти завжди, після того як кому-небудь вставиш, ходиш злий на весь світ.

Пацієнтка падає на коліна, широко розвівши ноги. Вона подається вперед і починає гойдатися, зображуючи рухи статевого акту. Її плечі, груди та лобок — усе напоказ. Усе — для нас із Денні.

Ось симптоми злоякісної меланоми:

Форма асиметрична.

Краї нерівні.

Незвичайний колір.

Діаметр більший за шість міліметрів.

Лобок у неї чисто виголений. Вона вся засмагла, гладенька та блискуча — навіть не жінка, а найдосконаліший із пристроїв, куди можна засунути кредитну карточку. Вона демонструє нам себе як у сповільненій зйомці. Її рухи — плавні, наче хвилі. У цьому приглушеному червоно-чорному світлі вона здається красивішою, ніж насправді. Червоне світло згладжує всі вади шкіри: шрами та синці, прищі та розтяжки. Білки очей і зуби здаються сліпучо-білими в чорному світлі.