Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Вдих. Видих. Уявіть собі, що на вас м’яко діє який-небудь тягар, притискаючи голову, груди й руки до ліжка. Все глибше і глибше.

Вона засинає.

Пейдж підводиться з канапи, киває на двері, і я виходжу вслід за нею в коридор.

Вона оглядається на всі боки й каже:

— Може, підемо до каплиці?

Я щось не в настрої.

— Просто поговорити, — каже вона.

Я говорю: гаразд. Ми йдемо по коридору, і я кажу:

— Дякую за ті слова. За ту брехню, я маю на увазі.

І Пейдж мовить:

— А хто говорить, що це була брехня?

Чи означає це, що вона мене любить? Ні. Неможливо.

— Ну, гаразд, — каже вона. — Можливо, я ледь-ледь прибрехала. Але ви мені подобаєтесь. У чомусь.

Вдих. Видих.

Ми заходимо до каплиці, Пейдж зачиняє за нами двері й каже:

— Ось. — Вона бере мою руку і прикладає її до свого плаского живота. — Я виміряла температуру. Зараз — безпечний час.

У животі неприємно бурчить. Я говорю:

— Правда? — Я кажу: — Зате в мене дуже навіть небезпечний.

Таня з її гумовими іграшками.

Пейдж одвертається й повільно відходить геть. Вона говорить, не обертаючись до мене:

— Я навіть не знаю, як усе це розповісти.

Сонячне світло ллється крізь вітражі. Вся стіна — сотні відтінків золота. Білястий дерев'яний хрест. Символи, символи. Вівтар, огорожа, біля якої приймають причастя, — все присутнє. Пейдж сідає на лаву й зітхає. Вона піднімає папери на своїй дощечці з прищепкою, і під ними видніється щось червоне.

Мамин щоденник.

Вона віддає щоденник мені й каже:

— Можете самі перевірити. Насправді я навіть рекомендую перевірити. Заради власного душевного спокою.

Я беру книжку. Але для мене це — китайська грамота. Ну гаразд, італійська грамота.

І Пейдж каже:

— Єдине, що тут добре, — це що немає ніяких доказів, що генетичний матеріал узяли від реальної історичної особи.

А решта — цілком реально, каже вона. Дати, лікарні, лікарі. Все підтвердилось. Хоча церковники, з якими вона розмовляла, стверджували, що вкрадена реліквія, крайня плоть, тканину якої було використано в експерименті, була єдино справжньою. В Римі з цього приводу однозначної думки немає. Мовляв, діло темне, сам чорт ногу зломить.

— І що ще добре, — каже вона, — я нікому не розповідала про те, хто ви насправді.

Ісус милосердний.

— Ні, я маю на увазі, хто ви тепер, — мовить вона.

Я кажу:

— Ні, ви не зрозуміли. Це я так лаюсь.

Відчуття таке, мовби мені видали на руки результати поганої біопсії. Я кажу:

— І що все це означає?

Пейдж знизує плечима.

— Якщо подумати, то взагалі нічого, — каже вона. Вона вказує кивком на щоденник у мене в руках і мовить: — Якщо ви не хочете зіпсувати собі життя, я б вам порадила його спалити.

Я говорю: а як усе це відіб'ється на нас?

— Нам більше не треба зустрічатися, — каже вона, — якщо ви запитуєте про це.

Я говорю: але ж ви не вірите в цю маячню, правда?

І Пейдж мовить:

— Я бачу, як ви поводитеся з нашими пацієнтками. Як вони знаходять спокій після того, як ви з ними поговорите. — Вона сидить, нахилившись уперед, підпираючи рукою підборіддя. Вона каже: — Я просто не знаю. А раптом це правда? Не можуть же всі помилятися — всі, з ким я розмовляла в Італії. А що коли ви насправді син Божий?

Благословенне й довершене смертне втілення Бога.

Відрижка все-таки проривається. В роті — кислий присмак.

«Вранішній токсикоз» — не зовсім вірний вислів, але це перше, що спадає на думку.

— Тобто ви намагаєтесь мені сказати, що ви спите лише зі смертними? — запитую.

Пейдж подається вперед і дивиться на мене з жалем — точно так само, як дівчина за стойкою реєстратури: підборіддя втиснуте в груди, брови настовбурчені, погляд знизу вгору. Вона каже:

— Не треба мені було влазити в це діло. Але я нікому нічого не скажу, слово честі.

— А як же мама?

Пейдж зітхає і знизує плечима.

— Тут усе просто. Вона — людина з неврівноваженою психікою. Їй ніхто не повірить.

— Ні, я маю на увазі, вона скоро помре?

— Можливо, — каже Пейдж. — Якщо не станеться чуда.

Розділ тридцять сьмий

Урсула дивиться на мене. Трясе рукою, хапає себе за зап'ястя, стискає і каже:

— Якби ти був масничкою, ми збили б усе масло ще півгодини тому.

Я говорю: ну, вибачте.

Вона плює собі на долоню, бере мій член у руку й каже:

— Якось воно на тебе й не схоже.

Я вже навіть не прикидаюсь, що знаю, хто я і що на мене схоже.

Ще один довгий неквапливий день 1734 року. Ми валяємося на сіннику в конюшні. Я лежу на спині, підклавши руки під голову, Урсула прилаштувалася поряд. Ми майже не рухаємося, тому що під час кожного руху суха солома впивається в тіло крізь одежу. Ми обоє дивимося нагору, на крокви та дерев'яні балки під ними. На павутину та павуків.

Урсула мастурбує мені рукою й каже:

— Ти бачив Денні по телевізору?

— Коли?

— Вчора ввечері.

— І що Денні?

Урсула махає головою:

— Та нічого. Щось будує. Сусіди скаржаться. Вони вирішили, що це буде якась церква, тільки він не говорить яка.

Дивні ми істоти: якщо ми чогось не розуміємо, нас це розлючує.

Нам конче потрібно навішати на все ярлики, розкласти все по поличках, усе пояснити. Навіть те, що за природою своєю є нез'ясовним. Навіть Господа Бога.

«Розрядити вибухонебезпечну ситуацію» — не зовсім вірна фраза, але це перше, що спадає на думку.

Я говорю: це не церква. Закидаю краватку за плече, щоб не заважала, і витягаю із штанів полу сорочки.

І Урсула каже:

— А по телевізору говорили, що це церква.

Я легенько тисну собі на живіт кінчиками пальців, навколо пупка, та пульпація нічого не дає. Я постукую пальцями, відстежуючи зміни звуку, які можуть вказувати на затвердіння, але прослуховування нічого не дає.

Анальний сфінктер — це великий м'яз у відхідниковому отворі, який не дає лайну спонтанно випадати назовні. Коли ти пхаєш собі в зад сторонній предмет, і він проходить за цей м'яз, його вже не дістанеш без сторонньої допомоги. У травмопунктах це називається: вилучення стороннього тіла з відхідника.

Я прошу Урсулу послухати, що там у мене в животі.

— Денні завжди був таким невпевненим, — каже вона й притуляється теплим вухом до мого живота. До мого пупка. До імбілікуса — латиною.

Типовий пацієнт, який звертається до лікарів на предмет вилучення стороннього тіла з відхідника, — чоловік у віці від сорока до п'ятдесяти. Сторонйє тіло завжди потрапляє туди в результаті самовведення, як це називається в лікарів.

Урсула запитує:

— А що треба слухати?

Позитивні кишкові звуки.

— Бурчання, булькання, шуми — загалом, будь-які звуки, — кажу я. — Все, що вказувало б на те, що найближчим часом у мене все-таки буде випорожнення; що фекалії не накопичуються всередині, тому що не можуть вийти через якусь перепону.

Ось що цікаво: число звертань із приводу вилучення стороннього тіла з відхідника з кожним роком неухильно зростає. Відомі випадки, коли сторонні тіла залишались у прямій кишці протягом кількох років, і люди при цьому не відчували ніяких незручностей. Отож навіть якщо Урсула щось почує, це ще нічого не означає. По-хорошому треба б зробити рентген і проктосигмоідоскопію.

Уявіть, що покази сигмоідоскопа виводяться на екран монітора, яскраве світло протискується вперед по затиснутому каналу слизової оболонки, вологої й рожевої, — вперед, у зморщену темряву, а потім на екрані раптом виникає зображення. На загальний огляд. Дохлий хом'як.

Дивись також: голова ляльки Барбі.

Дивись також: червона гумова кулька.

Урсула давно припинила мастурбувати мені рукою, вона слухає мій живіт і мовить:

— Чую, як б'ється серце. — Вона каже: — Ніби ти сильно хвилюєшся.

Ні, говорю я. Чого б мені раптом хвилюватися? Мені добре.

— А по тобі й не скажеш. — Вона гаряче дихає мені в живіт. Вона каже: — В мене, здається, починається кистьовий тунель.

42
{"b":"293154","o":1}