Між тими, хто поки що герої і хто вже знає правду.

Люди розгублено роззираються на всі боки. У них у кожного був такий привід пишатися собою — і ось його більше немає. Буквально за лічені секунди всі рятівники й герої перетворилися на обдурених ідіотів. І поки перше потрясіння не минуло, вони перебувають у деякій прострації.

— Пора тобі вшиватися, друзяко, — мовить Денні.

Натовп стоїть щільною стіною, за якою навіть не видно вежі — ні стін, ні колон, ні статуй, ні сходів. І хтось кричить:

— Де Віктор?

І хтось іще кричить:

— Дайте нам Віктора Манчіні!

Насправді я цілком це заслужив. Розстрільна команда. Моя сім’я, що непомірно розрослася.

Хтось умикає фари своєї машини, і ось він я — вихоплений променем світла на тлі стіни.

Моя гігантська тінь нависає над натовпом.

Ось він я: ошуканий маленький дурник, який вірив, що в житті можна чогось домогтися, навчитися чого-небудь, про щось дізнатися, щось придбати, швидко бігати й добре ховатися. Й натрахатися донесхочу.

Між мною та палаючими фарами — ряди й ряди людей. Близько тисячі безликих людей, які думали, що вони мене люблять. Що вони врятували мені життя. Й раптом у них одібрали найдорожче — їхню героїчну легенду. А потім хтось заносить руку з каменем, і я заплющую очі.

Мені нічим дихати, вени на шиї надулися. Обличчя наливається кров’ю.

Щось падає мені під ноги. Камінь. Потім іще один камінь. Іще дюжина. Ще сотня. Камені зсипаються мені під ноги, і земля здригається від ударів. Повсюди навколо мене — камені. Й люди кричать.

Мучеництво святого Мене.

Я стою, міцно заплющивши очі, але вони однаково сльозяться від світла фар. Світло проникає крізь закриті повіки, крізь мою плоть і кров. Світло здається червоним. Очі сльозяться.

А камені все падають мені під ноги. Земля дрижить, люди кричать. Дрижання і крики. Холодний піт. А потім раптом стає тихо.

Я кажу Денні:

— Друзяко.

Я так і стою із заплющеними очима, шморгаю носом і кажу:

— Що відбувається?

І щось м'яке і, судячи з запаху, не дуже чисте притискається до мого носа, і Денні каже:

— Сякай, друзяко.

Усі розійшлися. Ну, майже всі.

Вежа Денні — її більше немає. Стіна обвалилася. Колони всі попадали. П'єдестали, статуї — розбиті. Там, де раніше був унутрішній дворик, тепер розсип каміння. Шматки розчину забили фонтан. Навіть яблуні всі обідрані й придавлені камінням, яке розлетілося. Самотній сходовий прогін веде в нікуди.

Бет сидить на камені й дивиться на розбиту статую, роботу Денні. Це вона. Але не така, як у житті, а така, якою бачив її Денні. Надзвичайно красива. Досконала. Тепер — розбита.

Я говорю: що це було, землетрус?

І Денні каже:

— Не зовсім. Але також неслаба форс-мажорна обставина.

Од вежі — в буквальному розумінні — не залишилося й каменя на камені.

Денні шморгає носом і каже:

— Ну від тебе ж і смердить, друзяко.

Мене тут до поліції забирали, говорю. Поки що відпустили, але довелося дати підписку про невиїзд.

Усі розійшлися. Залишилася тільки одна людина — чорний згорблений силует у світлі палаючих фар. Промінь світла смикається і зсувається — машина здає назад і від'їжджає.

У місячному світлі ми дивимося — я, Денні та Бет — на того, хто лишився, коли всі пішли.

Це Пейдж Маршалл. Її білий халат увесь забруднений, рукава засукані по лікті. Пластиковий лікарняний браслет — як і раніше, в неї на руці. Її легкі туфлі намокли так, що аж хлюпають.

Денні виходить уперед і каже їй:

— Прошу вибачення, але тут якесь непорозуміння.

І я говорю йому: ні, все гаразд. Це не те, що він думає.

Пейдж підходить ближче й каже:

— Ось, а я все ще тут. — Її темне волосся, завжди зібране в пучок, зараз розкуйовджене. Очі припухли і почервоніли. Вона шморгає носом, мерзлякувато поводить плечима й каже: — І це значить, що я божевільна. Напевно, так.

Ми стоїмо й дивимося на каміння, розкидане по всій ділянці. Звичайнісіньке каміння. Нічого видатного.

Одна холоша в мене мокра від лайна і прилипає до ноги.

І я говорю:

— Ну от. — Я кажу: — Здається, я нікого не спас і вже не спасу.

— Ну, гаразд. — Пейдж простягає мені руку й каже: — Зможеш зняти з мене цей браслет?

І я говорю: я спробую.

Денні тиняється серед каменів, перевертаючи їх ногою. Потім нахиляється й хоче підняти великий камінь. Бет підходить допомогти.

А ми з Пейдж просто стоїмо й дивимось одне на одного. І бачимо одне одного по-справжньому: такими, які ми є. Вперше.

Можна жити, дозволяючи іншим вирішувати все за нас: хто ми, які ми. Божевільні чи при здоровому глузді. Сексуально заклопотані чи святі. Жертви чи герої. Гарні чи погані.

Можна сказати собі: нехай вирішують інші.

Нехай вирішує історія.

Нехай наше минуле визначає майбутнє. А можна вирішувати самим.

Можливо, це наша робота — винайти щось краще. Десь у деревах плаче жалобний голуб. Виходить, зараз північ.

І Денні каже:

— Гей, нам тут допомога потрібна.

Пейдж іде допомагати, і я також. Ми вчотирьох розгрібаємо руками землю навколо великого важкого каменя. У темряві, майже навпомацки. Навпомацки камінь шорсткий і холодний, і ми риємо навколо нього, здається, цілу вічність, усі разом — просто щоб покласти один камінь на інший.

— Знаєш ту давньогрецьку легенду про дівчину? — раптом каже Пейдж.

Яка обвела на стіні тінь свого коханого? Я говорю: так.

І вона каже:

— А знаєш, що було далі? Вона благополучно про нього забула і винайшла шпалери.

Це дивно й жахливо, але ось вони ми: отці-пілігрими, схибнуті, що не вписалися в час, — ми створюємо свою власну, альтернативну реальність. Намагаємося сотворити світ із каменів і хаосу.

Що вийде — я не знаю.

Я не знаю, що це буде.

Ми шукали, металися, кидались із крайності в крайність — і де опинилися в результаті? Тут. На закинутому пустирі, посеред ночі.

Та, можливо, знати — це не обов’язково.

Те, що ми будуємо зараз, у темряві, на руїнах, — це може бути все, що завгодно.