На тобі груба лляна сорочка, краватка, короткі штани до колін — але однаково всі тебе хочуть. Тебе можна знімати на обкладинку якого-небудь колоніально-любовного роману в дешевому паперовому виданні, де багато романтики і в міру соромливих еротичних сцен. Я шепотів їй:

— Моя красуне, дай мені проникнути в тебе. Віддайся мені, розведи ніжки.

Інтимні непристойності вісімнадцятого століття.

Учительку звати Аманда. Чи Аліса, чи Амі. Загалом якесь ім’я на «А».

Просто постав собі питання: чого б Ісус ніколи не зробив?

І ось тепер я сиджу перед її класом, і руки в мене чорні від попелу, і я знов пхаю щипці у палаюче вугілля й киваю пальцем дітлахам: підійдіть, мовляв, ближче.

Діти, які ззаду, підштовхують тих, хто спереду. Ті, які спереду, оглядаються назад, і хтось із них кричить:

— Міс Лейсі?

Тінь за вікном означає, що міс Лейсі спостерігає за тим, що тут у нас відбувається, але коли я дивлюсь у вікно, вона швиденько пригинається.

Я роблю школярам знак: підійдіть ближче. Я говорю їм, що старий дитячий віршик про Джорджі-Порджі насправді про короля Іеорґа Четвертого, якому завжди було мало.

— Чого було мало? — запитує хтось із дітлахів.

І я кажу:

— Запитай у вчительки.

Міс Лейсі продовжує переховуватись у засідці.

Я кажу:

— Вам подобається цей камін? — і киваю на вогонь. — Аби камін добре працював, треба трусити сажу. А димоходи в камінах вузькі, доросла людина туди не пролізе. Тому раніше хазяї примушували хлопчиків-слуг забиратися в димохід і трусити сажу.

Хлопчикам доводилося роздягатися догола, говорю я, тому що димоходи були такі вузькі, що в одежі вони могли й застряти.

— І ось хлопчик лізе в димохід… — говорю я, — мов Санта-Клаус… — кажу я й дістаю з каміна розжарені братки, — тільки зовсім голий.

Я плюю на розжарений кінчик щипців, і слина сичить. Голосно-голосно — в тихій-тихій кімнаті.

— І знаєте, як вони помирали, ці хлопчики-сажотруси? — кажу я. — Хто-небудь знає?

Я не бачу підведених рук.

Я кажу:

— Знаєте, що таке мошонка?

Ніхто не говорить «так», ніхто не киває, і я кажу:

— Запитайте у міс Лейсі.

Там, у коптильні, міс Лейсі зробила мені вельми навіть умілий мінет. Вона періодично робила паузи й дивилася на мене. В каламутному закуреному світлі, в оточенні окостів і ковбас. Потім вона витерла рота і запитала, як я вберігаюся.

— Як я вберігаюся? — сказав я. — Нині 1734 рік, ти забула? П'ятдесят відсотків усіх новонароджених народжувалися мертвими.

Вона дме на пасмо волосся, що впало на очі, й каже:

— Я не це мала на увазі.

Я облизую їй груди, проводжу язиком угору по горлу й беру до рота її вухо. Запустивши пальці їй у піхву, я кажу:

— У тебе є якісь захворювання, про які мені треба знати?

Вона облизує палець і мовить:

— Я завжди дуже ретельно вберігаюсь.

І я говорю:

— Це правильно.

Я кажу:

— Мене за це можуть погнати з роботи, — і надіваю презерватив.

Вона проводить обслиненим пальцем між моїми напруженими сідницями й мовить:

— А ти гадаєш, як мені зараз?

Аби не кінчити просто зараз, я думаю про дохлих пацюків, гнилу капусту і громадські туалети системи «яма з настилом». Я кажу:

— Я маю на увазі, що латекс винайдуть лише років через сто.

Я тицяю в бік школярів кочергою й кажу:

— Ці хлопчики вилазили з димоходів, усі вкриті сажею. І сажа в'їдалась їм у руки, коліна й лікті. А мила тоді ще не було, тож їм доводилося ходити нечупарами.

Отак вони й жили. Щодня їм доводилося лазити до когось у димохід. У темряві, дихаючи сажею та кіптявою. Вони не ходили до школи. І в них не було телевізора, і відеоігор, і соків манго-папайя; у них не було магнітофонів і музики. У них навіть взуття не було. І щодня — все одне й те саме.

— Ці хлопчики, — кажу я, помахуючи кочергою, — це були звичайнісінькі діти. Точнісінько такі, як і ви. Точнісінько такі.

Я дивлюся на дітей, стараючись піймати їхні погляди.

— І ось одного разу маленький сажотрус виявляв у себе на інтимному місці якусь болячку. Маленьку виразку. І та виразка не проходила. А потім вона метастазувала в живіт по сім’яних міхурцях. А потім було вже занадто пізно.

Усе це — витрати моєї медичної освіти.

Я говорю: іноді їх намагалися врятувати, цих хлопчиків. Ампутувавши їм мошонку. Але це було ще до того, як винайшли анестезію. Та й лікарень справжніх не було. Тоді, у вісімнадцятому столітті, цю пухлину називали «сажовими бородавками».

— І ці сажові бородавки, — кажу я, — були першою, описаною в медицині, формою раку.

Потім я запитую, чи знає хто-небудь, чому рак називається раком?

Жодної руки.

Я кажу:

— Зараз викликатиму вас, як на уроці.

Там, у коптильні, міс Лейсі провела рукою по своєму вологому волоссю і сказала:

— А що? — Нібито це було зовсім невинне запитання, вона сказала: — А що, в тебе немає іншого життя за межами цієї музейної колонії?

І я кажу, витираючи пахви своїм напудреним париком:

— Давай не будемо про це, гаразд?

Вона збирає в гармошку свої колготки, як це завжди роблять жінки, щоб було зручніше їх надівати. Вона мовить:

— Такий анонімний секс — явний симптом секс-одержимості.

Мені це бачиться по-іншому. Я скоріше себе уявляю плейбоем а-ля Джеймс Бонд.

І міс Лейсі каже:

— А ти впевнений, що Джеймс Бонд не був довершеним сексоголіком?

Мені треба було сказати їй правду: що я щиро захоплююся сексуально заклопотаними людьми, схибленими на сексі. У світі, де кожне боїться сліпої фатальної випадковості або раптової хвороби, людина, одержима сексом, тішиться думкою, що вона ж бо знає, що саме їй може загрожувати. Таким чином, вона до якоїсь міри контролює свою долю і приблизно уявляє, якою смертю помре.

Виходить, що одержимість сексом — це також своєрідна профілактика. Застереження.

В усякому разі, тобі не доводиться губитися в здогадах, що тебе очікує в кінці. Смерть не застукає тебе зненацька. Ти завжди до неї готовий. Можна навіть сказати, що ти заздалегідь її запланував.

А якщо серйозно, то це ж шикарно — щиро вірити, що ти будеш жити майже вічно.

Дивись також: лікарка Пейдж Маршалл.

Дивись також: Іда Манчіні.

Насправді секс — це секс, тільки коли в тебе щоразу новий партнер. Інакше це вже не секс. Першого разу — це єдиний раз, коли ти сприймаєш усе тілом і головою. Навіть на другій годині цього першого разу твої думки вже відволікаються від процесу. А коли ти відволікаєшся, пропадає найголовніше — анестезуюча дія від анонімного сексу, яка буває тільки першого разу.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Але я нічого не сказав міс Лейсі. Я сказав тільки:

— Як мені тебе знайти?

Я говорю дітлахам, що рак називається раком, бо коли пухлина починає рости в організмі, коли вона проростає назовні крізь шкіру, вона схожа на червоного краба. А коли цей краб розкривається, всередині він білий, у кров'яних прожилках.

— Лікарі намагалися врятувати цих хлопчиків, — кажу я притихлим дітлахам, — але вони однаково страшенно мучились. І що було потім? Хто скаже?

Жодної руки.

Я кажу:

— Ясна річ, вони помирали.

Я кладу кочергу назад у камін.

— Ну, що? — кажу. — Є запитання?

Запитань немає, і я їм розповідаю про псевдонаукові дослідження того часу, коли вчені голили мишей налисо і мастили їх кінською спермою. Вони намагалися знайти докази, що крайня плоть викликає рак.

Підводиться дюжина рук, і я кажу:

— Хай учителька вам розповість.

Гівняна, треба гадати, була робітка: голити налисо бідолашних мишей. І шукати табуни необрізаних коней.

Дивлюся на годинник на камінній полиці. Наші півгодини добігають кінця. За вікном усе, як і раніше: Денні сидить у колодках. Часу в нього небагато — до першої. До Денні підходить бродячий пес, задирає лапу, і струмінь жовтої сечі, що парує, ллється просто в дерев'яний черевик Денні.

— І ось іще що, — кажу я, — Джордж Вашингтон тримав рабів і ніколи не рубав вишневі дерева, і взагалі, він був жінкою.