Учора про страшну знахідку кричали перші шпальти. Тільки один автор загадався, за яким дідьком пан Граков та його прикажчик Лавро Сулима проти ночі подалися на Монастирську гору. Вдова підрядника ніколи нічого не знала про чоловікові справи і взагалі, здається, не бажала знати, обмежуючи себе господарством. Граков часто спав у себе в кабінеті, тож дружина не панікувала, не побачивши ранком біля себе чоловіка.

Але потім місцевий волоцюга побачив на краю вулиці, що впритул до гори, запряжену коляску без господаря. Показав себе відповідальним громадянином, знайшов городового. Разом із ним пройшов стежкою, яка вивела до ставка. Там — закривавлений труп із перерізаним горлом і ще одне тіло, до половини занурене у воду.

Уже потім газетярі звідкись дізнаються: прикажчика Сулиму втопили, тримаючи голову під водою. Комусь стукнуло в голову згадати не таке вже й давнє вбивство полтавця Панаса Кругляка. Чоловіка так само знайшли доволі близько від Монастирської гори. Спритники вже лякали бандою зарізяк. На Гракова напали, його прикажчик кинувся рятувати хазяїна, сили не рівні.

Загинули обоє.

Чечель сам не розрахував силу людської фантазії. Але його влаштовувало: подібним чином страту вбивць і намагався подати писакам, коли продумував усі деталі свого плану. Зникнення без сліду дозволяло говорити й писати довше, раз по раз привертаючи до Гракова увагу. А так цю історію незабаром витіснить інша, подібна або ще страшніша.

Народ полюбляє подібне, якщо все трапляється з кимось іншим.

Платон відволікся від читання, коли принесли їжу. Появу полтавського поліцмейстера Додіна зафіксував одразу. Старанно вдавав, що не помічає його. Відклав газету, взявся до омлету. Тим часом Додін так само зображав випадкового відвідувача, якого вранці ноги привели сюди випити кращої, ніж деінде, кави з рогаликом. Гра тривала недовго — Додін перейшов через залу, взявся рукою за спинку стільця.

— Не заважатиму, Платоне Яковичу? Апетиту не зіпсую?

— Жодним чином, Мироне Іллічу. — Підвівшись, Чечель простягнув руку.

— У такому разі — смачного. — Коротке стискання, Додін розмістився навпроти, кинув погляд на газети. — Цікавитесь полтавськими новинами?

— Потроху родичаюся з вашим містом.

— Кримінальна хроніка? Вас переймають погані новини про наше місто?

— У колишнього поліцейського специфічне коло інтересів. — Платон перевернув газету. — Ви як поліцейський чинний повинні розуміти.

— А ви не виглядаєте колишнім поліцейським. Обставини, за яких ми познайомилися...

— Пане Додін, ви знаєте про мене стільки, скільки треба. Здається, не так давно, на бенкеті, ми все з’ясували про мою скромну персону.

— Я теж так думав. І, до речі, наша розмова приватна, як минулого разу. Говоритиму не як поліцейський, а як старший товариш. Поки що.

Чечель взяв паузу на роздуми, пережував шматок омлету. Додін терпляче чекав, лиш замовив наспілому офіціантові чашку кави.

— Інтригуєте, Мироне Іллічу. Або лякаєте.

— Вас залякаєш. Закликаю до обережності, не більше. І водночас хочу швидше позбавити себе та місто, за порядок у якому відповідаю, зайвого клопоту. Маю на увазі вашу персону, Платоне Яковичу.

— Проганяєте?

— Боже збав, Полтавщина — край гостинний. Ще й смачний, годують тут славно.

— Устиг переконатися.

— Тим не менше забратися з міста протягом найближчої доби вам дуже бажано. Інакше доведеться вживати заходів. І вже не тільки мені. Хоча по шапці за вас із Петербурга діставатимуть усі, я — в тому числі.

— Невже я знову щось накоїв?

Додіну принесли каву, він розмішав цукор, пригубив.

— Ми мали розмову про покійного, Царство Небесне, Панаса Кругляка. Я особисто попередив — він під наглядом. Не мав права, та убезпечив себе. Ви ж активно контактували з Кругляком, тож туди, куди слід, дуже швидко звітують про близькі стосунки двох не надто благонадійних осіб. Я маю про вас високу думку. Певен: ви розуміли все й мали змогу врахувати, зробити висновки. Не зробили. Наступного ж ранку поїхали з візитом до Кругляка. Потім не з’являлися в місті, і я вже заспокоївся — однією проблемою менше. Але за якийсь час повернулися й знову навідали Панаса Пилиповича.

— За мною стежили?

— Не поліція. Агенти охоронного. — Додін зробив ще один ковток. — Платоне Яковичу, ви ж подавали великі надії в київському розшуку. Вас могли з часом забрати до Москви, а то й до столиці. Ви знаєте собі ціну навіть у нинішній ситуації, коли змушені виконувати доручення панів на кшталт Добронравова. Але від власних успіхів у вас паморочиться в голові. Ще й нападає куряча сліпота.

— Ви про що зараз?

— Захопилися собою, поринули у власні справи. Втрачаєте обережність. Не припускаєте: за вами, гончаком, можуть стежити інші нишпорки. Тому не піклувалися про безпеку. Зокрема, не перевірили, чи пасуть вас. А за вами після останнього візиту до Кругляка тупали філери.

Чечель не знайшов слів. Тож відправив до рота ще один шматок уже холодного омлету.

— Мовчите? Правильно робите. Ви навідалися в бордель у Карпівському провулку. Наробили там шороху. Тамтешня мадам — інформатор поліції. Ви шукали і знайшли Микиту Недільського, непутящого сина тутешнього поміщика. Про що балакали в трактирі на Садовій — не знаю, хоч половий там — теж інформатор. Нарешті, ви весь час перед тим провели у Василівському повіті, у маєтку Соколовських, дивним чином опинившись там у момент, коли його молоду власницю вбили. Хоча — що я кажу, для мене нічого дивного тут немає.

— Я гостював у маєтку, — сухо відповів Платон. — Закон забороняє?

— Жоден закон не заборонить ходити в гості. Навіть мешкати в одному з найкращих готелів Полтави має право всякий, хто платить за номер. Але — поки гості займаються виключно приватними справами, не вриваються до борделів, не крутяться біля трупів, не ганяються за підозрюваними в кримінальних злочинах. Зараз маю на увазі той випадок із сільськими шахраями. Здається, подружжя, Шимченко й Чобіт.

— Багато знаєте.

— Служба така. Мої знання не на вашу користь, пане Чечель. Проте, — Додін ковтком допив каву, — за певних обставин на все можна заплющити очі, знайшовши пояснення. Аби не отаке.

Поліцмейстер видобув із кишені три аркуші, складені разом удвоє. Показав Платонові списані дрібним почерком сторінки. Поклав біля себе.

— Хочете — дам почитати. Та наразі обмежуся стислим переказом. Бо слів забагато, важливіша суть. А вона в тому, Платоне Яковичу, що ви скористалися добрим до себе ставленням і вели політичну агітацію серед населення повіту. По селах.

Чечель закашлявся — шматок став поперек горла.

— Я? Політичну агітацію? Я дуже далекий від політики, пане Додін!

— Розмови про сепаратизм — тема політична. Ви критикували державний лад Російської імперії, називали його неспроможним. Натякали на можливість відокремитись, жити у своїй державі за своїми законами. Махрове мазепинство, не інакше.

— Брехня. Наклеп. Нічого подібного я собі не дозволяв.

— Можливо, — легко погодився Додін. — Проте, враховуючи вашу особистість і певну репутацію, в це повірять. Уже повірили. Пощастило, що колеги з охоронного відділення трусяться за свої крісла. Дати листу офіційний хід — визнати, що під носом тривалий час розгулював прихований ворог. Ще й змову готував.

— Змову?

— Тісні контакти з Кругляком про те свідчать.

— Маячня.

— Тим не менше охоронне вирішило доручити мені місію провести з вами розмову. І переконати чимшвидше залишити Полтаву. Принаймні кілька місяців не мозолити нікому очі.

Чечель покрутив виделку, повозив нею по тарілці, колупаючи недоїдки.

— Даєте мені час до завтра?

— Звісно. Цікавить, хто автор листа?

— Є певний здогад.

Додін підсунув ближче третій аркуш, підписаний.

Платон ковзнув поглядом по прізвищу.

Ось і привід навідати перед від’їздом.

Цього разу не стримувався — тиснув на газ, гнав «даймлер» по вибоїнах.