— Ви ж усе вже знаєте. — Чи Платонові здалося, чи економ йому дорікнув знаннями.
— Ніхто не знає всього, — зауважив філософськи. — Ваш погляд цікавить. Ну і з Микитою хотілося б переговорити.
— Про Олесю — не схоче. Він з батьками про неї не балакає. Каже: дівка сама до нього лізла. Пожалів нещасну.
— Так і сказав?
— І я повірив, знаєте-о! — раптом стрепенувся Недільський. — Боже збав, сина не виправдовую, він дуже погано вчинив із дівчиною. Та спробуйте, мосьпане, глянути на все з іншого боку. Дівка молода, квітне, самий сік — і треба ж, природою скривджена. Нікому не потрібна, сидить між болотами, рятує, як може, родовий маєток від занепаду. А Соколівка, шановний Платоне Яковичу... Ви ж звідти, бачили її. Там хазяїна доброго треба, яким покійний Степан, царство небесне, не був. Мед, бджоли, рідкісні рослини! А знаєте, що від того чужого пилку цілі рої в нього вимирали? Бджоли так само труяться, знаєте-о!
— Ми зараз не про ваших сусідів. До них вам, розумію, діла нема.
— Тепер уже є! — Дивакуватий сільський економ поступово зникав, голос і погляд Недільського ставали жорсткішими. — Люди подейкують, біда йде звідти, від кривої Олесі. Ще раз кажу — не схвалюю вчинків свого сина. Не можна гидити там, де живеш. І сваритися з сусідами також не вільно. Тільки чому панна Соколовська пішла не до нас, а на хутір до місцевої відьми?
— Ви ж матеріаліст. Не вірите у відьом.
— Баба Прокопиха багато корисного зробила, — парирував економ. — Я не вірю в чаклунів, не зважаю на забобони. Разом із тим визнаю: жінка, яку в наших краях за звичкою називають відьмою, має лікарський хист. Своїм здоров’ям саме Прокописі завдячує чимало не лише маньківських селян, а й соколівських. Та до неї з усієї округи ходять!
— Олеся пішла на хутір до Прокопихи не з болячками. З бідою.
— Аби навчитися, як свою біду посіяти на інших.
— Хтось не зважає на забобони, — нагадав Чечель.
— Факти, Платоне Яковичу, мають більше значення, ніж забобони.
— Нарешті. Давайте до фактів. — Платон розвернув правицю долонею догори, загнув великого пальця. — Ваш непутящий, розбещений надмірною, хай зрозумілою батьківською любов’ю і, даруйте на слові, дурноверхий синок не знайшов кращої забавки, як спокусити молоду сусідку. Яка лишилася в успадкованому маєтку, розгублена й самотня. — Він загнув указівного пальця. — Саме тому, що Олеся Соколовська почувалася позбавленою честі на людях, на очах у всіх, вона розгубилася ще дужче. Їй було соромно, вона не знала, що і як роблять у подібних випадках. Тому зважилася на дивний, з погляду раціональних людей, вчинок. Пішла до знаної в окрузі знахарки, аби та навчила її відьомства. Припускаю, Прокопиха передала Олесі якусь дрібку тієї науки. — Загнувся середній палець. — Чутки про це пішли раніше, ніж скривджена вашим сином Олеся Соколовська привселюдно, у неділю біля тутешньої церкви, облаяла Микиту. До речі, ваш син справді зібрався до шлюбу?
— Нарешті маю надію, що візьметься за розум. — Недільський глянув на Платонову руку. — Дівчина з дуже гарної полтавської родини.
— Так чому ж він не з нареченою?
— Батьки повезли її на води в Баден-Баден.
— А про Олесю синова наречена знає?
— Після того випадку біля церкви — звісно. Микита переконав її, що Олеся несповна розуму від ревнощів.
Економ пояснив усе так спокійно, ніби йшлося про звичайну, буденну справу. Милий люб’язний поміщик, чиїм дозвіллям були літературні вправи, зник остаточно. Чечель укотре переконався — попри чималий досвід поліцейської роботи може помилятися в людях. Зовнішність оманлива, як і манери.
— На коли призначили весілля?
— На Покрову, — відрізав Недільський. — Шлюб вигідний усім. Батько і дядько нареченої, майбутні наші родичі, постачають м’ясо до імператорського двору. Роки на те поклали.
— Ось чому ви сполошилися. — Платон загнув безіменного пальця. — Левку Дмитровичу, факт номер чотири — моровиця, що раптом почала косити вашу худобу. Три попередні факти сукупно підводять до висновку: Олеся Соколовська в такий спосіб мститься вже не так Микиті, як усім Недільським. До речі, його заручини й майбутній вигідний шлюб — факт за номером п’ять. — Загнувся мізинець, перетворивши долоню на кулак. — Дивний мор здатен налякати не тільки селян, які вірять у дію злих сил. Постачальники імператорського двору найменше бажають мати справу з сировиною, яка може бути вражена хворобами. Я можу помилятися, але шлюб після такого під загрозою.
— Усе почалося тиждень тому, — мовив Недільський. — Свати... майбутні свати за кордоном, тож нічого не знають.
— Чутки розходяться. Пан Дундукевич, наприклад, не переймається можливим зривом шлюбу вашого сина. Його хвилюють глобальніші, значно тривожніші й небезпечніші для повіту речі. Тому я тут, говорю з вами. І, нагадаю, маю надію та бажання переговорити з Микитою Левковичем.
— Спробую влаштувати, — відповів економ після короткої паузи. — Не обіцяю, але спробую. Зараз почув від вас вичерпні пояснення, знаєте-о. Добре, коли хтось здатен розкласти по поличках факти, на сукупність яких не було нагоди зважити.
— Радий був стати в пригоді. — Чечель легенько вклонився. — Зараз мене найбільше цікавить неочевидне. Моровиця.
— Падіж худоби.
— Факт, який іще ніхто не розтлумачив. Вона — ключ до відповідей на всі запитання. Якщо панна Соколовська тут ні до чого, якщо причина інша, обіцяю вам власноруч видерти причину з корінням.
Недільський пожував губами, зробившись цієї миті подібним до товстого кроля.
— Моровиця. Гаразд, поговоримо.
Спочатку впало четверо корів.
Було це минулого вівторка, коли пастухи, що служили при економії, під вечір погнали худобу додому. Деякі тварини й раніше відставали від стада. Прикрикнути, ляснути в повітрі батогами, змусити доганяти інших — звичайна справа. Але того разу спершу одна, потім ще три корови впали на задні ноги. Пастухи ще не бачили такого, тож переказували, як уклякли, боячись наробити ще більше лиха. На їхніх очах тварини завалилися на бік, спробували підвестися. Не виходило, лиш хвицяли в повітрі ногами.
— Старший звелів одному пастухові скочити на коня й мчати щодуху в економію, — згадував Недільський. — Коли я приїхав у поле, ті, котрі впали, ще смикалися, але то була агонія. Породисті тварини здихали в мене на очах. Одну перед смертю знудило, з іншої ззаду вилилося зелене, рідке й дуже смердюче.
— Ветеринара гукнули?
— При економії служить свій. Тільки він розвів руками, знаєте-о. Не забувайте, уже поволі сутеніло. Ще світило, та погода, самі ж бачите... Сонця не вистачало, аби просто там, у полі, ветеринар міг розрізати померлих і глянути, що там усередині. Я був наказав робітникам завантажити трупи на вози, аби доправити на ферму й там уже дати лікареві попрацювати. Та Чобіт застеріг.
— Чому — Чобіт?
— Бо прізвище. Харитон Чобіт, служить при економії на бійні.
— Засторога живодера така важлива для мужиків?
— Я не пояснив. Той Чобіт прижився в Палажки Шимченко.
Картинка потроху складалася, туман розсіювався.
— Чув за неї. Шимчихою дражнять. Вона прислужує в церкві й воду на селі каламутить.
Недільський знову пожував губами.
— Ви погано знаєте сільське життя, Платоне Яковичу.
— Помиляєтеся, Левку Дмитровичу. Я його зовсім не знаю. Гімназистом ще навідував бабине село на літні вакації. Давно було, та й не прижився там.
— Тим більше. А я, мосьпане, народився в Маньківці, виріс тут, у економії, всього вчився в тата. Дружина моя з Василівки, ми далеко не шукаємо. І нам добре варитися у своєму казані, знаєте-о. Комусь, може, і треба більшого, як ось Микиті. Хтось возить дітей на води в Баден-Баден, іншим цікава виставка в Парижі. Ми ж на виставки тварин відряджаємо управителів. Дружина зі зрозумілих причин трохи відпюдькувата. Я почуваюсь незатишно, коли довкола іншими мовами цвірінькають, не розумію ні рожна.
— До чого...
— До того! — Недільський роздратовано підніс голос. — Я такий поміщик, котрий знає на ім’я й прізвище не лише тих, хто в мене працює! Я вітаюся чи не з кожним за руку! Я можу виділити яку-не-яку допомогу, коли бачу в біді людину та розумію — не ледацюга, не п’яниця, не слухає засланих більшовиків-марксистів, а просто випала чорна смуга! Мене цікавить своє, не чуже! І найбільший комфорт маю тут, знаєте-о! — Він тупнув ногою, потім для певності тицьнув пальцем у землю. — І знаю село та селян як облуплених!
