— Я теж.

Хор похитав головою.

— Але ж це було в молодості, коли ви були одинокі, це не злидні, це лише тимчасова незручність… Трагедія неминучих злиднів відчутна по-справжньому лише тому, хто обтяжений дітьми й онуками… Звичайно, якщо він людина, а не метелик… Добре, тепер про діло, гер Піке… Ви дуже мало пишете в місцевих виданнях, ваші публікації аморфні, в них немає потрібної концерну позиції… Я уповноважений передати вам прохання керівництва… Поки що це прохання… Поки що… Або ви визначитесь, або ваш об’єктивізм більше нас не влаштовуватиме — і ми будемо змушені відмовитись од ваших послуг тут, у Парижі…

— Що не влаштовує Гамбург у моїх оглядах?

— Плазменність.

— Тобто?

— Розпливчастість, безпозиційність, зайве порпання в деталях… Одним словом, якщо ви не дасте кілька оглядів про становище в Латинській Америці, особливо про почату комуністами вакханалію хаосу в Гаривасі, про піднесення економіки Сальвадору в світлі американської допомоги, ми будемо змушені розірвати контракт, тим паче що строк його закінчується в грудні…

— Я подумаю, гер Хор…

— На жаль, нам ніколи чекати… Я маю забрати ваш огляд про Гаривас з собою, гер Піке. Огляд мусить бути пов’язаний з самогубством Граціо, який устряв в авантюру з безумним Санчесом.

— Коли ви відлітаєте?

— Як тільки одержу матеріал. Ми ж знаємо, що ви можете написати десять сторінок за день… От я два дні й відсипатимуся в готелі, страшенно стомився, нічого не вдієш, старість…

… Провівши Хора в готель, Верньє зайшов в «Клозері де Ліла», невеличке кафе, улюблене місце молодого Хемінгуея, замовив каву, закурив і подумав холодно, спокійно, без того внутрішнього дрожу, який проймав його, поки він обідав з Хором: «Це не просто початок атаки, це її кінець. Вони, мабуть, все про мене знали, вони терпіли мене, поки можна було терпіти, а зараз у них немає часу, в Гаривасі почнеться різня, їм треба заздалегідь готувати позиції… І вони знають, скільки грошей з тих, що вони мені платять, я переказую Елізабет і Гансу… Це половина всієї суми, а ще чверть іде на оплату кредиту за паризьку квартиру… Рахувати вони вміють, точно вирахували: без їхнього контракту я стану жебраком. І вони добре розуміють, що я не сутенер, не зможу жити на гроші, зароблені Галою в її салоні… Що ж, доведеться крутитись, як у молодості, коли сяк-так перебивався в десяти журналах, нічого, потроху вистачало…»

Він зайшов у туалет, розміняв у жінки, яка прибирала там, десятифранкову купюру на жетони для телефону-автомата, потім зрозумів, що буде замало, — дзвонити треба не в місто, а в Мадрід, розміняв сто франків, набрав номер, відрекомендувався, попросив головного редактора; відповіли — головний на нараді в міністерстві інформації, повернеться пізно.

— А його заступник?

— Він проводить із співробітниками огляд підготовлених матеріалів, сеньйор Верньє, що йому передати?

— Попросіть, будь ласка, до апарата Хорхе Гарденаса, він веде мій матеріал про Гаривас і Домініканську Республіку для наступного номера.

— Одну хвилинку, я спробую.

У трубці зазвучала тиха, ніжна мелодія.

«Швидко іспанці перейняли наш досвід, — подумав Верньє, — музика в телефоні — надійна гарантія від підслухування, секретарям не треба прикривати спітнілою долонею трубку, все одно окремі слова можна було зрозуміти».

— Сеньйор Верньє, ваш редактор зараз у місті, — голос сама ніжність, звичайно, бреше, — але він залишив записку… Ваш матеріал знято, його перенесли в інший номер, в який точно — поки невідомо.

— А чому? — спитав Верньє, лютуючи на самого себе: що може йому відповісти ця красуня?

— Я справді не знаю, сеньйор Верньє… Подзвоніть в кінці тижня сеньйору Гарденасу, всього найкращого…

Отак взяли тебе в шори, подумав Верньє, швидко це в них робиться… Ну, що ж тепер? Як бути? Сідати за матеріал для Хора і його команди? Ти багато років був у їхній команді, сказав він собі, і непогано тобі жилося, та й зараз ти з ними, ти ж боїшся злиднів, хіба не так? А хто їх не боїться, заперечив він собі, всі бояться, крім тих, хто по-справжньому талановитий, а таких одиниці в цьому світі, що-що, а таланти бог калькулює, як найсуворіший економіст, вважаючи, мабуть, недоцільним балувати нас, дітей своїх…

Він піднявся наверх, попросив офіціанта принести потрійну горілку, випив, відчув палюче тепло й зрозумів, що сьогодні питиме, нехай гер Хор чекає, йому ж треба відіспатися в готелі, стомився, як-не-як старість…

Він повернувся додому на набережну, у велику квартиру, яку побудував цієї зими; три кімнати з вікнами на Сену для дітей, дві для себе; випив ще, ліг на кушетку, що стояла на великому балконі, й гукнув:

— Гала, ти ніколи не жила з жебраком?

Та прийшла з кухні, сіла біля нього.

— Чому? Жила.

— Ну й як?

— Хоч хліб із водою, аби, милий, з тобою… Тобі погано? Отой німець образив тебе?

— Він мене звільнив… Я тепер жебрак, Гала, — з якоюсь невідомою, дивною радістю сказав він. — Ти житимеш з жебраком?

— Я зароблю нам на життя в салоні, — посміхнулась Гала. — Які дрібниці, не думай про це, любий… Мені чомусь везло на багатих ідіотів, так що жити з таким розумним, ніжним і коханим жебраком, як ти, це щастя…

— А як же я допомагатиму дітям?

— Я віддам тобі все, що в мене е, на перших порах вистачить хлопчикові й Марі… Не журись, я добре заробляю в салоні, ти зможеш допомагати їм, аби тільки був здоровий і лишався таким, якого я люблю… А ти? Скажи, ти ще любиш мене? Чи я набридла тобі?

— Набридла, — сказав Верньє. — Терпіти тебе не можу… Ану, дай телефон…

Він набрав номер Хора й сказав:

— Знаєте, краще все-таки вам відіспатися в літаку, я нічого не писатиму, ми з вами старі, настав час подумати про вічність, страшний суд, пекло і таке інше…

Поклавши трубку, він глянув на Гала.

— Скажи, за що ти мене любиш?

Вона посміхнулась.

— За що? Це по торговельній лінії, коли люблять за щось. Ти прожив своє життя, я своє, кожен з нас бачив багато. Але я ще ніколи в своєму житті не зустрічала таких, як ти.

О дванадцятій годині сорок хвилин Майкл Велш надіслав шифротелеграми в європейські резидентури ЦРУ, де було дано відповідні інструкції щодо «витоку інформації», про причетність Дігона до подій у Гаривасі — з одного боку і до загибелі Граціо — з другого.

О двадцять третій годині комісар поліції Матен, ознайомившись з поданням Папіньйона, цілком переконався, що Шор не піде на компроміс, по-перше, і не відкриє своїх карт, по-друге.

О двадцять третій годині сорок три хвилини про це було поінформовано Джона Хофа.

О двадцять третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин повідомлення про все це пішло в Ленглі.

О п’ятій годині дев’ять хвилин ранку шифротелеграма від Велша надійшла до римської резидентури.

О дванадцятій годині після полудня заступник резидента ЦРУ зустрівся зі Славко Кадричем за чашкою кави в невеличкій піццерії, неподалік від Колізею (майже поряд із «стіною наочної пропаганди»: кордони Риму в пору античності; величезна територія імперії, князівства часів краху; «Велика Італія» Муссоліні і, нарешті, справляють сильне враження нинішні кордони республіки).

О п’ятнадцятій годині Славко Кадрич зупинив свій пошарпаний «фіат» у центрі Рима, піднявся по віа Венето, старанно перевірився, сів у автобус, під’їхав до вокзалу і тут, біля каси номер шість, зустрівся з Францем Шоллі; розмова тривала п’ять хвилин; він вручив Шоллі портфель, де лежав паспорт на ім’я Фрідріха Роделя, квиток на літак до Берна, посвідчення водія і п’ять тисяч доларів; портрет Соломона Шора Кадрич спалив після того, як Шоллі сказав, що запам’ятав обличчя інспектора; так само було знищено рукописну карту з нанесеним на ній маршрутом Шора, яким той повертався з комісаріату додому, а також фотографії парку, де інспектор гуляв з своєю собакою Зусі.