Він повернувся на кухню, дістав з холодильника три яйця і ввімкнув електричну плиту, — не міг заснути, коли хотів бодай трохи їсти; снотворне приймати боявся, дуже дбав про своє здоров’я, найбільше страшився осінніх простуд, восени й весною кутався, як старий дід.

«Я почуваю себе зараз, — подумав він, — злочинцем, за яким стежать мій Папіньйон і його бригада. Він міняє квартири, ховається в однозіркових пансіонатах, аби тільки втекти від повсякчасного, що вимотує душу, стеження… А чому я себе так почуваю? Я сиджу в себе в домі, п’ю пиво, зараз їстиму яєчню, підсмажену на оливковій олії; я посиплю її зверху тертим сиром і, мабуть, візьму батон і масло; звідки ж таке відчуття? А може, це просто від самотності? Але ж я звик до неї і не хочу нічого іншого… Ні, мабуть, цей дзвінок зімкнувся з трьома запитаннями на прес-конференції… Мені ставили дуже хитрі запитання ті троє чоловіків. Здається, перший був марокканцем, другий з Уругваю, а третій англієць… Ці запитання могли поставити або провидці, або люди, які знають про мою справу стільки ж, скільки я, або, нарешті, ці запитання їм вручили професіонали напередодні зустрічі зі мною… Їх таки підготували…»

Шор здригнувся, бо задзвонив телефон.

Він зняв трубку, але в трубці мовчали, а телефон дзвонив. «От дурень, — подумав Шор, — я ж вимкнув тут апарат». Він побіг у спальню; дзвонив Шарль, черговий з управління.

— Візьміть ручку, інспекторе, я дещо з’ясував…

Після того як цей запит пішов, директор запросив до себе Джеймса Боу, товстого, здоровенного, завжди спітнілого техасця, давнього й вірного друга, у минулому боксера, шерифа, репортера, потім адвоката, який останнім часом працював у Голлівуді, і сказав йому:

— Старина, справу, котру треба зробити, я можу доручити одному тобі… І знаєш чому? Не тільки тому, що ти тертий, а отже, розумний, у цьому будинку таких багато; не тільки тому, що я тобі безмірно вірю, тут теж є такі люди. Річ у тім, що ти не є частиною нашої проклятої бюрократичної структури, тобі не треба писати папери, нести їх одному з моїх заступників, боячись ревності другого, нарікаючи на черствість третього і лютувати від надмірної емоційності четвертого. Справа надзвичайна, Джеймс. Ти добре обкатався в Голлівуді, справжній розвідник неодмінно мусить бути хорошим актором, у геніїв це природжене, у тебе — набуте… Ось прочитай шифротелеграму, яку відправили в наші резидентури… Я познайомлю тебе з першими відгуками, напевне прийде багато мури… Твоє завдання полягатиме в тому, щоб відділити нісенітницю від головного і придумати сценарій на кожного з п’яти названих у телеграмі людей… Ти спочатку придумай сценарій на кожного, виходячи з тих матеріалів, — директор кивнув на п’ять папок, що лежали на столі, — які я вже маю… Психологічний портрет можна намалювати, хоч який там, а все-таки щось близьке до оригіналу… Я дам тобі послухати — тут, у цьому кабінеті — їхні голоси; тут же, тільки тут ти подивишся на відеомагнітофоні їхні виступи з трибун, поведінку на прийомах і навіть у сімейному колі… Подивишся також знімки їхніх друзів та близьких… Виходячи з усього цього, ти й почнеш фантазувати, Джеймс, кого і на чому легше взяти… До того ж затям, що брати доведеться не комусь, а тобі…

— Ця робота забере в мене весь час… Закрити контору в Голлівуді? Чи як?

— Закривати контору нема смислу, старий товстий хитрун… Я скажу тобі пізніше, які акції варто придбати на біржах Цюріха, Женеви, Парижа і Франкфурта… Вкладеш мільйон, я гарантую можливий програш своїми п’ятьма процентами, так чи інакше, а заробиш добре.

Джеймс Боу витер піт, який градом котився по його величезному обличчю, зім’ятим носовиком, ткнув у рот сигарету, але не прикурив, а спитав:

— Що, в Гаривасі справді пахне порохом, як про це пишуть в газетах?

Директор посміхнувся.

— Не хитруй, Джеймс. Ти прекрасно знаєш, що все це пропаганда, просто твій друг, — він тицьнув себе пальцем у груди, — не любить, коли його вважають дурнішим, ніж він є насправді…

Зеккер підвівся назустріч Шору, розпростер тонкі руки, по-дружньому обняв його, повів до столу, де вже стояв сніданок на дві персони.

— Любий Соломоне, дозволь мені так називати тебе, я не хотів учора говорити по телефону, тут ще живуть мерзотники, які були з Гітлером і симпатизували йому, бо всі місцеві банкіри швіци, а ніякі не євреї; запевняю тебе, твій телефон прослухують, ніде в світі, ніколи й ніхто по-справжньому нам не вірить; я замовив яйця по-віденськи, сік і хороший сир; може, ще чогось? Я не сказав тобі головного, хочу про все інформувати зараз, як, до речі, твоя коронна справа з італійцем? Безперечно, це загадка нашого століття, певен, багато хто з твоїх колег мріє захопити таку справу, на якій можна добряче підробити, повір мені! Так ти не взяв фотографії Еріха? У нас тільки дві, ті самі, що ще тоді прислав твій батько…

Шор випив склянку холодної води (навчилися в американців, ставлять на стіл, наче аспірин п’яниці чи хліб голодному), витяг сигарету і, все ще слухаючи Зеккера, який торохтів без упину, неквапливо, солодко затягся, довго розмахував сірником, спостерігаючи, як його полум’я в’ється в повітрі, примружився, уявив собі цирк, там дресувальники роблять подібні фокуси — вимикають світло й женуть крізь вогненне кільце нещасних собачок, обдаровуючи їх за це дешевими цукерками, потім уявив собі співрозмовника в іншій ролі, зрозумів те, що йому треба було зрозуміти, і перепинив того:

— Пане Зеккер, останнього разу я пив на брудершафт сім років тому з марсельською шлюхою навпроти п’ятизірчастого готелю для собак, кішок і поні, хазяї гарантують люксове обслуговування… Але я, здається, не бачив вас там жодного разу, отже, не церемоньтесь і називайте мене по-свійськи «інспектор Шор». Снідати я не буду, вранці п’ю тільки каву, дуже зайнятий і приїхав лише тому, що ви сказали, ніби маєте відомості про Еріха. Слухаю вас уважно.

Зеккер немов спіткнувся, заговорив ще лагідніше:

— Ох, Соломоне, ну, перестаньте, ми брати по крові, а нема нічого вищого за це братство, не треба ж, справді, випускати колючки, наче їжачок, у моєї внучки він живе під ліжком, дивовижне створіння з жорстокими очима, а хіба можна заборонити крихітці?! З приводу Еріха в мене е інформація, ось вона, — він витяг з кишені конверт, поклав його на стіл, озирнувся навколо, — будь ласка, сховайте в кишеню, я почуваю себе зацькованим відтоді, як зміг вирватися від Гітлера, я скрізь усього боюсь… Ти… Ви гадаєте, нам легко працювати? Це тільки здається, що нам співчувають, насправді були б раді, якби спалив нас усіх у печах єфрейтор! Так от, той чоловік, адресу якого мені вдалося роздобути, — і не думайте, що це було легко — не нацист, хоч, здається, їм симпатизував. У нього є унікальні матеріали з єврейського питання в рейху, можна знайти сліди до Еріха, цей тип швейцарець, але тобі… вам буде досить складно розмовляти з ним, він нас не любить, живе в Базелі, йому сімдесят сім, Вольф Цорр, ти прочитаєш про нього все у цьому конвертику, поспішай, поки він не вмер, якщо потрібно, натисни… Натисніть як слід, не мені вас учити, правда, є ще один пан, але підійти до нього майже неможливо. Він хоче зустрітися з вами, Соломоне, і відкрити дещо, назвати імена тих, хто знав, куди погнали євреїв з німецького Базеля у січні сорок п’ятого, однак він хоче бути впевнений, що ти… що ви введете його в курс справи з італійцем, поясните справжню ситуацію, не так, як журналістам. Він зв’язаний з Баррі Дігоном, намагався допомогти його нещасному братові Самуелю, але того вбили наці і самого Баррі теж мало не вбили. Він знав батька Граціо, а той дружив з Муссоліні, і його за це союзники кидали в тюрму, але, кажуть, він таємно допомагав євреям, цього не простили, палестинці відомстили Леопольдо Граціо, око за око, зуб за зуб, вони мстять і в третьому коліні… Той пан хоче дізнатися всю правду, він розуміє, що ти… що ви не можете говорити відкрито, але він наш, у нього болить серце за всіх, він сприятиме вам у пошуках брата, його ім’я… Ні, спочатку я повинен зрозуміти, чи хочете ви шукати бідолашного Еріха і для цього… словом, що йому передати?