Андрієнко, певно, помітив хворобливий рум’янець на обличчі Степанова, пішов у сусідню кімнату, повернувся з аптечкою.

— Тут чудовий антибіотик, зовсім нешкідливий…

— Реклама запевняє? — посміхнувся Степанов.

— Я, — відповів Андрієнко. — Випробував на собі, запийте боржомом і заїжте аскорбінкою.

— Добре було б аспірину випити, Петре Васильовичу.

— Будь ласка, є байєрівський… Ну, що у вас?

— У мене те, що наш Лиско — чудовий, чесний і сміливий журналіст, вийшов на найважливішу тему, зачепив больові точки, пов’язані з ситуацією в Гаривасі, за це його й прибрали, він заважав. А все, що писали про його стосунки з Марі Кровс, справжнісінький наклеп, я з нею спілкувався весь цей час, Петре Васильовичу, і нам відкрилися дуже серйозні обставини і в зв’язку із справою Граціо, і з приводу тривожної ситуації в Гаривасі…

— Я сьогодні вечеряв з послом Гаривасу, він розповів мені, що, за його відомостями, але не підтвердженими, група Дігона днями починає відкриту кампанію проти республіки…

— А я вчора зустрічався з одним лідером мафії. Хоч як це дивно, він теж назвав мені ім’я Дігона…

— Чому?

— І я думаю: чому?

Посол засміявся.

— Одне з найулюбленіших моїх слів — «чому». Коли з усіх боків різні сили підштовхують мене до одного рішення, наполегливо виключаючи можливість дослідження Інших імовірностей, я зразу запитую себе: чому?

— Дігон почав проявляти виняткову активність у Гаривасі після того, як там закріпився Граціо. А потім Граціо вбили, і хтось організував, причому того ж дня, атаку на акції какао-бобів, а Гаривас — монополіст цієї культури… Мої колеги в Прес-центрі одностайно твердять, що атаку почав Дігон. Така гра буває коротко плинною, як покер. Коли гра на біржі досягає апогею, необхідне втручання політиків. А пік у цьому регіоні однозначний: бо переворот, або інтервенція — незалежно від того, хто стоїть за біржовою спекуляцією. Словом, можливий переворот, але й не виключена інтервенція.

— Одне передує другому, — сказав Андрієнко. — Ви вечеряли?

— Ні. І не хочу.

— Бутерброд з чаєм, і не перечте, будь ласка. — Він походив по кабінету. — Згадайте всіх, з ким ви зустрічались, розмовляли, обговорювали, на кого посилались ваші контрагенти, які висували докази… Беріть папір і кресліть схему, інакше мені важко буде зрозуміти вас. Пишете ви, справді, як логік, а говорите, немов окультист.

Радянський посол у Гаривасі зустрівся з полковником Санчесом.

— Так, — сказав Санчес, вислухавши співрозмовника, — все збігається з нашою інформацією. Так, ситуація складна, і хтось робить усе, аби ще більше ускладнити її. Так, нас хочуть загнати в глухий кут… Сьогодні майор Лопес виступить по національному телебаченню, він говоритиме від імені уряду, щоб покласти край чуткам про змову, путч, кризу влади, економічний крах і тому подібне…

Посол попросив дозволу закурити; Санчес неуважно витяг з кишені куртки алюмінієвий циліндр з «Упманом», присунув велику настільну запальничку…

— Ви вважаєте ці чутки — провокація? — тихо спитав посол.

— А ви? — так само тихо озвався Санчес. — У вас є факти? Вас уповноважили повідомити мені про це? Я готовий вислухати.

— Мене вповноважили довести до вашого відома, громадянине прем’єр, що уряд Радянського Союзу згоден розглянути позитивно ваше звернення і, якщо ви це вважатимете за доцільне, негайно почати переговори з метою підписання договору про дружбу і взаємодопомогу.

— Це привід для північного сусіда звинуватити республіку в тому, що ми надамо вам військові бази.

— Я передав те, що мене уповноважив передати мій уряд. Але гадаю, такий договір міг би мати стримуючий вплив… І не лише на північного сусіда, а й на деякі союзні йому режими…

Санчес хруснув пальцями, підвівся, підійшов до величезного, трохи не на всю стіну вікна, припав лобом до товстої, дзеркальної, з блакитним полиском шибки й сказав з якимось болісним, як здалося послові, сумнівом:

— Я думаю, що в політиці потрібно до кінця, поки це можливо, йти обраним курсом. Я чекаю повідомлень з Європи, розумієте? Граціо, який мав укласти з нами договір, мертвий. Мої колеги розмовляли з його найближчими співробітниками… Ті вважають, що банківська корпорація Леопольдо після закінчення ревізії — ви ж знаєте, шукають, чи нема банкротства, — доведе до кінця те, що він почав. А коли ж ні… Тоді настав час приймати нове рішення… Звичайно, я сьогодні ж поінформую моїх колег про великодушну пропозицію Москви, прошу вас передати мою подяку вашому урядові, — він усміхнувся, — я не навчений протоколу, з цього, мабуть, і треба було починати… Завтра о восьмій ранку я буду готовий дати відповідь…

— Добре, громадянине прем’єр, я прийду до вас о восьмій… Хотілося б… Словом, я працював у Чілі… Не смію проводити паралелей, це справді небезпечно, однак трапляються такі години, коли не прийняте вчасно рішення обертається національною катастрофою…

— Ми ретельно дослідили чілійську трагедію, громадянине посол, але різниця полягає в тому, що в них до уряду входили соціалісти й комуністи. Це був відкритий виклик північному сусідові, а в нас немає ні тих, ні інших… Білий дім не може не розуміти, що удар по Гаривасу підійме проти Вашінгтона всю Латинську Америку. А президент США оточений штабом серйозних радників. Ви думаєте в нього буде багато шансів на успіх, якщо він наважиться санкціонувати дії проти національного, зовсім не соціалістичного руху Гаривасу?

— У Домініканській Республіці це не зупинило Джонсона.

— Та він же через це й програв кампанію, громадянине посол! Він програв! Прийшов Ніксон! Ні, все-таки мої колеги і я вважаємо нинішню кампанію актом психологічного тиску, нас хочуть забарикадувати не тільки від Куби, від вас, але й від усієї Європи, зрештою…

Коли посол Радянського Союзу пішов, Санчес подзвонив у «Клаб де Пескадорес», сказав старому Бейлісу, що приїде сьогодні ввечері. «Немає сили, в’єхо, хочу відпочити за хорошою пірамідкою, ти не проти?» — «Приїжджай, Малюк, я обдеру тебе як липку, знатимеш, як кривдити старих… Ти дозволиш мені покликати Пепе?» — «Якого Пепе?» — «Мого онука, він же щипає гітару та й співає трохи…» — «Он як… Добре, поклич, але я поганий цінитель, і хай не сподівається, що я приведу його за руку в трупу, складатиме конкурсний екзамен на загальних підставах…»

Потім він налив собі трохи «агуардьєнте»[29], відчув гірку солодкість, що розтікалася в роті, заплющив очі; відкинувся на спинку свого високого стільця, повільно зняв трубку телефонного апарата й набрав сімнадцятизначний номер — Європа, Палац преси, Марі Кровс.

— Здрастуй, це я…

— Боже мій…

— Як ти, любов моя?

— Ти читав, що я… Мені можна говорити?

— Не знаю… Говори… Мабуть, не можна, але ти говори, я дуже хочу чути тебе, говори…

— Милий, що з тобою? Що, кохання моє?! У тебе сумний голос… Ти хворий? Скажи мені!

— Я здоровий, люба… Розкажи мені про себе, тільки не поспішай, ти завжди дуже швидко говориш, і я не встигаю натішитися твоїм голосом… Розкажи, як у тебе вдома, що ти читаєш, якого кольору абажур на лампі, що ти робитимеш увечері… Будь ласка, говори повільно, про все, немов ти поряд зі мною, ну, розповідай, я чекаю…

— Мігель, дозволь, я прилечу… У мене є гроші, я вилечу сьогодні ж…

— Спочатку розкажи, дівчинко, про те, про що я просив тебе розказати.

— Ой, я не вірю… Це ти? Назви мені свій телефон, я передзвоню, я не вірю…

— Що треба зробити, аби ти повірила?

— Не знаю… Назви свій номер…

— Хочеш, я заспіваю тобі нашу пісеньку, коли ми ходили до боннського вокзалу в маленький клуб дивитися кінокласику й наспівували з пісеньки Петера Александера, «Шьоне кнайпе ам унзерен штрассе»[30], так?