— Через два ходи ви погодитесь на нічию, мосьє Ньо, — відповів Лиско замислено.

В кафе нікого не було, тільки хлопець у паризькій синьо-червоній кепочці з помпоном смоктав свій «пастис»[4], примостившись біля запотілого вікна так, наче збирався тут ночувати.

— Може, ще одну чашку солодкого чаю? — спитав Серж. — Щоб не дуже відчувалася гіркота поразки?

— Я згоден почастувати вас чаркою кальвадосу, щоб не було надто сумно, коли доведеться просадити виграшну партію, мосьє Ньо.

— Поясніть, мосьє Лиско, чому в Росії не можна грати в шахи в таких кафе, як моє?

— Це важко пояснити. Я за те, щоб грати в наших кафе в шахи. А втім, культури побуту досягають не одразу; мій покійний батько вперше побачив телевізор у п’ятдесят першому році, і екран був завбільшки, як консервна бляшанка, а мій п’ятнадцятирічний племінник народився в домі, де вже стояв кольоровий ящик, і це вважалося само собою зрозумілим. Як і те, що я міг тільки мріяти про мопед, а він гасає на ньому в технікум… Колись доживемо й до того, що станемо в кафе грати в шахи…

— Ви мислите дуже чітко, а все-таки програєте в шахи, мосьє Лиско. Я обіцяв вам мат?

— Обіцяли.

— Може, ви хочете здатися?

— Ніколи, — відповів Лиско, розуміючи, що партію він програв. Йому дуже подобалося це французьке «жаме»[5], воно здавалося йому таким же абсолютним, як і наше «ніколи»; це слово йому особливо сподобалося, коли він, ще юнаком, побачив його на кіноафішах, — фільм Поженяна так і називався «Ніколи»; все-таки талант не може не бути сміливим, так і треба, ось я не талановитий, тому й сміливості в мене ні на копійку немає, подумав він і, підвівшись, пішов до телефону, що стояв на стойці бару.

— Отже, ви здаєтесь, — торжествував Серж, — чи не так, пане червоний комуніст?

— Я програв цю конкретну партію, пане дрібний буржуа, але загальний рахунок все-таки на мою користь.

Набравши номер, Лиско сказав:

— Марі, я закінчив справу. Ти приїдеш до мене завтра вранці? Шкода, я почну диктувати перший шматок о десятій, хотілося, щоб ти переглянула все начисто… А коли? Добре, я спробую перенести розмову з редакцією на годину… Чому в тебе сумний голос? Ну-ну… Ну, обіймаю тебе, на добраніч… Що? Не знаю…

Хлопець у паризькій синьо-червоній кепочці з помпончиком кинув на стіл п’ять франків, голосно позіхнув і вийшов з кафе.

Серж налив собі трошки кальвадосу, неквапливо випив терпку яблучну горілку і прибрав фігури у велику інкрустовану шухляду.

Лиско повільно опустив трубку, посміхнувся і, побажавши мосьє Ньо на добраніч, пішов до себе, хоч спати йому не хотілося — він нетерпляче чекав завтрашнього ранку…

Поліцейський інспектор кримінальної поліції Шор довго сидів на білому стільці з високою позолоченою спинкою, розглядаючи Леопольдо Граціо; голову його розірвало кулею, величезне ліжко залите темно-бурою кров’ю; пістолет валявся на білому пухнастому килимі; коли експерт підвів на інспектора очі й заперечливо похитав головою, Шор зняв телефонну трубку й набрав номер шефа, комісара Матена.

— Відбитків немає.

Матен довго мовчав, потім сказав сухо, карбуючи кожне слово:

— Ніяких контактів з пресою! Постарайся зробити все, щоб інформація не потрапила у вечірні газети!

— Не обіцяю, — буркнув Шор. — Занадто помітна фігура.

— І все-таки я покладаюсь на твій досвід, Шор.

Степанов завжди зупинявся тут, на авеню Сімплон, коли видавець викликав його з Москви правити верстку. Хазяйка невеличкого пансіону мадам Брюн подавала хороший сніданок (на відміну від інших готелів і пансіонів — сир, шинку, яйця по-віденськи, а не тільки джем та каву), тому в неї були постійні клієнти і ціни за номери не підвищувались так швидко, як в інших готелях.

Степанов прокидався ще до того, як починало розвиднюватись, снотворне не допомагало; він уставав не зразу, лежав, закинувши руки за голову, стомлено розглядав стелю, обклеєну ситцевими шпалерами, такими ж, як на стінах і на підлозі; мадам Брюн полюбляла завершеність у всьому, навіть у тому, щоб маленьку кімнату зробити коробочкою, затишок насамперед.

«Чим старші люди, а особливо жінки, — подумав Степанов, — тим більше їх вабить закінчена обмеженість простору… Невже це вроджене прагнення до того, щоб не було страшно лягати в ящик? Все одно страшно. На цьому страху й склалася нова риса у Толстого, та хіба тільки в нього одного?»

Він повернувся на бік і почав лічити до ста, раніше йому це допомагало заснути бодай на півгодини; день у нього мав бути клопітний: треба було іще раз зустрітися із славним журналістом з «Суар» Бреннером (про нього багато говорили після його циклу інтерв’ю з фінансистами та політиками Європи й Азії), о четвертій годині, зразу ж після ланча, чекали на телебаченні — він хотів подивитися зйомки фільму в павільйоні, тут уміли робити це майже в одній декорації, дуже швидко й дешево; ввечері Алекс запросив у «Гран серкль», там крім смачної риби й вина з Провансу було невеличке казино, грали тузи, Степанову треба було подихати тим повітрям, у голові зріла нова книжка, відчувалася потреба сцени в гральному домі, один раз він був у Монте-Карло, кілька разів у Баден-Бадені, але все, що відбувалося там, здавалося оперетою: старі жінки в шиншилах, прудкі араби в розкльошених брючках, що туго обтягували стегна, алкоголіки в галстуках, узятих напрокат при контролі, — в казино не можна без «метелика» чи галстука, традиції насамперед, пристойність і ще раз пристойність, навіть стрілятися дозволено лише в туалеті, аби тільки не псувати загальної картини…

Коли набридло лічити і він хотів уже встати, на нього навалився тривожний, важкий сон; снилося щось бридке, якийсь чорно-білий пес з рогами качався на траві, — мабуть, перед зміною погоди, та й взагалі, коли Степанов бачив уві сні собак, це не на добре.

Прокинувшись, він аж стрепенувся, хотів відігнати снище, але воно було видимим, як настирливий візитер з рукописом, який конче потрібно прочитати, дати відгук, написати передмову й порекомендувати в журнал. «Хоч би Бембі послухала мене, — подумав він. — Хоч би не поспішала, така ж уперта, однак довірлива, як маленьке оленятко, довірлива, але й скритна, все в собі носить, дурненька, ніколи всього не розкаже… А ти, — запитав він себе, — хіба не такий?»

Крізь жалюзі пробивалося сонце, його було багато, але воно було особливим, паризьким, холодним, навіть коли жарко; чомусь паризьке сонце поєднувалося у Степанова зі словом «етранже», таким поширеним у Франції; іноземців, «етранже», тут не дуже полюбляють, солдат Шовен, з ім’ям якого пов’язане поняття «шовінізм», народився не де-небудь, а саме тут…

Згодом промені сонця стали схожими на форель, яка довго, зачаївшись, нерухомо стоїть у ковбанях біля кам’яних порогів на річці, що біля Раквере, на сході Естонії, у білі ночі. Форель зникала, якщо її «сполохати», так само нереально, як і з’являлася; просто неможливо було помітити ту мить, коли замість великої риби з синіми й червоними цяточками на боках залишалися повільні кола на воді. Промені сонця на стелі миттю зникали й знову виникали несподівано, наче хтось невидимий закривав щілину на бордовій портьєрі.

«Блакитні — для затишку, червоні — для хтивості» — так, здається, у Маяковського, — подумав Степанов, згадавши «Клопа». — Чи навпаки? Вчителі завжди ставили мені двійки за те, що я помилявся в деталях. Я вже все це пережив, а бідолашна моя Ольга ще й досі страждає. За що ж їй Зіна вліпила двійку? Ага, я сказав Ользі, що Чехов написав: подробиця — сестра таланту. А Чехов, виявляється, говорив, що «стислість — сестра таланту». Взагалі ж одне лише підтверджує друге: подробиця мусить бути короткою, інакше це вже не подробиця, а вільна описовість».