Пол Гоу відсунув тарілку з м’яким телячим м’ясом (занадто м’яке, не відчуєш смаку), акуратно витер накрохмаленою, цупкою, як жерсть, серветкою хтиві повні губи й відповів:

— Я поставив би на майора Лопеса. Так принаймні порадив би зробити братові, коли він вирішить пограти на біржі.

— А що йому грати на біржі? У Гаривасі є трохи каучуку, види на нафту, срібло, банани й какао-боби. На що нам грати з вашим юним братом?

Пол Гоу неуважно кивнув метрдотелю, який поставив перед ним каву, і сказав, як тільки той відійшов:

— За нашими відомостями, не до кінця перевіреними, майор Лопес через підставних осіб скуповує плантації какао-бобів… І найбільше в тих районах, де переховуються люди, яких нинішній режим називає крайніми правими.

— Звідки в цього майора гроші?

— А він ризикує, Баррі, він узяв позику на рік… Знову ж таки не він особисто, хто саме і де, я не знаю, але, s чуток, позику йому дав один із наших банків.

— Який конкретно? — спитав Дігон. — Мабуть, це знає ваш посол.

— Баррі, я люблю мого брата, який служить вам, і дуже хочу, щоб він одержав кілька зайвих сотень тисяч баків, але я не можу ділитися з вами надзвичайно секретною інформацією…

«Красиво поділився, — подумав Дігон, — знає, як продавати себе, молодець, кмітливий, треба поміркувати, як заздалегідь запросити його до нас, якщо колись піде Шульц, цей з головою».

Назавтра люди Дігона вилетіли в Гаривас і купили невеликий іспанський замок у сельві, неподалік від тих місць, де ховалися формування правих екстремістів; слідом за ними прибула бригада реставраторів; представник європейської корпорації «Бельжик мінераль» мосьє Ласен — ніхто, звісно, не знав, що він працював на Дігона, — на прийомі в перуанському посольстві його відрекомендували як посла СІІІА не лише Санчесу й міністру енергетики Прадо, а й Лопесу; обернувшись спиною до залу, мосьє Ласен спитав, чи не погодиться майор приїхати — звичайно, разом з іншими членами уряду — на новосілля, яке збирається справити Баррі Дігон, на цей раз не тільки банкір з Уолл-стріту, а й член спостережної ради Міжнародного банку інвестицій; старий думає про майбутнє, він ладен допомагати республіці, він вважає керівника армії високоавторитетним діячем країни і хоче перекинутися з ним кількома словами в конфіденційній обстановці…

— Я згоден зустрітися, — усміхнувся майор Лопес, — ім’я Дігона говорить саме за себе будь-якому латиноамериканцеві, особливо такому, як я, що натерпівся від грінго не тільки на батьківщині, а й за роки навчання в Штатах…

Інспектор Шор попросив Папіньйона, свого молодого помічника, на всі дзвінки журналістів відповідати, що ніякої нової інформації не надійшло, залишається версія самогубства, хоч, з його, Шора, погляду, в усьому, що сталося, є ряд «чорних дірок», які він поки що не має наміру коментувати.

Дзвонили безперервно; Папіньйон відповідав так, як йому сказав Шор; кореспондент «Геральд трибюн» зв’язався з комісаром поліції Матеном, поскаржився на порушення закону про відповідальність чинів розшуку за гласність інформації; Матен пообіцяв з’ясувати це і вирішив було поїхати з офісу, розуміючи, що і йому не дадуть спокою, та коли він уже хотів надіти легке пальто з невагомої ангори, секретар сказав, що на проводі містер Джон Хоф, просить з’єднати його бодай на три хвилини; шеф знав, хто такий Джон Хоф, підійшов до апарата, відчувши гримасу догідливості на своєму обличчі, розсердився на себе і тому відповів сухо:

— Комісар Матен слухає.

— Доброго ранку, комісаре, спасибі, що знайшли для мене час… Мене замучили покровителі з нашого посольства, в газетах з’явилися дивні повідомлення, пов’язані з трагічною смертю Граціо, він був великим другом Штатів, його самогубство сполошило всіх… Чи не погодились би ви пообідати зі мною, комісаре? О першій годині дня, — швидко сказав Хоф, боячись, що той може відмовити, — у ресторанчику П’єра Жіго?

Джон Хоф був резидентом Центрального розвідувального управління, жив тут під дахом віце-директора «Уорлд іншуренс компані», підтримував стосунки з поліцією відкрито, як-не-як очолює страхову компанію; зв’язки його були широкі й надійні; тому комісар Матен відповів:

— У вас є якісь відомості, пов’язані з цією трагедією?

— Дещо є.

— Добре, я приймаю ваше запрошення, містер Хоф.

Комісар скинув пальто, попросив секретаря ні з ким його не з’єднувати, зварив собі каву й викликав інспектора Шора.

— Виклади-но мені свої міркування щодо справи Граціо, дорогий Соломоне…

Шор здивувався: комісар досі не втручався в його справи, чекав, коли інспектор сам прийде з новинами; по допомогу ніколи не звертався, вовк серед вовків, він звик працювати сам один.

— Ще рано робити висновки, шеф.

— Мені треба бути готовим до розмови з людиною, яка виявляє інтерес до цієї справи…

— Не одна людина виявляє такий інтерес, шеф.

— Та людина робить це не заради цікавості, Шор, справа екстраординарна, словом, шукають політичну причину, — ти вже читав матеріали Прес-центру — приплели мафію, ЦРУ, КДБ і палестинців…

— Я не певен, що він шльопнув себе, — Шор знизав плечима. — Експертиза тільки-но прислала мені відповідь на повторний запит: на пістолеті немає відбитків пальців, а Граціо лежав на ліжку без рукавичок…

— Ну, а якщо покоївка з переляку витерла рукоятку?

Шор закурив і, зітхнувши, сказав:

— Ха-ха-ха!

— Ти жартуватимеш, — поморщився комісар, — коли скинеш справу в архів, а поки що тобі не до жартів, Шор. Далі, будь ласка.

— Далі простіше. Я з’ясував, що Граціо викликав на десяту ранку Бенджаміна Уфера і Хуана Бланко… І той і другий були його довіреними людьми — біржа і міжнародні зв’язки; Хуан шукав контактів у Росії й Пекіні, а Уфер виконував найделікатніші доручення на біржі. Пригадуєш епізод, коли хтось вирішив звалити Ханта, пустивши бідолашного по миру з. Його запасами срібла? Так от, Уфер приклав до цього руку, зробив усе майстерно, показавши найвищий клас, ніяких доказів… Я викликав їх на допит… Фрау Дорн була ніби несамовита… Обривки інформації… Розмовлятиму з нею сьогодні, думаю, вже прийшла до тями… Досить цікава її записна книжка… Там телефон посла Гаривасу Ніколаса Колумбо і запис про ланч, який мав бути у них сьогодні о другій годині у французькому ресторанчику, навіть меню записано: «салад мерідіональ», антрекот «метрдотель», на десерт «шуа де фромаж»[8] і «айріш кафе»[9]. Як бути? Чи маю я право викликати на допит цього посла?

— Ти з’їхав з глузду? — діловито запитав комісар Матен.

— Зовсім ні. Тричі дзвонила якась дівка з Гамбурга, вона акредитована в Шьоньофі при Прес-центрі, вимагає зустрічі, каже, що їй відомі причини, які призвели до злочину… Так і каже: Граціо вбили, і запевняє, що їй відомо, кому це було вигідно…

— Кому ж?

— Вона вимагає зустрічі й предметної розмови… Я відмовляюсь… Погрожує бабахнути свою інформацію…

— Ти знаєш її прізвище?

Шор поволі підвів очі на комісара й кивнув.

— Як її прізвище? — повторив своє запитання комісар.

— Кровс.

— Запроси її, не треба сперечатися з пресою… Послові Гаривасу я все-таки подзвонив би й попросив його призначити зустріч… Ні про який допит і мови не може бути…

— Добре.

— Як у покійного було з жінками?

— Як у всіх…

— Тобто?

— Мав дві-три коханки, з дружиною, Анжелікою фон Варецькі, давно не живе…

— Де вона?

— У Торремолінос, це десь в Іспанії…

— Ти не вважаєш за доцільне злітати до неї?

— Покинуті жінки завжди наговорять сім мішків гречаної вовни на свого колишнього обранця, чи варто брати до уваги її свідчення?

— А якщо вона виняток?

— Колишні дружини не бувають винятками. Тобі як шефу можна дозволяти собі ілюзії, а я живу грубою дійсністю…