Причина несподіваної зміни орієнтирів стала зрозумілою значно пізніше — це була одна з форм прихованої боротьби за владу у Вашінгтоні між імперіями Морганів і Рокфеллерів. Якщо людина Моргана наполягає на необхідності «мирних переговорів» з росіянами, на розвиткові з ними добрих відносин, на припиненні воєнного психозу, отже, логічно, що саме Моргани дуже добре відчувають настрій народу, виходить, їм належить одержати ключові позиції в адміністрації; ніщо «просто так» за океаном не робиться, за всім, коли пошукати, криється глибокий і таємний зміст.

Степанов знайшов документи і про одного з лідерів республіканців Гарольда Стассена. Зв’язаний з тим же Морганом, саме він, Стассен, почав у свій час гучну кампанію проти братів Даллесів — державного секретаря Джона й директора ЦРУ Аллена. Причиною цього скандалу, в який утягли найвідоміших політиків і журналістів, була знову ж таки боротьба Морганів з Рокфеллерами.

Але це бійка на Уолл-стріті. А є ще глибинне могутнє протиборство банкірів Півдня й Середнього Заходу проти твердинь банківського Нью-Йорка. Група Джаніні вимагає повороту Вашінгтона до Латинської Америки за рахунок західноєвропейської активності. Чому? Мабуть, банки Півдня і Середнього Заходу не встигли закріпитися в Західній Європі, їм потрібен новий ринок — Латинська Америка і Азія, вони хочуть одержати свій профіт, вони готові воювати проти «старих монстрів» Уолл-стріту, які захопили все, що можна було захопити, і в цій їхній боротьбі зі старими заручилися підтримкою і генерала Макартура, і могутнього сенатора Тафта.

«Дігона виштовхують на перший план, — подумав Степанов, — надто вже його виставляють напоказ. Кому це вигідно? Спробуй знайди; не знайдеш, старина, таке стає ясним тільки після того, як закінчено діло, коли воно стало історією».

Степанов раптом згадав, як Гете пояснював пейзажі Рубенса. Його співрозмовники вірили, що таку красу можна намалювати лише з натури, а великий німець посміювався й здвигав плечима; таких викінчених картин, заперечував він, у природі не побачиш, усе це плід уяви художника. Рубенс мав феноменальну пам’ять, він природу носив у собі, і будь-яка її дрібничка була до послуг його пензля, тільки тому й виникла ця правдивість деталей і всього полотна; нинішнім художникам бракує поетичного відчуття світу…

«Чи маю я право у цьому конкретному випадку з Лиском, який чомусь — так, принаймні, твердить Марі Кровс — підняв голос проти дігонів, уявляти можливість якоїсь колізії, в котрій до кінця не впевнений, бо не маю під рукою фактів? Мабуть, ні. Адже я не пейзаж малюю, — подумав Степанов, — я намагаюсь вибудувати концепцію, через що сталося все те, що так цікавить мене, і чим далі, тим більше».

Він хмикнув: ніщо так не загострює і страждання, і водночас найбільшу насолоду, як активна робота розуму, будь вона тричі неладна; добре живеться кабану — наївся, поспав, потішився з кабанихою, та й усе…

Інспектор Шор підсунув фрау Дорн, секретарці покійного Граціо, чашку кави.

— Я заварив вам міцної… Хочете молока?

— Ні, дякую, я п’ю без молока.

— З сахарином?

— Мені не треба худнути, — сухо, якось завчено відповіла жінка.

— Тоді заждіть, я пошукаю, може, десь є цукор…

— Не треба, інспекторе, я п’ю гірку каву…

— Фрау Дорн, я запросив вас для секретної розмови… Однак коли у ваших відповідях з’явиться те, що може допомогти розслідуванню, я змушений буду записати ваші слова на плівку. Я попереджу вас про це. Ви згодні?

— Добре.

— Будь ласка, постарайтесь, по можливості детально, передати вашу останню розмову з Граціо.

Жінка відкрила пласку сумочку з крокодилячої шкіри («франків триста, не менше, — подумав Шор, — а то й усі чотириста»), витягла сигарету, закурила; її тонкі випещені пальці злегка тремтіли.

— Він подзвонив мені десь близько одинадцятої і попросив негайно першим же рейсом вилетіти у Цюріх, там мене зустрінуть, йому потрібна моя допомога, прибувають люди з-за океану, розмова буде надзвичайно важлива… Оце, власне, і все.

— Які люди мали прилетіти з-за океану?

— Здається, він згадав «Юнайтед фрут», але я можу й помилитися…

— Спасибі. Далі, будь ласка…

— Це все…

«Це не все, — подумав Шор, — розмова тривала понад сім хвилин».

— Який у нього був голос?

— Звичайний голос… Його голос… Тільки наче трохи стомленіший, аніж завжди… Пан Граціо дуже стомлювався останні місяці…

— Скаржився на хворобу?

— Ні… Він був дуже скритний… Якось він мені сказав, що в нього з’явилося серцебиття, особливо перед різкою зміною погоди… Але потім лікарі провели курс югославського компламіну — і йому значно покращало…

Він не скаржився на здоров’я, коли ви зустрічалися з ним останній раз?

— Ні.

— Отже, попросив вас прилетіти ранковим рейсом, і на цьому ваша розмова скінчилася?

— Так.

— Ви живете одна?

— З мамою.

— А хто підійшов до телефону, коли він подзвонив вам? Мама чи ви?

— Я, звичайно. Мама рано лягає спати.

— Фрау Дорн, я змушений увімкнути диктофон і попросити вас повторити розмову з містером Граціо ще раз.

— Будь ласка… «Добрий вечір, дорога…» Ні, ні, ми ніколи не були близькими, — немов угадавши можливе запитання Шора, поспішила запевнити жінка, — просто пан Граціо був ввічливий з тими, кому вірив і з ким довго працював… «Чи не могли б ви завтра першим рейсом вилетіти до мене, вас зустрінуть в аеропорту. Якщо ви захочете орендувати в «авісі» машину, рахунок буде, звичайно, оплачено; прилітають люди з-за океану, намічається складна робота, будь ласка, виручіть мене…» От і все.

— А що ви йому відповіли?

— Сказала, що зараз же замовлю квиток і прилечу першим рейсом; на всякий випадок, я попросила, нехай концерн вишле машину; гадаю, що за кермом буде Франц, я пам’ятаю його «ягуар»…

— Ясно… Дякую, фрау Дорн, я вимикаю запис… Розкажіть, будь ласка, коли ви почали працювати з Граціо?

— Давно, інспекторе… Років сім тому.

— Як ви до нього потрапили?

— Я прийшла по оголошенню… Витримала конкурсний екзамен і почала працювати в його банківській групі… Знаю італійську й англійську, вивчила французьку… Якось довелося стенографувати засідання спостережної ради, на якому були представники італійських та американських фірм… Пану Граціо сподобалась моя італійська, відтоді я часто з ним працювала…

— Ви стенографували всі важливі наради?

— Так. Особливо коли збиралися представники різномовних країн…

— Пан Граціо запрошував вас коли-небудь на вечерю?

— Тільки з компанією.

— Ви знали його близьких друзів?

— Як вам сказати… По-моєму, близьких друзів у нього не було, інспекторе. Я знаю, що він їздив відпочивати — днів на п’ять, не більше — на свою яхту в Палермо… Там ніхто не бував з його службовців… Він ставився до всіх добре, приязно. Ні, я не знаю його близьких друзів.

— А які в нього були стосунки з панами Бланко та Уфером?

— Це його… Як би сказати… Я не впевнена, чи були вони його компаньйонами, та, мені здається, він довіряв цим людям і робив з ними серйозний бізнес.

— Який?

— Пан Граціо ніколи й нікому не розповідав про свій бізнес, інспекторе, це не прийнято.

— Ви добре знайомі з цими людьми?

— Ні. Поверхово.

— Ви добре ставились до покійного?

— Дуже.

— Чи не хочете ви допомогти мені встановити істину?

Жінка знову закурила; пальці її вже не тремтіли, але обличчя було бліде, очі тривожні.

— Я згодна допомагати в усьому, інспекторе.

— Мене цікавить будь-яка деталь, будь-яке міркування про те, що сталося… Може, вас гнітить щось, ви підозрюєте когось?

— Ні.

— Ви вважаєте, що в Граціо були справжні причини для самогубства?

— У кожної людини є своя таємниця.

— Ви не помічали якихось аномалій у його поведінці за останні тижні чи місяці?