— Вам про щось говорить прізвище Цорр?

— Уперше чую.

— Він представляв інтереси концерну «Нестле» в німецькому Базелі під час війни…

— Щось ніби чула, вони співробітничали з нацистами…

— Вам так здається чи ви знаєте про це?

— Батько привчив мене у таких випадках відповідати: «В мене немає під рукою апарата, я повинен перевірити в картотеках…» Але мені здається, цей пан зв’язаний з нацистами… Був, ясна річ, зв’язаний…

Степанов повторив:

— «Був»… Зв’язок з нацизмом не має права визначатися тільки минулим часом. Якщо такий зв’язок був, він незнищенний… Словом, коли це так, то я вірю Шору…

— Даремно, — впевнено заперечила Марі. — Він весь час плутає щось…

Гарненька дикторка в окулярах виникла на фоні величезної фотографії Шора.

— Щойно в клініку доставлено непритомним старшого Інспектора кримінальної поліції Соломона Шора, — читала вона. — Стан його здоров’я, як сказав журналістам доктор Робіне, критичний. Комісар Матен заявив, що справу, яку вів Шор — про самогубство банкіра Граціо, — передано в департамент політичної поліції, а замах на Шора, якщо це був замах, розслідуватиме сам Матен, особисто, бо, зі слів комісара, їх зв’язувала з Шором братська дружба.

… Обличчя Марі стало таким жалісним, немов вона ось-ось заплаче; Марі схопилась із стільця, кинула на стіл гроші, крикнула іспанцям, що приїде по здачу, і побігла до дверей; Степанов поспішив слідом за нею.

«Дорогий Дмитре!

Радий був твоїй вісточці, хоч тепер я живу не в «Плазі», але мені переслали. Я побудував собі двоповерхову квартиру з ліфтом, як у Саскайнда і Трумена Капоте, це у нас вищий шик. На старість, якщо в людини не було ні юності, ні зрілості, ні середніх літ, її вабить до супер-комфорту, аж до розкоші. Я згоден з твоїм улюбленим Монтенем, який запевняє, що філософ Аркесілай аж ніяк |не принизив себе в його очах, коли їв з срібного та золотого посуду; Монтеню навіть імпонувало, що Аркесілай користувався цими благами з гідністю й виділявся серед інших щедрістю. Не знаю, чи можна назвати щедрістю те, що я влаштував пиятику при переїзді у свій дім, але впився так, думав, ранком мене відправлять до крематорію, а не в мою рідну «Нью-Йорк таймс».

З приводу Дігона й Гаривасу. (Лиска я не знаю, запитав про нього інформацію, вона дуже коротка. Спеціаліст з економіки, кандидат наук, багато писав про міжнародні банківські корпорації, що з ним трапилось, тут невідомо.)

Наша газета не висувала версії про зацікавленість Баррі Дігона розвитком ситуації в Гаривасі (я маю на увазі можливу дестабілізацію режиму Санчеса). Було б добре, якби ти мені написав, хто виступав з такою концепцією, я зміг би підказати, звідки вітер віє, вгадавши вплив певної банківської групи на той орган преси, який дав такі відомості.

Якщо хочеш знати мою думку, то будь ласка: як тобі відомо, десять років тому Дейвід Рокофеллер (у вас чомусь його називають Рокфеллером) створив «тристоронню комісію», над проектом якої працював мій друг, а твій ворог Збігнєв Бжезинський (страшенно спритний, навіть ви в ньому цього не можете не визнати). Об’єднались ми, захід Європи і Японія. Великий бізнес і банки розробляли в цій комісії рекомендації для політиків. Саме тут було сформульовано концепцію про «неможливість включення лідера італійських комуністів Берлінгуера в уряд»; незабаром після цього загинув Альдо Моро, демохристиянин, який стояв на протилежній позиції. «Тристороння комісія» висловилась проти включення до французького кабінету людей з компартії Марше. Але Міттеран не піддався натискові; тоді почалася атака на франк; тепер інфляція страшна, всі, хто може, перекачують гроші з Парижа до нас і в Швейцарію. Я допускаю, що «тристороння комісія» або її філіал уже сформулювали концепцію щодо Гаривасу, і політики обдумують, як реалізувати її в житті. Але Баррі Дігон не ввійшов до комісії, він вовк серед вовків, однак завжди був сам по собі, хоч я здогадуюсь про його зв’язки з Алленом Даллесом у перші післявоєнні роки, коли Дігон активізувався у Західній Німеччині.

Не було Дігона і в списках членів «Більдерберзького клубу», хоч це також вельми престижний форум бізнесменів, куди входили три шефи ЦРУ, якого ви так не любите (але й не заперечуєте, що воно всезнаюче), — Донован, Уолтер Бедел Сміт (після повернення з Москви, де він був нашим послом) і Аллен Даллес.

А взагалі Дігон завжди намагається триматися в тіні, але при цьому, як правило, опиняється в найгарячіших місцях. Тому, здається мені, на нього легше, ніж на будь-кого, можна начепити чорного кота.

І зразу ж запитую себе: кому це може бути вигідно?

Переглянувши ряд матеріалів, я переконався, що позиції Рокфеллерів в Центральній Америці похитнулися; їхні хлопці аж надто відкрито застосували там больові прийоми; в епоху стрімкого зростання престижу третього світу це так просто не проходить. Подекуди може утворитися вакуум, а природа, як відомо, не терпить порожнечі. Допускаю, що Дігон вирішив погратися в Центральній Америці; коли це справді так, його діяльність не могли не зафіксувати банківські філіали Рокфеллера. Звичайно, ті зроблять усе, аби не допустити старого в свою вотчину. Тому його прізвище й стало з’являтися в такому контексті, який викличе цілком певну реакцію в іспаномовній Америці.

І все-таки я став передивлятися наше досьє, щоб дізнатися, чи немає за цим випадковим згадуванням Дігона когось предметнішого, очевиднішого.

Поки що не маю підстав зв’язувати Граціо й Дігона в один вузол.

Радив би тобі простежити, чи не перехрещуються інтереси Дігона, західних німців та італійців у сфері кіно-бізнесу й виробництва паперу, старий під кінець життя вдарився в «ідеологічний бізнес».

Мені тут назвали ім’я професора Верньє (справжнє ім’я Піке). Вважають, що він зараз найавторитетніший експерт у тому питанні, яке тебе цікавить. Якщо хочеш, я подзвоню йому й попрошу проконсультувати тебе.

Твій лист був сумний. Я старший за тебе на чотири роки. Давай поживемо, поборемось і подружимо ще шість років, потім можна повторити Ерні Хема — дуло в рот, мить жаху і цілковитий спокій навіки.

Обнімаю, твій Харрісон».

Будинок Вольфа Цорра насилу вдалося знайти; як завжди, у таких районах приміської зони вулички маленькі, покручені, зачаєні.

— Цорр призначив Степанову зустріч легко, але кілька разів перепитав прізвище, попросив «пропеленгувати»[25] його, поцікавився, де той працює, дуже здивувався, дізнавшись, що не працює — в широкому розумінні — ніде, письменник; спитав, чи не емігрант, висловив подив, бо він був переконаний, що в Росії письменники мусять ходити на службу, повідомляючи в партію про кількість написаних за день слів; докладно пояснив, як краще знайти його будинок, але це скрупульозне пояснення ще більше заплутало Степанова: він звик орієнтуватися по головному напрямку: ліворуч чи праворуч, угору чи вниз, подробиці заважали йому, звик шукати швидко відтоді, як був репортером, мабуть, найщасливіша пора життя…

В Базелі сіявся дрібний дощ; настрій через це був похмурий, нервозний; до того ж Степанов боявся проскочити кордон і опинитись у Федеративній Республіці, кордон тут проходить вздовж Рейну, в самому центрі міста, паспортний контроль умовний, але для нього, звичайно, безумовний, потім, спробуй, доведи…

Як завжди, побідкався, що забув у Москві парасольку; коли відлітав, було сонячне бабине літо; людина живе сьогоднішнім днем, якось не хочеться думати, що ось-ось зарядить непогода, почнеться мряка, холод, не встигнеш оглянутись, як і святки… а там, дивись, і Новий рік… сніг іде, сніг іде… вкритий снігом пішохід, задивовані рослини — тільки Пастернак зміг так відчути цю трагічну пору переходу природи до зимової сплячки, справді, зима — це ніч року, і Олександр Яшин прекрасно написав про те, що всі, хто хворів, знають, які тяжкі нічні хвилини, вранці не вмирають, вранці живуть, живуть, і Джон Стейнбек відчував це саме, коли закінчив свій роман «Зима тривоги нашої»; боже, яка маленька наша земна кулька, які схожі почуття людей і які вони водночас роз’єднані!