А її нема…

Вона вийшла заміж за нього випадково, якось надто вже швидко і тільки згодом, через місяць, зрозуміла, що це не той, хто їй потрібен; спочатку, як і радив батько, вдалася до психотерапії, стримувала себе, але чим далі, тим важче було їй, цнотливій і чесній натурі, котра звикла до батьківської незаперечної твердості, жити разом з Бреннером, який здавався їй занадто легковажним, проворним, поверховим, а тому жалюгідним. До його успіхів у газеті вона ставилася байдуже, вважаючи це випадковістю; життя стало чеканням; але часом в ній з’являлася жалість до чоловіка, яка, однак, минала відразу, як тільки вона прислухалась до його спритних розмов з безконечними компромісами.

Тому зараз, у «Куполі», куди її запросили Бернар і Мадлен, вона з особливим інтересом придивлялася до вольового обличчя Клода Гіго, професора математики, величезного на зріст чоловіка з гострими, пронизливими очима.

Він говорив фразами, які так пасували всій його подобі, — рубленими, сильними:

— В основі будь-якого світового відкриття, яке визначає філософію епохи, лежить випадок, тобто доля. Плід, що впав на землю, дав змогу англійцеві сформулювати свою ідею, а вже з неї виникло динамічне світорозуміння, що стало альфою й омегою структури західного духу… Але кожне велике відкриття, що його віддав світові геній фізика, астронома чи математика, згубне для тієї правди, яку воно собою являє. Так, саме так. Слово є виразом влади. Сказавши, тобто визначивши суть, я наклав на неї свою руку. Але ж протистояння існує не тільки в світі музики, коли стикаються в суперечці послідовники Глюка й Моцарта, не тільки в літературі.

В науці такі ж свари. Велика ідея, що владно бажає підштовхнути світ у тому напрямку, яким його бачить геній, породжує другу велику ідею. Саме Ньютон викликав до життя Ейнштейна, а Ейнштейн, сформулювавши теорію відносності, в якій минуле може бути майбутнім і навпаки, самим фактом відкриття породив свого ворога, котрий, можливо, ще й не з’явився на світ. Все, що почато, приречено на смерть. Тілесне зачаття — це перший акт до тієї трагедії, яку називають життям, а закінчується ця трагедія лише одним — смертю. Я назвав дитину, дав їй ім’я, отже, я дістав над нею владу. Маги древності могли послати смерть лише тоді, як мали ім’я того, кого треба звести з світу; без слова вони були безсилі. Через слово виражається знання, а саме знання є вищим проявом влади.

Мішель слухала математика зачаровано; він, здавалося, не помічав її; Бернар схилився до неї й шепнув:

— Бійся цього математичного Казанову.

— Він дуже талановитий? — так само пошепки спитала Мішель, хоч в її запитанні було більше ствердження.

Бернар знизав плечима.

— Говорить гарно, та тільки жодної теореми ще не відкрив…

Гіго, не звертаючи уваги на те, що за столом шепталися, вів своє, впершись важким поглядом зелених очей у надбрів’я Мішель:

— Математика любить таємницю. Вона не розгадує її, а лише створює все нові й нові загадки. Саме тому філософія так боїться нас, саме тому філософія народилася з почуття страху перед недосяжним розумові смертних. Тому філософські школи почувають потяг до схеми, вони силкуються зробити контур думки, привести його в систему, але ж нам, математикам, легше зруйнувати накреслену систему, бо завжди зручніше руйнувати створене вже, дуже легко знайти ваду в явному. Зараз філософи намагаються поставити знак рівності між поняттями «число» і «час». Це наївно. Урок малювання в школі є акт живопису. На запитання «коли?» не можна відповісти, бо всі люди — піддані цього слова. Лише математики мають право відповісти на запитання «що?». Доти, поки кожна людина на землі не навчиться відповідати сама собі на це запитання, світ буде нещасний, незадоволений, бентежний. Треба вичислити стосунки з коханим, відкинутим, тим, до кого ти відчуваєш ніжність, і, навпаки, з тим, хто неприємний тобі, дратує тебе, робить твоє життя маленьким і тому нудним…

Виголосивши останню фразу, Гіго перевів нарешті свій важкий погляд з надбрів’я Мішель на її очі й замовк. До кінця вечора він не зронив жодного слова, тільки пильно дивився на неї й багато пив; коли одягалися в гардеробі, сказав так, немов це було давно вирішено:

— Я проведу вас, бо ви дуже сумні і вам не хочеться йти додому.

Вона повернулася о третій ранку; Бреннер працював у кабінеті; подивився на Мішель з подивом.

— Я дзвонив у поліцію…

— Покійників відправляють у морг, — Мішель посміхнулася й співчутливо подивилася на нього: бідолашний маленький чоловічок, живе марною надією, світ його ефемерний і суєтний; боже милостивий, яке сліпе перше кохання, кого я любила?!

Вона прийняла душ, лягла в постіль, заплющила очі, й перед нею зразу ж постав Гіго, то вивергаючий думки, наче вулкан, а то важко мовчазний, і в цьому мовчанні була така ж владність, як і в усьому його образі; як батько, величезний і сильний, слову такого мужчини солодко підкорятись…

А Бреннер ще довго сидів над паперами, намагався читати їх, але писав на полях одне й те ж: «все, все, все».

Потім він допив холодну каву, викурив сигарету й зрозумів, що треба виїжджати в пекло; так він тікав од себе, од скандалів, од відчуття безвихідності; після Кампучії, Ольстера, війни на кордоні між Іраном й Іраком, де він провів три місяці, після Фолклендських островів, куди він прилетів на другий день після кризи, його стосунки з Мішель якось налагоджувалися, хоч і ненадовго.

Гаривас, мабуть, найгарячіше місце, сказав він собі, треба тікати туди, де стріляють. Чи розлучатись. А що тоді буде з нею? Що вона може без мене? їй здається, що вона все розуміє, але ж я знаю, що це не так. Вона загине, а я ж кохаю її…

… І все-таки вранці Бреннер сказав:

— Мішель, мабуть, нам треба розлучитися. Коли ми зробимо це?

— Коли? — вона всміхнулася. — Хоч сьогодні… Тільки це не те запитання — «коли?», любий мій… Ти спочатку постарався б відповісти на інше запитання, найчесніше: а чому ти хочеш розлучитися? Чому?

— Захопилася філософією? — спитав він, посміхнувшись. — Ну-ну… Я вилечу днів через два, в тебе є тиждень для того, щоб дати відповідь на моє запитання. А я трохи пізніше відповім на твоє конче потрібне «чому?». Домовились?

Степанов завжди приїздив у аеропорт заздалегідь; він любив спостерігати зовсім особливе життя в прикордонні землі й неба; дух, що панував тут, часом нагадував йому останню мить за кулісами перед відкриттям завіси в день прем’єри, коли Борис Равенських гриз свої короткі селянські нігті, змахував долонею чортиків з лівого плеча, невидимих нікому, крім нього, ставав блідим до синяви, але неодмінно всміхався, змовницьки підморгуючи тим, хто стояв біля нього, ніби натякав, що наперед знає, як усе скінчиться, що, мовляв, він абсолютно впевнений у шквальному успіхові п’єси; як швидко він згорів, як багато не встиг зробити! А Галина Волчек приходила за куліси в якомусь дивному платті, хрипко, по-одеському лаялась, гладила акторів по голові, знаходила для кожного незвичайні слова, підбадьорювала, а сама шепотіла Степанову на вухо: «Ми провалимось так, як ще ніколи не провалювались». І всі за кулісами були якісь очманілі, ось як тут, в аеропорту; відчужені усмішки; розгублені, наче в останній раз, погляди; напружене чекання, коли диктор оголосить посадку на літак.

Тут, в Орлі, Степанов чомусь часто згадував нічний ханойський аеропорт, коли він повертався в Китай після тримісячного відрядження до партизанів; світло було тьмяне, голоси тихі, війна є війна; посадка на «Іл-12» проходила швидко, треба злетіти до появи «фантомів»; добрий, променистоокий Фам приніс тоді пляшку лікеру; на відміну від лаосців, які пили міцну рисову самогонку, тут, у Ханої, віддавали перевагу тягучій солоднечі невідомого європейцям напою, дуже смачно, тільки починаєш відчувати себе жінкою, надто вже вишукано; самогонка надійніша, особливо коли треба підніматися на пасажирському літаку під снарядами «фантомів»…