Він струснув ручку, чорнило капнуло на скатерку, слава богу, що паперову. Зразу пригадав, як один командировочний приїхав з-за кордону в середині п’ятдесятих, коли нейлон тільки-но входив у моду, привіз подрузі нейлонову кофточку, купив на добові, які нелегко було приховати від своєї доскіпливої жінки; витяг ручку, хотів написати на листівці: «Коханій — сувенір на згадку»; ручка, звичайно ж, не писала; стріпнув перо, чорнило капнуло на кофточку; чоловік, охоплений жахом, почав замивати її милом; пляма розпливлася, стала величезною; і він, анітрохи не вагаючись («Хімії в побуті» і згадки не було, тоді багато чого не було з того, що є тепер скрізь; безпам’ятні ми, прогресу бачити не вміємо), налив у тазик ацетону, поклав туди кофточку, і від неї лишилися тільки гудзики — розчинились зекономлені добові. Невдатний коханець з жахом пішов у туалет, вилив ацетон з гудзиками в унітаз, присів у розпачі на стільчак, закурив, сірник, як і годиться, кинув в унітаз… Привезли бідолаху в клініку Скліфосовського з обпеченим задом і розбитим до крові лобом.

Степанов, згадавши це, засміявся; він усе ще сміявся, коли прийшла Марі.

— Чого це ви?! — спитала вона здивовано.

— Просто так, — відповів він. — Покійний батько вчив мене, що в складних ситуаціях треба настроюватися на смішне, це як хороший масаж для нервів, думається чистіше.

— Слухайте, — сказала Марі, — або я нічого не розумію, або він втягує нас у якусь темну справу… А, може, в що я мало вірю, він чесна людина? Пропонує почати скандал… І дозволив мені сказати вам про це відкрито.

— Мені він дозволив те ж саме… Я готовий. А ви?

Марі обернулася до бару, підняла руку, попросила офіціанта:

— Будь ласка, каву!

— Я вже замовив вам, — сказав Степанов.

— Не треба. Я звикла платити за себе сама.

— У нас це не прийнято, який би там не був, але все-таки я мужчина.

— А я жінка, — відрізала Марі. — У вас це не прийнято, там і вгощайте, а тут живіть, як живуть усі.

— А чого ви така жалюча?

— Коли ти не вжалиш, тебе вжалять, навіщо підставлятись? Словом, я передала Лискові матеріали, пов’язані з чутками — серйозними чутками — про те, що на біржі хтось готує бум, спрямований проти Граціо… Тобто проти Санчеса…

— Хто такий Санчес?

Марі нахмурилась, закурила, обличчя її стало жорстоким.

— Ви справді не знаєте, хто він?

— Справді не знаю.

— Полковник Мігель Санчес…

— А, це лідер Гаривасу?! Марі, у росіян зовсім недавно стало звичкою називати тільки одне прізвище, без імені, а добре було б і без по батькові… Якщо ви читали наших письменників, наприклад Достоєвського, то дуже часто він називає героїв повним ім’ям і по батькові — Порфирій Петрович, пригадуєте? Або в Тургенєва — Аркадій Миколайович? Національне мислення, нічого не вдієш… Звичайно, я знаю про полковника Мігеля Санчеса.

— Слава богу, інакше я перестала б вам вірити… Не вам, звичайно, а Бреннеру, він ас журналістики, його рекомендація — це ваша візитна картка, просто з Степановим я не стала б розмовляти, хіба мало Степанових…

Він розправив плечі:

— Дмитро Степанов — усе-таки один…

Марі посміхнулась.

— Це в Росії, а в нас ніхто про вас не знає…

— Ну й погано. — Він уже не жартував, відповів роздратовано: — Навіщо хизуватися невіглаством? Треба знати бодай тих, кого знають в іншій країні.

— Ну, добре, ваша правда, досить про це! Я хочу сказати вам зовсім інше… Мігель… Полковник Санчес розповів мені дуже багато важливого, розумієте? Ми дружимо з ним… Але мені не вдалося всього надрукувати… З цілого ряду причин…

— Яких саме?

— Якщо я не сказала, то не вважала за потрібне говорити, невже ви не розумієте? Так от, я передала ці матеріали Лискові… В наших лівих виданнях друкувати немає сенсу, цього просто не помітять, ошельмують як комуністичну пропаганду і таке інше… Лиско глибоко копав… Він зустрівся з біржовиками, опитав багатьох людей, які знають діло і вміють відчувати, коли пахне смаленим… Цим і живуть… От… Його через це й усунули з дороги… І матеріали вкрали… А я друкую без копірки, дурепа… Всі мої матеріали були в нього… Так, дурна, що тепер зробиш?! Коли я розмовляла з Граціо, він говорив мені: «Чекайте подій, Європа ще скаже своє слово, і містер Дігон, хоч він і міцний старик, цього разу програє…»

— Ваш батько відмовився ознайомити мене з його матеріалами… Може, ви до нього звернетесь?

Марі змахнула з чола руде пасмо, очі її розширились, стали прозоро-зелені.

— Я тепер не смію до нього звертатись.

— Чому?

— Тому що я паскудна людина.

— Випити хочете?

— Ні! Я тоді почну втішатися, і це буде, як і в кожної жінки, солодким і не одноденним процесом… Я у гіпнотизера лікувалась, не можна мені пити, розумієте?

— Не сердьтесь, — попросив Степанов. — Не треба сердитись марно… В мене є пропозиція… Давайте — кожен по-своєму — пошукаємо, що допоможе нам краще збагнути те, що відбувається… А завтра зустрінемось… Хочете, у мене в готелі? Там чудовий ресторанчик, можна повечеряти й обмінятися новинами. Згодні?

Відправивши цю шифротелеграму, Велш пішов у медичну частину, зміряв тиск, попросив перевірити легені — «Дуже кашляв уночі», сказав помічникові, що поїде відпочити; дома переодягнувся, прийняв кінську дозу вітаміну, сів за кермо машини старшої дочки (пошарпаний «шевроле», куплений на бензоколонці за триста доларів) і поїхав на зустріч.

Президент спостережної ради «Ролл бенкінг корпорейшн» Дейвід Ролл ознайомився з останніми повідомленнями, які передала розвідка його концерну з Гаривасу, переглянув секретну інформацію, одержану з бірж Лондона, Чікаго, Цюріха, Гонконгу, і запросив до себе одного з найдовіреніших помічників, Роберта Біма, що відав контактами з Пентагоном.

— Ми правильно робили, що вичікували. — Він зазирнув у шифродонесення. — Звичайно, комуністів у Гаривасі немає, зв’язки Санчеса з Кастро міфічні; якщо грати лише ту карту, наші друзі з ЦРУ знову дадуть пресі привід для нападок на Штати. Питання буде розв’язано однозначно і тільки єдиною силою — морською піхотою… Не сердьтесь, що я не відкривав вам подробиць, було ще рано… Тепер треба їхати в Пентагон, вас чекають, і обговорюйте там усе, пункт за пунктом. На цей раз ЦРУ лише розімне глину, а ліпитиме Пентагон, так надійніше. Після того як у Гаривасі почнуться події, треба організувати досить-таки гучну блокаду нашого посольства, це привід для висадки десанту; необхідно врятувати дипломатів, їхні сім’ї в небезпеці, діточки плачуть, мамочки в істериці. Майора Лопеса скинуть; цю фазу теж ретельно сплановано, в крісло прем’єра сяде поки що нікому невідома людина, ця людина й звернеться до нас по допомогу. Контакт з Білим домом налагодять пізніше, напередодні акції. За вами максимально конспіративне вирішення питань у всіх деталях. Наша акція буде несподівана, а найкраща несподіванка — це та, яку наперед сплановано. Я поїду на дві години, не шукайте мене, пообідаємо разом і обговоримо вашу інформацію.