— Ну, добре, а чому вас цікавить моя думка про це?

— Бо ви самі ним цікавитесь, по-перше, а по-друге, як написано в американських літературних довідниках, ви працюєте в жанрі політичних книжок, отже, неспроста включилися в цю справу.

— У нас є дитяча гра, пане інспектор: «Чорного й білого не називати, «так» і «ні» не говорити…»

— Як це? — здивувався Шор.

— Дуже просто… Я вас питаю: «Хочете випити чарку хорошої російської горілки?» Що ви відповідаєте?

— Хочу.

— А ви любите ікру?

— Звичайно.

— Краби?

— О так!

Степанов усміхнувся.

— Ви програли, пане інспектор. Ви сказали слово «так». А воно за умовами цієї гри заборонене.

— Платити штраф?

— Я ж учив вас… А з учнів ми не беремо… Тільки наступного разу обачніше поводьтеся зі словом «так».

— Пане Степанов, я навмисне ввімкнув радіо… Не лише літератори живуть відчуттями, іноді сищики, подібні до мене, теж відчувають дещо… Розумієте? Дещо… Допоможіть мадемуазель Кровс почати скандал у пресі… Я ще козирюся, пане Степанов, але цілком може статися так, що справу Граціо від мене заберуть… І здадуть в архів… А це нечесно.

— Чому ви кажете про це мені? Іноземцеві? Тим паче росіянину?

— Я кажу про це саме вам, тому що росіяни врятували у Тюрінгії моїх близьких друзів… А я поки що вмію пам’ятати добро… Як, до речі, й зло… Хочу назвати вам одне ім’я… Вольф Цорр… Він працював у концерні «Нестле», представляв тут інтереси молочних королів Гітлера… Вольф Цорр — це ім’я може вам знадобитися, він живе у Базелі… Ось і все, про що я хотів вам сказати, ви вільні, пане Степанов, ваш візит до поліції не зафіксовано в документах… Мадемуазель Кровс я затримаю на п’ять хвилин, не більше, почекайте її в кафе навпроти, там чудові марципани…

— Мадемуазель Кровс, ви відмовилися відповідати на запитання, коли ми розмовляли по телефону, і це, безперечно, ваше право… Ви можете відмовитися розмовляти зі мною й зараз, ми, слава богу, живемо не в тоталітарній країні, і я не можу піддати вас превентивному арешту… Хочу лише поставити запитання, я, як ви розумієте, не зможу його зафіксувати, так само, як і вашу відповідь, через перешкоди, — він кивнув на радіоприймач, досі настроєний на хвилю Москви. — Чому ви вважаєте, що Граціо вбито?

— У вас свої таємниці, пане інспектор, у мене свої.

— Добре… Я відкрию вам свої таємниці… Вони зводяться ось до чого. Перше: на пістолеті, з якого було вистрілено у Граціо, немає відбитків пальців. Друге: кватирка в його спальні була відчинена. Третє: його номер знаходився на четвертому, тобто передостанньому, поверсі готелю, а на останньому поверсі займав номер чоловік, який пред’явив портьє дуже сумнівні документи, так, так, ми не змогли знайти його за тією адресою, яку він продиктував, коли знімав апартамент… А втім, пошуки тривають, можливо, хтось устигне підготувати за ці години алібі для об’єкта, який мене цікавить. Але цей секрет знаєте тільки ви і я, розумієте?

— Чому ви говорите про це мені?

— Тому що ви єдина людина, яка відкрито заявила про вбивство Граціо. Тому що на вас через це почнуть тиснути. Тому що, нарешті, ви взагалі багато знаєте, але не хочете зі мною говорити…

— Не з вами особисто, пане інспектор Шор…

— Просто «інспектор»… Терпіти не можу словесної лузги, економте час, я сказав Степанову, що затримаю вас не більше як на п’ять хвилин.

— Справа не в вас, інспекторе. Просто я зштовхнулася з поліцією в шістдесят восьмому році в Західному Берліні, потім два місяці лікувалась, мені тоді було п’ятнадцять, і в мене був шок, розумієте?

— Це коли там улюлюкали «нові ліві»[19]?

— Я була просто лівою, інспекторе…

— Ви комуністка?

— Ні, я не належу ні до якої партії, просто дотримуюся лівих переконань… Повторюю, я впевнена в тому, що Граціо вбили… Він приймав мене, дав інтерв’ю… Розумієте? Він узяв з мене слово, що я поки не публікуватиму це інтерв’ю повністю… Він попередив, що мені подзвонить пан де Бланко і скаже, коли й де можна друкувати матеріал… Я чекаю…

— Ви сказали лише частину правди, мадемуазель Кровс. — Шор, зітхнувши, похитав головою. — Я добре розумію, чому усунули російського журналіста Лиска. Ви розповіли йому те, що становило для когось загрозу… Ну, може, я сказав занадто різко… Припустимо, я назву це м’якше. Незручність — так, мабуть, точніше?

— Я все-таки не буду відповідати вам, інспекторе Шор… Я розмовляю з вами, а на душі коти шкребуть: «Не вір йому, він же флік…»[20]

— Ну й не треба, коли коти шкребуть. На прощання моя порада. Перше: не ждіть дзвінка від де Бланко, він не подзвонить вам… Так мені, принаймні, здається… Друге: починайте скандалити, якщо хочете, щоб мене змусили вести далі цю справу… Третє: коли відчуваєте, що у вас нічого не вийде, спробуйте використати Степанова…

Марі пильно роздивлялася Шора своїми довгастими зеленими очима, потім, закуривши, сказала:

— Я пробувала робити щось у цьому дусі не раз і не два, інспекторе Шор… Тому й виник Лиско… Якщо вам справді так важко жити, як ви мені по секрету сказали, то мені живеться разів у сімсот сорок важче.

— У сімсот сорок? Ви належите до тих жінок, яких слухаєш із загостреною увагою… Ви утаїли якийсь смисл у цій сумі превалюючих труднощів — я маю на увазі «сімсот сорок»?

— Я перестала вірити в мудрість «каббали»[21], інспекторе Шор… Життя навчило мене прагматизму й гумору… Так що «сімсот сорок» можна легко замінити на «тридцять чотири»… От, коли у вас буде хороший настрій, посмієтеся з моєї гри в цифри…

— Посміюсь, — пообіцяв Шор, — неодмінно посміюсь… У грудні, під час відпустки… А тепер я назву вам кілька імен і ви їх запам’ятаєте… Це в ваших інтересах…

… Степанов сидів на заскленій веранді невеличкого кафе; сонце було гаряче, літнє, ніколи не скажеш, що вже жовтень; ліниво курив (возив з собою радянські «Мальборо», найкращі, як він вважав, у всякому разі поки що, сигарети в світі; митники Франції довго хитали головами і все-таки пропустили п’ять блоків, не вимагали заплатити мито); згадав усю розмову з Шором; дивний чоловік, в ньому є щось від дикої кози, такі ж бистрі очі й зачарованість у рухах; Степанов часто спостерігав за ними в Темному лісі під Ставрополем під час осіннього полювання на кабана.

«Але він крутить, — думав Степанов. — Або не все каже. А втім, я на його місці робив би так само. А може, ставить пастки? Не всі злочинці — паталогічні потвори; Шелленберг був красенем, і очі в нього були сумні, а як добре відчував музику, плакав, коли Гейдріх, шеф СД, грав скрипкові концерти. Шор явно хоче втягнути мене в їхню справу з Граціо, інакше навіщо він згадав якогось Цорра? Наш Лиско не дуже його цікавить… Якщо господь воістину створив людину, то для чого він наділив її такою рисою, як хитрість? А втім, хитрість — це розум дурних, не можна ж усіх зробити однаково розумними, тоді кінець світу. Соціальна нерівність — це погано, а от нерівність інтелектів — річ, виправдана всією логікою еволюції…

… Розум протилежний хитрості, боягузству протистоїть мужність, розкованій діяльності — лінь…»

Степанов подивився на годинник — вже минуло п’ятнадцять хвилин, а Марі ще не було.

«Ні, все-таки він крутить, замислив якусь гру, — сказав собі Степанов, — а якщо гра, то це проти тебе і тих, кого ти любиш. Як це у вірші? «Я — інше дерево». Цей Шор — «інше дерево».

Степанов вийняв з кишені блокнотик, хотів записати те, над чим варто подумати: ручка звичайно не писала, «радянське — значить чудове»; якщо перо золоте, то гумовий резервуар ні к чорту не годиться; з прекрасного матеріалу робимо сідла, а не пальта; скільки пишемо про це, скільки говоримо, швидше налагодити б прямий зв’язок: завод — магазин — покупець; показник — прибуток; все дуже просто, ану спробуй…