— Сенаторе, ми готові пробувати ще і ще раз, але, погодьтесь, терпіння — не моє, я вмію терпіти, а моїх колег, які виражають думку більшості нації, — не може бути безконечним. Погодьтеся і з тим, що питання престижу в нашому іспаномовному світі має особливий, оголений, чи що, характер… У мене створюється враження, що Вашінгтон навмисне підштовхує нас до повороту на схід, аби мати розв’язані руки. Вам не здається?

— З погляду формальної логіки, не можу не погодитись з вами, але мені потрібні факти… Я згоден посильно допомогти вам у контактах з Японією, гадаю, це був би оптимальний варіант виходу з ситуації, що склалася…

— А чому не Бонн?

Едвардс зітхнув.

— Яке це має значення, Італія чи Федеративна Республіка? І та й та в Європі… Я згоден з вами: загибель Граціо була дуже вигідна вашим противникам, щоб вважати це самогубством… У нас досить сильні зараз ті групи, які аж надто ревниво ставляться до «західноєвропейської тенденції» економічної моделі… А втім, політичної також — насамперед я маю на увазі контакти Європи з Кремлем… Бонн навряд чи займе відкриту позицію в нинішніх умовах. Вони вижидатимуть. Токіо може відважитись на те, щоб зразу ввійти у ваш енергопроект…

— Ми були б щиро вдячні вам, сенаторе, якби ви нам допомогли…

— Я докладу всіх зусиль. Ви даєте мені можливість виступити у Вашінгтоні перед пресою і сказати про вашу позицію з приводу імовірної присутності росіян і кубинців?

— Безперечно…

— Добре… І ось що, полковнику… Наші повідомлення про незгоди у вашому уряді відповідають дійсності?

Санчес вийняв сигарети, простяг сенатору, закурив сам, відповів неохоче:

— Я вважаю недостойним ні себе, ні вас брехати… Тому відповім вашим же запитанням: у вас є факти?

— Нема.

Санчес запросив сенатора до столу. Вечеря була скромна, на американський манір — два шматки м’яса, багато овочів, вино.

Саме тут, поливаючи гострим соусом салат, огірки й помідори, Санчес і поцікавився:

— А як на вашу думку, тим у вас, кому не подобається експеримент, що проводиться в Гаривасі, вигідний розбрід в уряді?

— Звичайно, — відповів Едвардс. — Салат дуже смачний, назвіть мені цей соус, дома будуть щасливі, коли я привезу дві чи три банки.

— Я вже подарував вам ці три банки.

— Спасибі, — Едвардс підняв келих і мовив: — Я бажаю вам успіху у ваших починаннях, полковнику. Я ставлюся до вас з явною симпатією… Мені імпонує ваша стриманість, і я говоритиму у Вашінгтоні про те, що нерозумно провокувати ситуацію, саме так, провокувати, обіцяю вам це. Але не поспішайте, використайте все, аби заручитися підтримкою нашого бізнесу. Якщо ви звернетесь до Москви, мені буде важко захищати вас у майбутньому… Обіцяю вам також вплинути на адміністрацію, щоб утримати наші гарячі голови від нерозумної активності…

Президент, вислухавши сенатора Едвардса, коли той наступного дня повернувся до Вашінгтона, спитав:

— А чи не здається вам, що все, що відбувається в цій нещасній країні, є наслідком інтриг противників наших з ними добрих відносин?

— Я допускаю це.

— Не ми, не американська преса, а Кремль нагнітає кризові настрої…

— У мене немає таких фактів, пане президент. У мене є інші факти: в багатьох наших виданнях Санчеса прямо звинувачують в антиамериканській активності, а насправді це не відповідає дійсності. Він запевнив мене, що питання про воєнну присутність росіян і кубинців не стоїть на порядку денному, найбільше він сподівається на нашу допомогу, але всі його спроби домовитися натикаються на стриману стіну нерозуміння… Я м’яко сказав, пане президент, бо належу до тих, хто шанує коректність у політиці…

— Дякую вам, сенаторе, за те, що ви побували в Гаривасі. Ваша інформація має винятковий характер. Я негайно доручу моїм колегам ще раз якнайретельніше вивчити наші можливості нормалізувати становище в Гаривасі…

— Становище там цілком нормальне.

— Ви пробули там одну ніч, сенаторе, — зауважив президент, — а ніч не та пора, коли все можна побачити… Я рекомендував би вам знайти час для директора адвокатської фірми Роберта Корра, йому доручено стежити за ситуацією в Гаривасі, співвідносячи її з тим, що твориться на провідних біржах світу… Гадаю, ваша інформація допоможе йому виконати покладену на нього місію…

— Я це зроблю неодмінно, пане президент, але ще хотів би спитати вас: може, є смисл запропонувати комусь з ваших помічників виступити й заспокоїти громадськість з приводу «гариваських страхів»? Це високо оцінили б Санчес і його колеги.

Президент кивнув, чомусь посміхнувся і спитав:

— Всі? Чи тільки деякі з них?

Верньє поговорив з Френком По, який розшукав його по телефону; подумав, що зустріч з росіянином Степановим непогано було б урівноважити розмовою з американцем, це на догоду нинішній європейській концепції, а потім знову подивився на аркуш паперу, що лежав на полірованому столі, на лист Гансові; він перекреслював його уже кілька разів; усього не можна писати хлопчикові про наші стосунки з його матір’ю, все-таки йому ще тільки двадцять два, та й взагалі не можна всього відкривати дітям, хоча Елізабет відкривала сину все з самого дитинства, правди було там мало, самі емоції, а втім, хто довів, що правда не емоціональна?

— Знаєте, містер По, я зараз страшенно зайнятий… Як довго ви пробудете в Парижі?

— Та я тут живу постійно! Акредитований тут! Я згоден ждати, але не знаю, чи ждатиме розвиток ситуації в Гаривасі! Там пахне порохом, мої одноплемінники готують їм добрячу баню, не вважаєте?

— Дайте-но мені ваш номер… Зараз запишу, почекайте… Але краще подзвоніть мені самі через кілька днів у цей же час… Я поки ще не читав ваших публікацій, пришліть щось, інакше я погано відчуваю співрозмовника…

— Вишлю сьогодні ж, містер Верньє, а також ті журнали, які видавав разом з моїми німецькими й іспанськими друзями, тільки журнали ці надто ліві, ви вже не осудіть, можливо, по молодості…

Верньє виразно побачив обличчя Марі, круглі очі Ганса, милі мої ліваки, як же мені погано жити без вас, чому ви не прийняли мою подругу, добру Гала, як безумно й незбагненно все, що відбувається…

— Добре, — обірвав він розмову, — надсилайте й дзвоніть, зараз я зайнятий…

Він зіжмакав аркуш, що лежав перед ним, кинув у кошик під столом і взявся писати заново.

«Дорогий Гансі!

Ніколи мені не було так тяжко, як тепер, ніколи. Ти написав мені, повторивши, мабуть, у всьому Марі: «Або Гала, або я. Доти, поки ви разом, я не хочу з тобою бачитись і не приїду до тебе в Париж ні за що і ні за яких умов». До речі, маю сказати тобі, що ти, визнаючи свободу й чесність, тобто право людини на вибір, ти, стоячи на лівих позиціях, тобто на позиціях людської свободи, грішиш, поставивши так питання, проти самого себе; щось немає узгодження в твоїй громадянській логіці. Свобода — це насамперед шанобливе ставлення до вчинку й думки іншої людини, бажання зрозуміти мотив, смисл, мету діяння чи слова, виголошеного людиною.

Пригадую, якось ми їздили в Гренобль кататися на лижах і ти сказав про жінку, яка жила поряд з нами в номері і вчила тебе, як треба робити поворот з підскоком на найкрутіших схилах: «Тату, ось яка тобі потрібна подруга». Я тоді подумав: слава богу, він розуміє, що мені потрібна подруга, котра завжди була б зі мною; ті п’ятнадцять років, після того як ми розлучилися з мамою, я присвятив вам і роботі, а здоров’я не вічне, треба, щоб хтось допомагав жити… Чи доживати, мабуть, так точніше… Гаразд, це мої турботи… Просто ти тоді не знав того, що знав я: та жінка дуже хотіла бути біля мене, але я бачив, що вона мріє про сім’ю (а я це слово зненавидів через наші домашні сварки, воно стало мені здаватися кабальним, асоціювалось зі словами «ревнощі», «скандал», «власність», «неприйняття», «авторитарність»); про дитину (а я знаю, що на світі є тільки двоє дітей — ти й Марі, інших просто не може бути, та й потім у моєму віці якось незручно виглядати смішним); в її уяві дружба мужчини й жінки полягає в тому, щоб відокремитися від людей і належати тільки одне одному, а це чуже мені, бо я… Добре, та не хочу набридати тобі дослідженням власної персони, бог з нею… Давай без гніву й пристрасті згадаємо все, що сталося.