16
12.10.83 (17 годин 17 хвилин)
Бреннер справді почастував Степанова міцною кавою, спитавши при цьому:
— Любите каппуччіно?
— Це коли холодні вершки кладуть у гарячу каву і з’являється солодка темно-жовта піна?
— Саме так.
— Люблю.
Бреннер натиснув на кнопку селектора, якось дивно вклонився мікрофону, ніби вибачаючись перед ним, і сказав:
— Вів’єн, було б дуже добре, якби ви попросили когось подати нам морозиво, я хочу почастувати російського візитера італійським каппуччіно.
— Постараюсь, — відповів сухий жіночий голос, і Степанов умить збагнув, що це та сама секретарка, про яку з роздратуванням говорив офіціант у кафе; тільки ті жінки, котрі були близькі з мужчиною, можуть розмовляти з такою образою й поблажливою зверхністю, особливо коли обидві сторони розуміють, що відновити стосунки неможливо; жінка, яка сподівається на остаточну перемогу, вміє бути завжди ніжною, немов чоловікові зустрівся ангел, але чи є вони на землі?
Бреннер відключив селектор, зиркнув на Степанова розгублено — чи зрозумів той інтонацію; але нічого не відчув: відкрив нову пачку «Голуаз», невміло прикурив і, мабуть, досадуючи на себе, сказав:
— Я не міг приїхати до вас тому, що надійшла сенсація, але ми не втиснули її у випуск, ганьба, сором, кінець світу вільної журналістики!
— Щось цікаве?
— Застрелився Леопольдо Граціо…
— Хто це?
— Ну, Степанов, як вам не соромно! Або ви хитруєте, або я був про вас занадто високої думки… Леопольдо Граціо — чудо післявоєнної ділової Європи, наш ровесник, п’ятдесят один рік, початок заходу життя, але сили хоч одбавляй, коштує сімсот мільйонів доларів, президент «Констракшн корпорейшн», співдиректор Банку валютних операцій, хазяїн двох гонконзьких банків, який витрачав на себе дванадцять доларів на день і обідав у робітничих їдальнях… Правда, в нього свій «боїнг», дві яхти й сімнадцять апартаментів у найбільших готелях світу…
— Як мені відомо, в одній з найбільших столиць світу, — чомусь образився Степанов, — я маю на увазі Москву, в нього апартаментів не було.
— Я певен, що були. Через підставних осіб, на ім’я іншої корпорації, але були неодмінно! Через кілька днів я дам вам точну відповідь, повірте мені, Диметр, він був всюдисущий… Поліція вчинила підло, він застрелився вранці, а мені подзвонили тільки о пів на п’яту, після того як тираж пішов передплатникам… Я готував екстрений випуск, тому не міг до вас приїхати… До речі, чому ви цікавились Марі Кровс?
— Це пов’язано з долею нашого колеги, російського журналіста Лиска.
— Диметр, так не годиться.
— Як? — не зрозумів Степанов. — Про що ви?
— Я люблю росіян, мені це заповідав батько, він був у макі, його завіт для мене святий, але часом буває, що нічого не можу з собою вдіяти: мене гризе черв’як недовіри, коли я маю справу з вами.
— Персонально зі мною?
— Я маю на увазі червоних. Ви криєтесь, недоговорюєте, наче боїтеся самих себе…
Степанов зітхнув.
— По молодості літ буває…
— По зрілості літ також. Ви ранком запитали мене про Марі Кровс. Це було десь близько одинадцятої. Отже, ви знали про Граціо, але мені не сказали, а пішли своїм звичайним російським, кружним шляхом… Я щойно розмовляв з мадемуазель Кровс, вона знається на людях типу Граціо, зустрічалася з ним, займалася його концерном і банками, писала про нього… Отак.
— Якась чортівня, Бреннер… Я нічого не знав про Граціо, даю слово… Все зовсім інакше… Я скажу вам, у чому річ, але про це ніхто не повинен знати, добре?
— Я буду німим як риба.
— У Шьоньофі працював наш колега Лиско, молодий хлопець… Його відвезли до Москви з проламаним черепом… Просто чудом якимсь його не вбили, чудом… За те, що він нібито був дуже близький з Марі, розумієте? Ось чому я питав про неї…
— Коли його стукнули?
— Вчора.
— Вона знає про це?
— Я не розмовляв з нею… Я жду візи.
— Хочете, подзвоню я?
Степанов повагом закурив, відповів замислено:
— Чорт його знає… А чому б і ні?
— Я можу сказати їй про цього самого…
— Лиска?
— Угу, — поморщився Бреннер.
— Кажіть, як вважаєте за потрібне… І попередьте, що я приїду в Шьоньоф зразу, як дістану візу.
— Облиште ваші російські хитрощі: як тільки дістану візу… Це ваша особиста справа, коли ви дістанете візу… Її справа погодитись зустрітися з вами, призначити час і місце…
Бреннер набрав номер, відрекомендувався, попросив з’єднати його з мадемуазель Кровс, поклав долоню на мембрану й пояснив:
— Вона в барі Прес-центру… Чудове життя, так?!
— Спитайте, якої вона думки про Лиска як про журналіста…
— Коли його били за те, що він був близький з цією фрейлейн, то треба питати про інші якості. — Бреннер чомусь зітхнув, натиснув на селекторну кнопку й сказав: — Хочете чути нашу розмову?
— По-французьки я не зрозумію.
— Я розмовлятиму з нею англійською, не німецькою ж, до речі…
— Ні, але ви, французи, невиправні націоналісти…
— Маємо на це право, Диметр, маємо право…
У селекторі пролунав низький голос:
— Кровс.
— Здрастуйте ще раз, це знову Бреннер.
— Добрий вечір, містер Бреннер.
— Чи можу я поставити вам ще кілька запитань?
— Будь ласка, хоч я сказала те, що вважала за можливе сказати…
— Мова йде не про Граціо, міс Кровс. Чи відоме вам ім’я російського журналіста Ли… Ли… — Бреннер подивився на Степанова, знову прикрив долонею мембрану, але Кровс відповіла:
— Ви маєте на увазі містера Лиска?
Степанов кивнув.
— Саме так, — відповів Бреннер.
— Я не просто знаю це ім’я, ми дружимо.
— Вам відомо, що його в непритомному стані повезли до Росії?
— Що?!
— Так, на нього було вчинено напад… Йому, як кажуть його російські колеги, дуже погано… Побили його нібито за стосунки з вами…
— Он воно як? Його звинувачують у тому, що він спав з представницею бульварної преси?
— Його звинуватили в тому, що він був близький з жінкою, яку любить невідомий друг…
— Невідомий друг, звичайно, зв’язаний з корпорацією Дігона, містер Бреннер, бо Лиско вивчав ті ж матеріали, якими цікавилася і я… Точніше кажучи, він… Одним словом, у мене немає ревнивого друга, який пішов би на таке безумство…
Степанов показав пальцем на себе. Бреннер швидко закрив трубку долонею, спитав:
— Хочете поговорити?
— Так.
На якусь мить обличчя Бреннера закам’яніло; мабуть, він напружено думав, як йому пояснити Кровс про червоного; знову простяг руку по сигарету, швидко прикурив, приклавши трубку гострим плечем до вуха.
— Міс Кровс, у мене в гостях наш російський колега Степанов; він писав репортаж про партизанів Лаосу і В’єтнаму, був у Чілі напередодні трагедії і дружив з вождем РАФ[6] Ульрікою Майнхоф. Він хоче поговорити з вами.
— Будь ласка, — відповіла жінка, повагавшись. — Я слухаю.
Бреннер передав трубку Степанову.
— Добрий вечір, міс Кровс. Я жду візи, думаю, мені дадуть її найближчими днями… Ви зможете побачитися зі мною?
— Звичайно.
— Я візьму в пана Бреннера номер вашого телефону?
— Запишіть домашній. Тридцять сім, двадцять чотири, сорок дев’ять… Лискові погано?
— Так.
— Чому його не госпіталізували тут?
— Тому, що хтось подзвонив у наше консульство й погрожував йому… Тому, що його звинувачують у тім…
— Я вже чула… В мене немає ревнивих друзів, а в нього могли з’явитися серйозні вороги… Через мене, це правильно. Приїжджайте, я вам дещо розповім… Удень я звичайно в бюро чи в барі, ввечері вдома.
Коли Степанов поклав трубку, Бреннер сказав:
— Дивна історія… Концерн Дігона… Ходімо подивимося в довідник? Вона — хоч і не прямо — все-таки звинуватила цього старого… Ви ж нічого про нього не знаєте?
— Я знаю про нього, і знаю немало.
— Он як? — Бреннер здивувався. — Все-таки ви незбагненні люди! А може, ми довірливі агнці в порівнянні з вами і ви завжди граєте нами, немов дітьми?