Він хотів був порвати листа, але потім склав аркушики, засунув їх у стіл і, знявши телефонну трубку, набрав номер Френка По; в голосі цього хлопця, в його манері розмовляти було щось від Ганса; навіть серце защеміло, коли знову подумав про сина, побачив його великі, добрі, голубі очі, відчув, яке в нього м’яке біляве волосся, який гарний опуклий лоб, який смішний ніс з площадочкою на самому кінці, «аеродромчик», називав його Верньє, почув його розкотистий сміх… Дитинство належить батькам, тільки дитинство, короткі, як мить, п’ятнадцять років, потім настає нова якість батьківського буття, і ніхто неспроможний змінити це, ніхто, ніде й ніколи, а вже тим паче ти сам…

— Алло, слухаю…

— Це Верньє, можу я поговорити з містером…

— О, це я, Френк! Сиджу й вирізаю свої публікації, але все таке прісне, нецікаве, навіть соромно посилати такому метрові, як ви!

— Ну й не посилайте… Ви де живете?

— На Рю Лемуан, а що?

— Та нічого, просто я зараз іду гуляти й міг би з вами побачитися десь у кафе… Почастую вас юшкою й склянкою пива…

— Ви такі добрі, містер Верньє, скажіть, куди підійти, мені соромно вас запрошувати в мій бедлам, назвіть адресу, я біжу!

Повідомлення з Прес-центру про те, що в Торремолінос, на віллі «Каса нуева», в ліжку знайшли тіла Анжеліки фон Варецькі, вдови Леопольдо Граціо, й наглядача будинку Ернесто Суретті, передали Шору пізно ввечері.

Він закурив, потер лоб пальцями, потім зняв трубку, подзвонив у поліцію Малаги й сказав, глухо покашлюючи:

— Будь ласка, надішліть мені детальний звіт про розтин, їх же отруїли, і нехай ретельно зроблять відбитки пальців, хоч я, на жаль, певен, що їх кинули в ліжко, надягнувши заздалегідь гумові рукавички.

Він вислухав поштиву відповідь іспанського комісарі, який погано розмовляв французькою, й закінчив:

— Я свідчитиму, що їх убили, бо я був останній, хто розмовляв з Анжелікою фон Варецькі, в мене є дані, щоб підтвердити це, колего…

— У такому разі ви докладно розкажете нам, про що ви розмовляли з сеньйорою фон Варецькі-Граціо, чи не так, пане Шор?

— Ні, не так. Я не даватиму вам ніяких свідчень доти, поки не закрию справу, яку веду, а ви прекрасно знаєте, яку я веду справу.

«Прем’єр Санчес. Громадяни міністри, я дозволю собі сумарно викласти ту коротку програму дій, яку маю намір — якщо ви її схвалите — винести на обговорення нації. Я не роздавав текст, вважаючи, що буде багато корективів, очевидно, доцільніше розмножити більш-менш єдиний варіант… Немає заперечень?

Міністр фінансів. Ти хочеш запропонувати для обговорення статистичні таблиці? Будуть цифри?

Прем’єр Санчес. Ні, тільки загальний абрис.

Директор Національного банку. Тоді, мабуть, можна й без тексту.

Прем’єр Санчес. Спасибі… Отже, я виходжу з тих даних, що диктатура так скалічила людей, що нам необхідно насамперед визначити економічну доктрину, бо лише вона гарантує надійне й відносно швидке лікування нації. Ті аморфність, неробство і лінощі, які й досі спостерігаються скрізь, декретом, це зрозуміло всім нам, не вилікуєш, потрібні такі стимули, що піднімуть людей на діяльність, ініціативу, відповідальність, підприємництво, сміливість. Думаю, було б розумно — після того як міністерство фінансів ще раз підрахує всі резерви платіжного балансу, якщо ви погодитесь з моїми пропозиціями, — негайно оголосити підвищення заробітної плати робітникам і пеонам не менше як на сто процентів…

Міністр енергетики й планування Прадо. Це утопія, Мігель!

Прем’єр Санчес. Дай мені закінчити, потім ти аргументовано заперечиш… Я ще не договорив: негайне підвищення заробітної плати на сто процентів за умови, що ледарів і демагогів буде звільнено, звичайно, погоджуючи кожен окремий випадок з профспілками й робітничим контролем на плантаціях, фабриках, в готелях та майстернях… Ждати справжньої творчості від людей, які одержують кожного місяця стільки, аби не вмерти з голоду, — оце й є утопія. Так, лише продуктивність праці, її ефективність зможе витягти нас з болота. Я розумію, що підвищення заробітної плати викличе загальну радість, але жорстка вимога віддачі всіх сил сподобається далеко не кожному: багато крикунів, що примкнули до нас у перші дні, уявляють собі революцію як негайну панацею від злиднів. Це химера! Революція зобов’язана гарантувати роботу, вимагати продуктивної праці, щедро винагороджувати за чесний труд і жорстоко карати нероб, тільки тоді настане національне оздоровлення. Я вважаю за доцільне винести на обговорення законопроект, за яким робітники й пеони одержуватимуть певний процент від реалізації виробленого ними продукту; чим вищий прибуток підприємства, тим більше грошей ми платимо всім, хто працює в тій чи іншій галузі… Чути голоси про створення сільських кооперативів у тих районах, де ми виробляємо какао-боби. Це розумні голоси, але головне, щоб добре діло не обернулося на благо мітингуючих ледарів, проти ретельних хазяїв. Нам треба зразу ж домовитися про принципи: якщо я, Мігель Санчес, вступаю в кооператив із своїм гектаром плантацій, десятком свиней, півсотнею курей, а Пепе Суарес має лише півгектара й трьох свиней, то при розподілі прибутку я, Санчес, повинен одержати десять процентів від прибутку, а Пепе лише два. Треба довести Пепе Суаресу, що ці два проценти будуть, принаймні, у кілька разів більші, ніж його теперішні сто процентів. Але ми зустрінемо стіну нерозуміння, якщо зразу ж, негайно, з завтрашнього дня не пошлемо в село студентів, — що зрозуміє грамотна людина, те відкине той, хто живе під давнім тягарем звичок, що в’їлися в свідомість. І коли ми в цій справі можемо сподіватися на допомогу студентства, то питання про охорону здоров’я я виділив би в особливу тему. Ми поки що не маємо права піти на те, аби медицина, як і освіта, стала безплатною… Ми ще страшенно бідні, а лікарі одержували великі гроші при диктатурі. Ми мусимо зберегти їхню заробітну плату, й урядові доведеться взяти на себе дотацію; приблизно сімдесят процентів за візит до лікаря оплачуватимемо ми, це дасть економію кожній сім’ї, правда, незначну, та все ж таки економію. Ми не маємо права перетворювати медицину в фікцію; за копійки лікарі працювати не будуть; ми можемо штовхнути їх на шлях підпільної практики, корупції, хабарництва. Коли профспілки зміцніють, коли прибутки галузей промисловості зроблять їх фінансово самостійними, вони зможуть узяти на себе весь тягар безплатного медичного обслуговування; ми, уряд, неспроможні зараз зробити це. Ми повинні далі чесно сказати, що збільшуємо податки на тих, хто працює в сфері сервісу, прийнявши якусь частину витрат у цій надзвичайно важливій галузі, гаранті стабільності, на себе: доведеться поставляти підприємцям в кредит соковижималки, міні-трактори, кофейні агрегати для барів, меблі, якими обставлятимуть квартири-пансіонати, пральні й швейні машини… Ми мусимо піти на те, щоб знизити орендну плату за підвали й горища тих будинків, які належать муніципалітетам, — нехай там відкривають ательє, кафе, пральні, бари. Необхідно пояснити дрібним підприємцям, що підвищення податків конче потрібно для будівництва доріг, вокзалів, аеродромів, клінік, пляжів, шкіл, будинків для престарілих… Ми повинні відверто сказати, що ми зараз не маємо змоги збільшити заробітну плату службовцям таких міністерств, як сільського будівництва та лісового господарства, енергетики й продовольства, але ми йдемо на те, щоб відраховувати цим колективам процент з річного прибутку галузі; це міцно зв’яже чиновників зі щоденною практикою; не переписування паперів, а живе діло; вмієш проявити себе, ініціативний, сміливий, діловитий — одержуй гроші, ти їх заслужив, це не завдасть збитків бюджетові, не викличе інфляції, заробіток підтверджено товаром, який можна придбати в магазинах… Я не побоявся б винести на всенародне обговорення питання про концесії… В прикордонні області, не зв’язані з центром шосе й залізницями, можна й треба запрошувати тих, хто підніме ці землі — під нашим контролем, звісна річ, тільки на певний період і, безумовно, за нашою участю. Я наважився б сказати людям, що ми згодні субсидувати тих селян, які живуть на узбережжі, аби тільки вони розширювали свої будинки, щоб прискорити приплив туристів: шістдесят процентів валюти відчисляють державі, сорок беруть собі. Туризм дає Іспанії майже чверть бюджетних прибутків, туризм нерозривно об’єднує всі райони країни, це індустрія майбутнього… Тільки після того, як програму буде схвалено і вона ввійде в повсякденну практику, ми наблизимося до наступного етапу: до вивчення науки парламентської демократії, до вільних виборів, до переходу влади в руки депутатів, які формують уряд… Ось, власне, начерк звернення до народу… Я готовий відповісти на ваші запитання, громадяни міністри…