Жінка похитала головою.
— Вчора по телефону ви говорили: все, що сталося, — це страшно, це неможливо, він так любив життя і таке інше… Пан Граціо був людиною настрою?
— Ні, він був людиною діла, там настрої неможливі…
— Чому пан Граціо міг зважитися на такий жахливий крок, фрау Дорн?
— Я не знаю…
— Скажіть, будь ласка, на останніх засіданнях вашої спостережної ради не було тривожних сигналів про близьке банкротство?
— Якби ці розмови й були, то я не відповіла б вам, інспекторе, бо підписала зобов’язання не розкривати таємниці концерну протягом десяти років після закінчення роботи…
— Я розумію вас, фрау Дорн… Коли ви розмовляли з паном Граціо перед його останнім телефонним дзвінком?..
— Це було… Мені здається, днів вісім тому… Він дзвонив з…
— Звідки?
— З Гаривасу…
— І що ж?
— Продиктував пам’ятку…
— Це секрет?
— Думаю, ні… Про подробиці я вам не говоритиму, але стосувалася ця пам’ятка — тільки для членів спостережної ради — енергопроекту для Гаривасу…
— В ній не було нічого тривожного? Пробачте, але я змушений поставити запитання саме так, фрау Дорн.
— Ні, — трохи подумавши, відповіла жінка. — Я сказала б…
— Що? — подався вперед Шор. — Що ви хотіли б сказати?
— Я сказала б, що тон пам’ятки був цілком… оптимістичний…
— Ви можете припустити, що штовхнуло пана Граціо на самогубство?
— У кожної людини є своя таємниця… Я вже сказала…
Шор відкинувся на спинку крісла, кинув під язик м’ятну таблетку, потягся і, натиснувши на одну з кнопок селектора, запитав:
— Як там з розшифровкою запису розмови? Готова?
— Так, — відповіли йому.
— Дуже добре. Почитайте мені, будь ласка…
— Але ж…
— Ні, вона не почує, я переведу розмову на трубку, читайте.
Він не дивився на жінку, він дививсь у вікно, де її відображення було чітким; і зразу ж помітив, як вона простягла руку до сумки й нервово закурила.
Шор сидів, немов закам’янілий, тільки розплющував і заплющував очі, іноді обличчя його перекошувала гримаса…
Через кілька довгих томливих хвилин він сказав:
— Спасибі, Папіньйон, молодець.
Поклавши трубку, Шор обернувся до фрау Дорн і посміхнувся, не розтуляючи рота.
— Ви все зрозуміли?
— Ні-і…
— Фрау Дорн, ви багато читаєте, у вас дома чудова бібліотека, в ній здебільшого детективна література, не треба брехати мені… Оскільки я не дуже вірю в самогубство вашого боса — кажу вам про це відверто, ви не маєте права передавати мої слова будь-кому, — мені довелося взяти під опіку й контроль усіх тих, хто був близький до Граціо… Від гріха… У ваших же, до речі, інтересах… Якщо Граціо справді вбили, то й вас шльопнуть, як муху… Ясно?! Про що ви говорили з тим чоловіком, який подзвонив вам у готель о дев’ятій і прийшов о десятій вечора? Я хочу, щоб ви це сказали на диктофон, бо інакше я спрямую записану моїм помічником розмову з цим чоловіком проти вас! Ви приховуєте правду від слідства! Отже, ви покриваєте тих, хто винен у загибелі Граціо! Ну, починайте!
— Я не знаю цього чоловіка… Я не знаю, я нічого не розумію, — жінка заплакала. — Тим більше, що вам уже все відомо…
— Повторюю, я не хочу вас ославити… Одне — ви самі розповіли мені все і зовсім інше, коли я викличу вас у суд як людину, котра приховує правду! Говоріть, фрау Дорн, можете говорити так, як вам зручно сказати, я маю право подати слідству запис, а можу й не подавати, просто передати ваші скориговані показання.
— Я не знаю цього чоловіка, — повторила жінка, — він подзвонив і сказав, що йому конче потрібно побачитися зі мною за дорученням пана Раффа…
— Хто це?
— Мій колишній шеф.
— Де він?
— Він віце-президент філіалу «Кемікл продакшнз» у Франкфурті.
— Далі…
— Рафф ніколи не став би турбувати мене марно… Значить, щось трапилося…
— Продовжуйте…
— Цей пан відрекомендувався його новим помічником; сказав, що звуть його містер Вакс… Говорив, що довкола загибелі пана Граціо починається скандал… Втягнуто темні сили… Одним словом, я не повинна давати ніяких свідчень, аби не накликати небезпеку на життя мами і моє…
— Далі.
— Це все.
Шор похитав головою.
— Будь ласка, детальніше, фрау Дорн.
— Я кажу — це все! — вигукнула жінка. — Ви можете звірити з вашим записом!
— Пам’ятаєте телефон Раффа?
— Триста сорок чотири тринадцять сімдесят.
Шор подивився в телефонній книжці код Франкфурта-на-Майні, набрав номер; відповіла секретарка, як завжди, співуче, завчено:
— «Кемікл продакшнз», добрий день, що я можу для вас зробити?
— З’єднати мене з паном Раффом.
— У пана Раффа зараз переговори, з ким я розмовляю?
— Інспектор кримінальної поліції Шор. Дзвоню в дуже невідкладній справі, пов’язаній із загибеллю Граціо.
— Скажіть, будь ласка, чи не зможете ви почекати біля апарата?
— Мені нічого іншого не лишається, як чекати біля апарата, — пробурчав Шор.
У трубці клацнуло, настала дзвінка, відчутна тиша.
Прикривши мембрану тонкою, дівочою долонькою, Шор спитав:
— Цей самий містер Вакс передав вам листа від Раффа?
— Візитну картку.
— Де вона?
Жінка відкрила сумочку, вийняла помаду, два аркушики паперу, пласку коробочку пудри, візитну картку, простягла її Шору.
Той узяв картку, гмикнув, показав жінці — на глянсовому папері не було жодної літери.
— Зрозуміли, чому ми за вами стежили? Це ж фокуси. Ткнули візитку, надруковану так, що шрифт сходить через п’ять — вісім годин…
В очах жінки з’явився переляк, і Шору стало жаль її.
«Скільки ж вас із такими ось крокодилячими сумочками сідало в моє крісло, — подумав він, — які ж ви всі були спочатку неприступні, як точно дотримувались того, чого вас навчили юристи, коханці, ворожки, сутенери, чоловіки, чорти, дияволи, а я знав, що мушу вирвати у вас зізнання, добитися правди, і я добивався її, але як же мені було жаль вас усіх, боже ти мій, якби хто знав, як мені було вас жаль…»
У трубці клацнуло.
— Тут Рафф. Слухаю вас, пане інспектор Шор.
— Насамперед хочу вас попередити, пане Рафф, що наша розмова записується на диктофон, так що ви можете відмовитись од бесіди зі мною.
— Все залежить від ваших запитань, пане інспектор Шор. У тому разі, якщо вони мене не влаштовуватимуть, я зв’яжу вас з моїми адвокатами, вони відповідатимуть вам.
— У мене поки що єдине запитання, пане Рафф: ви знаєте фрау Дорн?
— Звичайно! Вона була моєю секретаркою… Щось трапилось?
— На щастя, ні. Коли дозволите, друге запитання, пане Рафф: у зв’язку з чим ви послали містера Вакса вчора ввечері до фрау Дорн?
— Кого?
— Містера Вакса. Він подзвонив до фрау Дорн від вашого імені…
— Пане інспектор Шор, я не знаю людини з таким прізвищем.
— Спасибі за вичерпну відповідь, пане Рафф, і прошу вибачити, бувайте здорові…
Шор поклав трубку, кинув під язик ще одну м’ятну таблетку й сказав:
— Вас проведе мій працівник… Розплатитесь у своєму готелі, й зразу ж вилітайте додому… За вашою квартирою спостерігатимуть наші колеги, живіть спокійно, тільки перед тим, як ми попрощаємося, розкажіть мені все, що ви знаєте про останні дні Граціо… І передайте точно останню розмову з ним, фрау Дорн… Граціо розмовляв з вами сім хвилин — ні, ні, ні його, ні тим паче вас ми не підслухували, не було підстав, просто у рахунку на розмову з Франкфуртом записано сім хвилин… Я вимикаю диктофон і даю слово не посилатися на вашу інформацію, допитуючи тих людей, які так чи інакше входили в оточення покійного…
Після того як фрау Дорн відвезли, Шор запросив Папіньйона і, посміюючцсь, мовив:
— Ну, що я тобі казав? Вона змушена була клюнути на вудочку і клюнула. Запам’ятай, з розумною жінкою можна боротися тільки одним — твердою логікою. З нашої з тобою розмови вона зрозуміла, що нам відомо про вчорашнього візитера; ми вчасно з’ясували про її франкфуртські зв’язки, про маму і про бібліотеку детективів. Ерго: вона, як і всі, хто читав Флемінга, вважає, що в поліції грошей хоч греблю гати і ми записуємо всі розмови в готелях, бардаках і навіть у телефонних будках. Все інше — справа техніки; ненависні м’ятні таблетки, гримаса гніву й трохи підвищений голос… Але хтось міцно крутить усе це діло, Папіньйон… Такі візитки, — він кивнув на глянсовий аркушик паперу, — дрібні шахраї не роблять, це роблять, мій любий, таємні друкарні могутніх розвідувальних інституцій… Візьми на аналіз і запитай Інтерпол, чи не було зафіксовано подібних фокусів у мафіозі… І запроси на допити всіх тих, кого вона щойно згадала… Насамперед цю саму Марі Кровс, журналістку… А я спробую випросити у комісара Матена з десяток хороших сищиків, щоб вони простежили за тими, кого вона назвала… І ще одне… Вона говорила про якогось російського журналіста, з яким він домовився зустрітися… — Шор погортав записну книжку Граціо. — Ти розбереш його почерк? — Він підсунув книжку Папіньйону. — Лисо? Лиско? Дізнайся до вечора, хто він такий, о’кей?
