Президент не сказав, що під час телефонної розмови з послом Беннетом було чути стрілянину; дипломат тремтячим голосом пояснив, що ситуація катастрофічна; а втім, стріляв офіцер безпеки ФБР, щоб створити певний шумовий ефект; посла Беннета, який таємно був зв’язаний з корпорацією Дюпона, запевнили, що після того, як у президентський палац прийде потрібна людина, він одержить відповідну кількість акцій, гра в «небезпеку» виправдовувала себе.

Але крім Дюпона в Домініканській Республіці були зацікавлені концерни Рокфеллера, Дігона, Ролла, Моргана.

Конкуренти знали, що перший раунд виграли люди Дюпона; а це не за правилами, кожен має дістати своє.

Почалася нова стадія боротьби.

В Санто-Домінго прилетів посол з особливих доручень Мартін, один із залізних «хард-лайнерів»[22], людина з хворобливою ненавистю до всього, що здавалося йому «комуністичним».

Він був зв’язаний з противниками Дюпонів; саме він відвів кандидатуру Весін-і-Весіна, зупинившись на Атоніо Імберті, одному з учасників замаху на Трухільйо; це викликало незадоволення, бо Імберт був людиною надмірних амбіцій і мав поганий характер. До того ж, усі знали, що його давно купила імперія Ролла; це не влаштовувало ні Рокфеллера, ні Дігона, ні Моргана.

Президент змушений був зважати на натиск різних — не за ідейними позиціями, а за фінансовими й діловими інтересами — сил і послав у Санто-Домінго свого помічника Макджорджа Банді та заступника міністра оборони Сайруса Венса.

Банді поставив на Сільвестра Антоніо Гусмана, крупного аграрія, який співробітничав у кабінеті Боша; це мало влаштувати лівих. Однак Пентагон ще й досі підтримував як Імберта, так і Весіна, а не Гусмана.

Банді відкликали до Вашінгтона; його ставку на президентство Гусмана було торпедовано; імперії чекали, не називаючи своїх ставлеників; а в столиці Домініканської Республіки лилася кров; нарешті погодилися з кандидатурою Ектора Гарсіа Годоя, який гарантував максимальні вклади капіталу всім американським фінансовим імперіям.

І все-таки гра в президенти тривала; всі ці місяці в храмах стогнали дзвони за вбитими; престиж Північної Америки катастрофічно падав; настав час ударних рішень; усі хотіли певності; що ж, нехай мають собі однозначну певність; так було потім у Чілі, так провели операцію в Уругваї, так завершилося діло в Сальвадорі, і лише в Нікарагуа ситуація вислизнула з рук; у Гаривасі цього допустити не можна.

Операція, проведена в Домініканській Республіці, коли країна опинилася в стані хаосу, що дало можливість монополіям закріпитися там у всіх напрямках, сконструювавши такого «президента», який влаштовував більшість китів Уолл-стріту, стала «дослідним полем»; «ходи» політиків, розвідників та генералів було записано, вивчено, сховано в сейфи банків і корпорацій; жити треба по закону «аналога»; що ж, «домініканський аналог»— тема для роздумів на майбутнє, Санчеса усунуть, спинившись на оптимальному варіанті, вибір є.

… Напередодні Верньє зустрівся зі своїм давнім приятелем, який працював на цюріхській валютній біржі; той знав усе; він уже зробив свої гроші, тому дозволяв собі бути відвертим з тим, хто просидів з ним на студентській лаві п’ять років підряд; Верньє досить було натяку; він співставив дані, відомі тільки йому, з можливими версіями; економіка, біржа, фінанси і їх обіг були для Верньє розкритою книгою, він відчував цей предмет, як поет відчуває слово, його таїнство; він точно вичислив, хто стоїть за прагненням повернути ситуацію в Гаривасі назад. Він назве цих людей Уолл-стріту, треба тільки учути подовжні м’язи спини, повірити в їхню силу, неначе в молодості, ні, в зрілості, коли давалися взнаки насилання чорнокнижних бабусь Елізабет: аби тільки він діяв не так, як вважав за потрібне, аби тільки зробити йому боляче й погано, аби тільки настроїти проти нього дітей, поставити його в таке становище, щоб він лишався самотній, весь час самотній, кожної хвилини, секунди, аби тільки примусити його втратити себе, змиритися й перестати бути тим, ким він народився, — швабом Піксом, Георгом, сином Йоганна…

Верньє підвівся, ввімкнув нічник; уже о пів на третю.

— Що, любий?. — спитала Гала, наче й не спала. — Дати ліки?

— Ні, спи.

— Ти хочеш попрацювати?

— Так.

— Заварити каву?

— Я вже казав тобі, коли я йду вночі до столу, мовчи. Розумієш? Я попрошу, коли мені щось буде потрібно.

— Не сердься.

— Спи.

— А можна, я почитаю?

— Тоді йди в іншу кімнату, моя любов.

— Скажи ще раз.

— Навіщо?

— Можна, я тебе поцілую?

— Іди звідси, маленька, — він усміхнувся.

Потім сів до столу, відчувши, як у нього напряглися м’язи спини. Вони стали сильними, пружними; зараз я напишу це, подумав він, зараз я напишу розділ «паралелі» й додам таблицю з початком мого пошуку й аналізу коливання цін на какао-боби. І скажу, що Білий дім протягом найближчих тижнів почне інтервенцію: морська піхота, «врятування життя американців» і таке інше; статті в куплених ЦРУ газетах сьогодні слово в слово повторюють домініканське інтермеццо; змінено тільки прізвище й назву країни, текст можна лишати той самий… Бідолашна дівчинка, невже я не зможу їй допомогти? Маленьке моє зеленооке козеня, замучене нашими сварками з Елізабет, яке не простило мені тишу з Гала, як же я люблю тебе, кровинко моя, як гірко мені без тебе, та потрібен тобі не я, а Санчес, я змушений лише гарантувати виконання твоїх бажань, у цьому обов’язок батьків, тільки в цьому, в чому ж іще?!

О дев’ятій ранку Верньє зв’язався з редакцією у Мадріді.

— Я закінчив вставку про Гаривас для матеріалу про інтервенцію в Санто-Домінго, надішлю її вам «експресом», по-моєму, вдалося; у всякому разі, я вдарив навідліг…

… Об одинадцятій годині до нього подзвонили з Гамбурга; Вернер Хор, шеф фінансової служби концерну, прилітає до Парижа, треба зустріти, він належить до тих німців, які іноземні мови не вивчали, типовий мекленбуржець.

— Гала, — сказав Верньє, — приготуй обід, побільше м’яса, прилітає один з моїх босів, його треба ублажити.

— Добре, любий. Якого м’яса взяти?

— Ах, та звідки я знаю! Купи свинини. Чи баранини.

— Добре, любий, не думай про це. Я щось приготую і неодмінно натушкую капусти, він же, мабуть, як і всі справжні німці, любить капусту?

Але Хор відмовився приїхати до «гера Пікса», запропонував пообідати в баварському ресторані на Єлісейських полях, йому, бачте, сказали, що там дають справжній айсбайн[23] і взагалі національна кухня; у моєму віці, додав він, нічого не можна міняти, а тим паче кухню.

Офіціантка, одягнена, як і належить бути одягненою в сільському ресторанчику під Мюнхеном — біла вишита кофтина, розкльошена спідничка з криноліном і фартух, — принесла айсбайн, козячий сир і пінисте пиво у великих кухлях.

Хор їв похмуро, мляво цікавився розповсюдженням видань, пов’язаних з питаннями економіки, нафти та фінансів у франкомовному світі, якось гидко м’яв серветки; тонкі губи фінансиста викликали у Верньє неприязнь, мабуть, тому, що були масні, немов він так і жив зі шматком айсбайна за щокою, старанно пережовуючи його.

Від кави Хор відмовився.

— Бережу серце, гер Піке, і вам раджу… Ми старі, в нашому віці за здоров’ям треба стежити… Єдине, про що я благаю бога — померти враз… Нестерпно лежати з перекошеною пикою, паралізованому… Хіба не так?

— Я вже припас ціаністий калій.

— А хто вам покладе його в рот? — пожвавішав Хор. — Доглядальниця? її віддадуть під суд. Родичі? Вони теж не захочуть мати справу з законом. А ви й до столу не доповзете, де зберігаєте цю зручну смерть, бо ви паралізовані, під вас сечоприймач підкладатимуть… Але при цьому розум ясний… І без упину, з ранку до вечора, вас охоплюватиме жах, про який ви нікому не зможете повідати: гроші кінчаються, чим годувати сім’ю, онуків, обступають злидні, а що може бути страшнішим? Я зазнав злиднів, відчув їхній гніт. А ви, гер Піке?