— Моя пані, — шанобливо мовив до неї Ерагон, вклонившись.

— Ерагоне, — лише спромоглась відповісти вона.

Дівчина виглядала дуже стомленою, а від рум'янця на її щоках не залишилось і сліду. Здавалося, ніби вона довгий час страждала на якусь виснажливу хворобу. Поправляючи один зі своїх неслухняних локонів, Насуада звела догори руку, й Вершник побачив безліч бинтів, що прикривали її рани.

— Дякувати Гокукарі, ти в безпеці. Ми так хвилювалися за тебе.

— Мені дуже шкода, що я вас засмутив, але в мене були вагомі причини.

— Ти неодмінно маєш мені про них розповісти, щойно повернешся до табору.

— Як накажете, — відповів Ерагон. — А що це за страшні рани на ваших руках? На вас хтось напав? І чому чаклуни з Ду Врангр Гата вас не зцілили?

— Я наказала їм дати мені спокій. Але годі про це, я все тобі розповім, коли побачимось.

Почувши таку відповідь, юнак лише здивовано похитав головою й замовк.

— Моєму здивуванню немає меж. Я геть не сподівалася, що ти зможеш його знайти, — мовила Насуада до Арії.

— Мені посміхнулась фортуна.

— Може, воно й так, але я вірю, що твої розум і спритність були не менш важливими, ніж посмішка фортуни. Коли ви приєднаєтесь до нас?

— Гадаю, за два або три дні, якщо по дорозі нас не спіткають якісь прикрі пригоди.

— Гаразд, я чекатиму на вас. І відтепер хочу, аби ти зв'язувалась зі мною принаймні раз до полудня й раз до початку ночі. А якщо ви не вийдете на зв'язок, то я вважатиму, що вас захопили в полон, і пошлю за вами Сапфіру з підмогою.

— Але ж ми не завжди зможемо знайти тиху й безлюдну місцину, де можна було б скористатися магією.

— Доведеться пошукати, бо я маю знати, де ви і чи ви в безпеці.

Арія хвильку подумала.

— Якщо я зможу, то саме так і зроблю, але тільки тоді, коли це не буде загрожувати Ерагону, — відповіла вона.

— Домовились.

Скориставшись невеличкою паузою в розмові двох войовничих жінок, Ерагон зазирнув у дзеркало й схвильовано спитав у Насуади:

— Насуадо, а де Сапфіра? Я б хотів хоч трішки з нею поговорити… Адже ми не спілкувалися з того самого дня, як розлучились у Хелгрінді.

— Здається, півгодини тому вона полетіла, аби розвідати, що робиться на наших кордонах. Ти зможеш утримати це закляття, доки я подивлюсь, чи вона не повернулась.

— Спробую, — прошепотіла Арія.

Зробивши один-єдиний крок, Насуада зникла з поля їхнього зору. Якийсь час Ерагон роздивлявся нехитру обстановку її червоного намету — довгий стіл, стілець і ще кілька найнеобхідніших меблів. Потім юнак перевів погляд на потилицю Арії, яка сиділа перед ним навпочіпки. Її густе чорне волосся спадало на один бік і відкривало смугу гладесенької шкіри якраз над комірцем сукні. Це видовище змусило юнака застигнути майже на хвилину, після чого він знесилено похитнувсь і притулився спиною до обгорілого пенька.

За мить до них долинув хрускіт дерева, а потім на поверхні води зблиснула сяюча блакитна луска — то Сапфіра намагалась залізти до червоного намету Насуади. Спочатку Вершник побачив внутрішній бік стегна, потім шип на хвості, а далі мішкувату мембрану її складеного крила і якимось дивом кінчик зуба. Дракон хаотично звивався, намагаючись якомога зручніше влаштуватись перед дзеркалом, що його Насуада використовувала для таємних переговорів. Позаду неї лунали стривожені голоси, й Ерагон, усміхнувшись собі під носа, зрозумів, що його вірний дракон уже розтрощив добру половину меблів. Урешті-решт Сапфіра застигла перед дзеркалом, схилившись до нього так близько, що її велике сапфірове око зайняло ледь не всю калюжу й уважно зиркнуло на Ерагона.

Якусь мить вони дивились одне на одного мовчки, і Ерагон відчув дивний спокій і затишок, що покинув його відтоді, як він розлучився зі своїм драконом.

— Я дуже сумував за тобою, — прошепотів він.

Сапфіра кліпнула у відповідь оком.

— Насуадо, ви ще там?

Голос дівчини був геть приглушений і лунав праворуч від Сапфіри:

— Можна й так сказати.

— А ви б не могли переказати мені Сапфірині слова?

— З превеликою радістю, та наразі я застрягла між її крилом та однією із жердин намету, тож тобі доведеться трішки почекати, доки я виберусь.

— Будь ласка.

Насуади не було чути кілька секунд, а потім вона заговорила, так вправно наслідуючи інтонації Сапфіри, що юнак насилу стримав розчулену посмішку.

— У тебе все гаразд?

— Я здоровий, як бик. А ти?

— Якби я порівняла себе з коровою, це було б смішно й образливо. Тим не менше, я жива-здорова, якщо ти питаєш саме про це. Я рада, що Арія з тобою. Адже добре, коли в тебе за спиною є хтось розумний і поміркований, аби витягти тебе з будь-якої халепи.

— Авжеж… Коли ти в небезпеці, допомога завжди стане в пригоді. — Розмовляючи із Сапфірою, Ерагон розумів, що словами годі передати ті відчуття й емоції, що виникали в нього тоді, коли вони спілкувалися із Сапфірою за допомогою думок. А крім того, поряд із ними були Арія та Насуада, і юнакові було дуже незручно питатися, чи пробачила його Сапфіра за те, що він змусив її покинути його в Хелгрінді. Дракон, напевне, теж чудово все розумів, тож уникав цієї теми. Так вони й говорили про якісь дрібнички, доки не настав час прощатися. Тоді Ерагон торкнувся пальцями своїх вуст і нечутно мовив: «Мені шкода».

Сапфіра кліпнула у відповідь оком і довго не хотіла виходити з намету. А юнак тепер знав, що вона добре зрозуміла його послання й перестала на нього ображатись.

Потім Ерагон та Арія попрощалися з Насуадою, і магічне видіння в калюжі зникло. Ельфійка стала відчищати зі своєї сукні бруд, а Вершник нетерпляче тупцяв довкола неї, бо зараз йому як ніколи хотілося якнайшвидше опинитися поруч із Сапфірою й обійняти її міцну шию.

— То що, побігли? — спитав він у Арії, закидаючи на плече торбу зі своїми обладунками.

Роран підняв із землі велику каменюку, і жили на його шиї напнулися так, ніби були з найміцнішої сталі. Наступної миті він поклав каменюку на своє стегно, а потім хвацьким рухом закинув її на випростаних руках у себе над головою. Юнак тримав цю неймовірно важку ношу майже хвилину й кинув її перед собою тільки тоді, коли в нього стали тремтіти плечі. Каменюка глухо гепнулась об землю, залишивши кількадюймову вибоїну.

Такими нехитрими вправами Роран займався не сам, навколо нього було ще близько двадцяти варденівських воїнів, які теж намагалися підняти такі самі каменюки. Роранові було дуже приємно, що робота в Хорстовій кузні й важка фермерська праця зробили його аж ніяк не слабшим за справжніх воїнів, які тренувалися щодня, відтоді як їм виповнилось дванадцять років.

Чоловік кілька разів глибоко вдихнув холодне повітря й торкнувся рукою правого плеча, аби ще раз переконатися в тому, що від жахливої рани, якої йому завдав своїм дзьобом один із разаків, не лишилося й сліду. Від думки про те, що він знову живий і здоровий, Роран посміхнувся, і йому чомусь здалося, що він зараз нагадує корову, яка ось-ось почне витанцьовувати джигу.

Раптом він почув позад себе пронизливий зойк, тут-таки озирнувся й побачив Альбрича й Бальдора, які билися з Лангом — укритим шрамами воїном, який навчав їх військової справи. Точніше кажучи, бій уже скінчився, оскільки Ланг легко відбився від їхніх нападів і пішов у наступ, хвацько вимахуючи дерев'яним мечем. Спочатку він роззброїв Бальдора, чимдуж ударивши його по ребрах, а потім щосили вдарив Альбрича по нозі, так що той аж скрутився на землі й завив від болю. Усе це тривало якихось кілька секунд. Роран щиро співчував хлопцям, бо щойно й сам закінчив тренувальний бій із Лангом і мав кілька нових синців на додачу до тих, які ще не встигли зійти після його останніх пригод у Хелгрінді.

Найчастіше юнак бився своїм молотом, але потім вирішив, що непогано було б навчитися вправлятися і з мечем. Адже він вимагав більшої спритності під час бою, та й захиститися молотом від воїна, який нападав із мечем, було не так уже й легко.