Неподалік від нього по табору браво крокував Мартланд Рудобородий. Аж раптом з-під купи тіл вистрибнув один із ворожих солдатів. Він блискавично змахнув мечем і відрубав графові долоню. Той скрикнув від болю, але тут-таки відпрацьованим рухом вибив зброю з рук ворога, звалив його на землю ударом в обличчя, став коліном на горлянку, а потім дістав кинджал і встромив його в голову. Потім граф підібрав шматок своєї руки, затис його під лівою пахвою й крикнув воїнам, що кинулись були до нього:

— Облиште мене! Це всього-на-всього подряпина! Мерщій до возів! А якщо ви, ледацюги, будете баритися, то в мене борода посивіє від люті! Ворушіться!

Вояки хутко кинулись до обозу. Один тільки Карн залишився непорушно стовбичити на своєму місці. Мартланд спохмурнів.

— Це й тебе стосується! — крикнув він. — Ворушись, інакше тобі всиплять різок за те, що ти не виконуєш наказів командира!

Карн навіть не ворухнувся. Поцінувавши це як відвертий непослух, розлючений граф так сильно тупнув ногою, що його відрубана долоня випала з-під пахви.

Карн миттю підняв її із землі.

— Я міг би повернути її на місце, — сказав він, — але мені знадобиться кілька хвилин.

— Віддай сюди! — гаркнув Мартланд і вихопив у Карна руку, запхавши її собі за пазуху. — Годі мене дратувати! Врятуй ліпше Велмара та Ліндела, якщо тобі це під силу. А за мою руку візьмешся тоді, коли між нами й цими чудовиськами буде принаймні кілька ліг.

— Але тоді може бути вже пізно, — не погодився Карн.

— Чоловіче, це наказ, а не прохання! — надриваючись, загорлав Мартланд.

Коли Карн відійшов, граф дістав відрубану руку з-за пазухи, відірвав зубами рукав сорочки й, замотавши її в нього, сунув собі під ліву пахву. Обличчя йому заливав рясний піт.

— Годі вже там! — гукнув він за якийсь час. — Що за триклятий мотлох у цих чортових возах?

— Мотузки! — доповів один із солдатів.

— Віскі! — відгукнувся другий.

— Улхарте, — гукнув Мартланд, — запишеш для мене цифри.

Роран допоміг решті солдатів обшукати вози, повідомляючи про кожну свою знахідку Улхартові. Потому вони хутко вбили всіх биків і, як і перше, підпалили вози. Знайшовши власних коней, повстанці поприв'язували до сідел своїх поранених товаришів, а вже потім посідали на скакунів самі.

Загін був готовий рушати. Карн махнув рукою на небесне сяйво, вимовив якесь довге слово прадавньою мовою, й землю оповила темрява. Зачекавши, доки призвичаяться очі, Міцний Молот зиркнув угору. Він побачив там тисячі геть спантеличених метеликів. Певно, вони й гадки не мали, чому так раптово почалась ніч. У своєму хаотичному русі вони нагадували тіні людських душ.

Відчуваючи на серці невимовний тягар, Роран легко торкнувся п'ятами боків Сніговія й помчав геть від розбитого обозу.

Украй розчарований, Ерагон вискочив із круглої кімнати, розташованої глибоко в підземеллях Тронжхейма. Дубові двері зачинились за ним із гучним гуркотом.

Вершник стояв посеред коридору, спершись руками на коліна, й поглядав на підлогу, викладену прямокутними пластинами з агату й нефриту. Відтоді як вони з Ориком прибули до Тронжхейма, тринадцять ватажків кланів цілих три дні сперечалися про різні дурниці, на зразок того, який саме клан має право випасати свою череду на тих чи інших луках. І щоразу, коли Вершник слухав їхні дріб'язкові суперечки, йому хотілося кричати про те, що всі вони йолопи, які можуть догратися до того, що Галбаторікс назавжди захопить владу в Алагезії, коли вони не припинять своїх безглуздих сварок і якомога швидше не оберуть нового правителя гномів.

Поринувши у свої думки, Ерагон повільно пішов униз коридором. Він, не звертав уваги ані на чотирьох охоронців, що весь час крокували за ним назирці, ані на купи гномів, що, як і завжди, вітали його своїм «Арджетлам». «Найбільшою проблемою є Йорун», — міркував Ерагон. Ця жінка-гном, що була грімстборітхн одного з найбільш войовничих кланів — Дургрімст Вреншрргн, від самого початку переговорів заявила, що не має наміру поступатися комусь місцем на троні, хоч їй відкрито віддав свій голос тільки один із решти кланів — Урзхад. Під час численних зустрічей із ватажками інших кланів вона неодноразово засвідчила свій розум і хитрість, а також уміння виходити з будь-якої ситуації так, щоб мати з того користь. «Із неї вийшла б пречудова королева, — визнав Ерагон, — але вона надто вже підла. Тож нема жодних гарантій, що вона підтримуватиме варденів після того, як отримає корону». Юнак мимохіть криво посміхнувся. Правду кажучи, йому завжди було якось ніяково розмовляти з Йорун, оскільки гноми вважали її надзвичайною красунею. Та навіть за мірками людей у неї була просто приголомшлива фігура. До того ж вона завжди викликала в Ерагона захват, причини якого він і сам не годен був собі пояснити. Майже в кожній розмові вона згадувала про історію гномів та їхню міфологію, у яких Ерагон майже нічого не тямив. Проте йому доводилось визнавати, що ці згадки, швидше за все, були напрочуд вдалими, оскільки Орик і решта гномів були від них у неймовірному захваті.

Окрім Йорун, позмагатися за трон були не проти ще два претенденти — Ганел, ватажок Дургрімст Квон, і Надо, ватажок Дургрімст Кнурлкаратн. Квон були хранителями релігії гномів і мали надзвичайний вплив серед свого народу, але поки що Ганел отримав підтримку лишень двох інших кланів — Дургрімст Раньї Хефтин та Дургрімст Ебардак, клану, що понад усе ставив наукові дослідження. На відміну від Квон, Надо сформував більшу коаліцію, яка складалася з кланів Фельдуност, Фангхур та Аз Свелдн рак Ангуін.

Одним словом, ситуація була нікудишня — Йорун хотіла сісти на трон тільки заради влади, а Ганел, хоч і не був відкрито налаштований проти варденів, усе одно представляв клан, що рішуче виступав проти будь-якого втручання в політику гномів з боку Ерагона, Насуади, Імперії, Галбаторікса, королеви Ісланзаді або ж узагалі кожної живої істоти, що жила за межами Беорських гір.

Поруч із ними був іще один клан, який мав дуже високі шанси посадити на трон свого ватажка, — Кнурлкаратн, клан каменярів. Він складався з дуже поважних гномів, від яких залежала решта кланів, адже ті прокладали тунелі й були неперевершеними будівельниками. Навіть Інгейтум намагався бути з ним у добрих стосунках, бо купував у них руду для своїх ковалів.

Боротьба була надзвичайно гостра, тож Ерагон чудово розумів, що навіть у тому разі, коли Надо не пощастить отримати корони, із затінку вийдуть одразу ж кілька ватажків інших кланів, що матимуть такі самі політичні погляди й уподобання. Тут передовсім слід сказати про Аз Свелдн рак Ангуін, майже всіх членів якого Галбаторікс і клятвопорушники винищили під час свого панування. Коли Ерагон гостював у місті Тарназі, представники цього клану проголосили себе непримиренними ворогами Вершника, Сапфіри й усього, що так чи інакше було пов'язане з драконами. Вони протестували проти присутності юнака на зустрічах ватажків кланів, хоч той і брав у них участь на цілком законних підставах, і навіть намагалися влаштувати із цього приводу голосування, змарнувавши цілих шість годин дорогоцінного часу.

«Одне з двох, — розмірковував Ерагон, — або я колись обов'язково з ними помирюся, або ж мені доведеться закінчити ту криваву справу, яку розпочав Галбаторікс. Так чи так, а я не збираюсь усе життя боятися Аз Свелдн рак Ангуін». Юнак знов і знов намагався віднайти серед цієї кам'яної пустелі свідомість свого дракона, аби почути бодай одне його слово, проте в нього, ясна річ, нічого не виходило, тож його серце стискалося від щоразу глибшого смутку.

І хоча союзи між деякими кланами на перший погляд могли видатися напрочуд міцними, їхні представники все одно відчували невпевненість. Словом, ані Орик, ані Йорун, ані Ганел, ані Надо не мали достатньої підтримки, щоб виграти народне голосування, тож усі вони активно займалися тим, що намагались утримати біля себе клани, які вже пообіцяли їм допомогти, водночас роблячи спроби переманити на свій бік ті політичні сили, які підтримували їхніх ворогів. Зрештою, уся ця гра була дуже важлива, але Вершникові вона видавалася перш за все нудною й безглуздою.