— Які ще скажені кролики?

Анжела струснула своїми густими кучерями.

— Ти б дуже здивувався, дізнавшись, як багато чарівників померло від укусів скажених кроликів! І їх не так уже й мало, як ти собі, певно, думаєш!

Ерагон витріщив очі й розгублено спитав у Сапфіри:

«Як гадаєш, вона з мене кепкує?»

«Спитай її, то й дізнаєшся», — відповів дракон.

«А який у тому сенс? Вона знову відповість мені загадкою».

Загін солдатів нарешті пройшов, і Ерагон, Сапфіра й Анжела попрямували до намету. Поруч із ними гордо крокував Солембум. Юнак навіть не помітив, коли він до них приєднався. Обережно переступаючи купки гною, що залишилися після коней кавалерії короля Орина, Анжела мовила:

— От скажи, ти бився з разаками, але ж під час твоєї подорожі неодмінно мало статися іще щось цікавеньке! Ти ж знаєш, як я люблю слухати цікаві історії.

Ерагон посміхнувся, згадавши про духів, які приходили до нього з Арією, але зараз йому не хотілось про це говорити:

— Авжеж! Зі мною справді трапилось кілька дуже цікавих пригод. Якось я зустрів пустельника на ім'я Тенга, котрий живе в зруйнованій ельфійській вежі. У нього фантастична бібліотека — там було сім…

Почувши це, Анжела стала ніби вкопана, а Вершник за інерцією пройшов іще добрих три кроки, перш ніж і собі зупинитися. Знахарка виглядала так, ніби її вдарили по голові чимось дуже важким. Побачивши, що з хазяйкою коїться щось незрозуміле, Солембум миттю підскочив до неї й став тертися об її ноги.

— А… — облизавши губи, насилу мовила вона. — Ти точно впевнений, що його ім'я було Тенга?

— Ти його знаєш?

Почувши, про кого йдеться, Солембум зашипів, а шерсть йому миттю стала дибки. Швидше за все, він був не в найкращому гуморі, тож Вершник відступив на кілька кроків назад, щоб гострі котячі пазурі були якнайдалі від нього.

— Знаю його? — гірко усміхнулась Анжела, торкнувшись руками губ. — Знаю? Навіть більше! Я була його ученицею багато… багато нещасливих років.

Ерагон аж ніяк не сподівався на те, що Анжела так легко розкаже йому щось про своє минуле.

— А де це було? Коли?

— Далеко звідси й дуже давно. І маю тобі сказати, що наші шляхи розійшлися, коли ми не були добрими друзями. Я не бачила його хтозна-скільки років й гадала, що він уже давно віддав богові душу, — спохмурніла знахарка.

«Якщо ти була його ученицею, — мовила Сапфіра, — то напевно маєш знати, на яке питання він і досі шукає відповідь?»

— На жаль, уявлення не маю. У Тенги завжди були питання, на які він намагався знайти відповідь. А коли це йому вдавалося, то він одразу ж знаходив собі інше питання, і так повторювалось безліч разів. Відтоді, як я бачила його востаннє, він міг вигадати собі сотню нових запитань, а може, ще й досі скніти над тим питанням, відповідь на яке він шукав тоді, коли я від нього втекла.

«І що ж це було за питання?»

— Чи фази місяця справді впливають на кількість і якість опадів, що формуються біля підніжжя Беорських гір, як це стверджують гноми.

— Хіба ж це можна довести? — здивувався Ерагон.

Анжела знизала плечима:

— Якщо й можна, то це під силу одному лиш Тензі. Навіть якщо він божевільний, це не применшує його талантів.

«А ще цей чолов'яга любить роздавати копняки котам», — прошипів Солембум, ніби це було головною рисою Тенги.

— Я більше не хочу чути про нього жодного слова! — сплеснула в долоні Анжела. — Їж свої ласощі, Ерагоне, та ходімо вже до Насуади.

— Ви спізнилися, — сказала Насуада, коли Ерагон та Анжела обрали собі місця на стільцях, що стояли півколом перед її троном. Неподалік від них уже сиділи Елва, а також її літня нянька Грета. Саме вона благала Ерагона у Фартхен Дурі благословити дитя. Сапфіра, як завжди, вмостилась надворі, просунувши голову крізь отвір у стіні намету, а Солембум скрутився клубочком біля її голови. Якби не його хвіст, що час від часу нервово тремтів, можна було б подумати, що він міцно спить.

Тим часом Ерагон і Анжела вибачились за своє спізнення й стали слухати, як Насуада пояснює Елві, що її дар має неоціненне значення для варденів.

«Ніби вона сама того не знає», — сказав Ерагон Сапфірі.

Дівчина намагалася вмовити Елву, щоб та звільнила Вершника від його обіцянки, наголошуючи на тому, що зараз від неї залежала доля цілої країни.

— Ти можеш пожертвувати своїм спокоєм, — казала Насуада, — і врятувати Алагезію від Галбаторікса.

Насуада говорила красномовно й пристрасно. Вона сподівалась, що Елва зрозуміє її й зробить великодушний учинок.

Але дитя, яке, уважно слухаючи, підпирало своє маленьке гостре підборіддя кулачками, звело голову й твердо мовило:

— Ні…

Після її відповіді в наметі запанувала мертва тиша.

Елва заговорила першою.

— Ерагоне, Анжело, — сказала вона, переводячи погляд з одного обличчя на інше, — ви маєте знати, як це, коли відчуваєш, як хтось помирає. Ви маєте знати, як боляче тоді, коли ти відчуваєш, ніби якась частинка тебе назавжди зникає. Проте це смерть лиш одної людини. Різниця полягає в тому, що ви можете від цього втекти, а от я… Я не маю вибору і відчуваю це щоразу, коли хтось помирає. Смерть ніколи не покидає мене. Навіть зараз я відчуваю, як життя полишає Шефтона, одного з твоїх, Насуадо, воїнів, якого поранили на Палаючій рівнині. І я знаю, які б слова я могла йому сказати, щоб полегшили його страх перед смертю. Цей страх такий безмежний, що я вся аж тремчу! — дитя затулило обличчя руками, наче намагаючись захиститися від чийогось удару. — Усе… Він помер… Але ж є тисячі інших людей. Завжди є інші. І смерть ніколи не закінчується. — Голос дівчинки звучав геть по-дорослому. — Ти ж справді мене розумієш, Насуадо, леді Нічні Кроки… Та-що-буде-правителькою-світу? Ти справді розумієш? Я відчуваю всі передсмертні муки навіть тоді, коли їх не бачу… Вони проникають до моєї свідомості, ніби дощ у спраглі після літньої засухи поля. І цей біль такий сильний, неначе є моїм власним болем… Ви навіть не уявляєте, як це жахливо — бути в полоні магії, яка хоч і полегшує страждання інших людей, проте забирає всі твої сили. А коли я намагаюсь опиратися, то моя плоть миттю повстає проти мене — у животі пече вогнем, голова пульсує так, ніби по ній грюкають тисячами молотів ковалі-гноми, і я ледь тримаюся на ногах. Насуадо, невже ти справді хочеш, щоб я продовжувала ось так мучитись?

Біль, що переповняє світ, не дає мені спокою ані вдень, ані вночі. Відтоді, як Ерагон благословив мене, я не знаю нічого, крім болю й страху. Я не знаю, що таке щастя й радість. Ви забрали в мене те, що робить життя життям. Ви забрали в мене світло, і я не бачу нічого, крім темряви. Навколо мене безмежне море людського болю, чиї хвилі простираються на довгі милі, куди б я не пішла. Прикро, але благословення Вершника вкрало в мене дитинство й зробило мене не такою, як інші діти. Воно змусило подорослішати моє тіло й розум. І тільки Ерагон може позбавити мене цього жахливого дару. Але, повернувшись у дитинство, я вже не буду тією, ким є зараз. Я божевільна. Я ані дитина, ані доросла. Я приречена завжди бути на самоті… Бачу, ви хотіли почути від мене щось зовсім інакше. — Елва похитала головою. — Проте ви просите в мене надто багато. Я більше не годна терпіти біль ані заради тебе, Насуадо, ані заради варденів, ані заради всієї Алагезії, ані навіть заради своєї нещасної матінки, якби вона й досі була жива. Він того не вартий. Я хочу покласти цьому край і жити своїм життям, у якому не буде почуттів інших людей. Таке моє рішення. Хоч-не-хоч, а тобі, Вершнику, доведеться виправити свою помилку. — Її губи скривились у посмішці. — І якщо ви зі мною не згодні, якщо ви думаєте, що це надто егоїстично з мого боку, то краще пригадайте, ким я насправді є… і зрозумієте, що вимагати таких жертв від дитини, якій не виповнилося й двох рочків, цілковите безглуздя. Це все, що я можу вам сказати, і я не зміню своєї думки, бо вона тверда, як залізо.