Сапфіра та Ерагон не знали, що й казати. Досить довго вони дивилися на величного золотого дракона. Нарешті Сапфіра знайшлася на слово:

«Майстре, — сказала вона, — ваша честь більша за слова, але… ви впевнені, що хочете довірити своє серце нам?»

«Так, — відповів Глаедр і опустив свою величезну голову ближче до Ерагона. — Я впевнений, і на те є багато причин… Принаймні якщо ви матимете моє серце, то зможете спілкуватися з Оромисом і зі мною будь-де, і тоді я допомагатиму вам своєю силою, коли в тому буде потреба. А раптом Оромис і я загинемо в битві, тоді наші знання і досвід, а також моя сила залишаться з вами. Я довго про це думав і певен, що роблю правильно.»

— Але якщо Оромис загине, — сказав Ерагон тихим голосом, — невже ти справді захочеш жити без нього в образі Елдунарі?

Глаедр пильно глянув своїми надзвичайними очима на Вершника. «Я не хочу розлучатися з Оромисом, — сказав він після тривалої мовчанки, — але що б там не сталося, я буду робити все можливе, щоб скинути Галбаторікса з його трону. Це наша єдина мета, і навіть смерть не зможе змінити її. Я знаю, ти й думати не хочеш про втрату Сапфіри… Це природно. Але ми з Оромисом мали довгі століття для того, аби збагнути, що наша розлука неминуча… Чи будемо ми обережні, чи ні, за якийсь час один із нас неодмінно помре. Звісно, це не надто втішна думка, але що поробиш… Так влаштований світ.»

— Я теж не хочу вдавати, що радо думаю про це, — мовив Оромис, — але мета життя полягає не в тому, щоб робити щось таке, чого ми хочемо. Мета життя — робити те, що має бути зроблене. Цього вимагає від нас доля.

«А тепер, — сказав Глаедр, — я питаю тебе, Сапфіро, Блискуча Луско, і тебе, Ерагоне, Убивце Тіні, чи приймаєте ви мій дар?»

«Приймаю», — відповіла Сапфіра.

«Приймаю», — трохи повагавшись, луною озвався Ерагон.

Після цих слів Глаедр підвів голову. М'язи на його череві запульсували, кілька разів стиснулись, і горло йому почало судомити, так, неначе там щось застрягло. Розчепіривши лапи, золотий дракон витягнув шию прямо перед собою, а кожна зв'язка й сухожилля на його тілі напнулися під обладунком осяйної луски. Горло Глаедра стискалося й розтискалося все швидше й швидше. Нарешті він опустив голову так близько до Ерагона, що Вершник ледь не заплющив очі й спробував затамувати подих. А коли Глаедр роззявив пащу, Ерагон побачив, як десь глибоко-глибоко, між складками пульсуючої криваво-червоної плоті, зринуло золотисте світло. За мить щось кругле, приблизно фут у діаметрі, ковзнуло по червоному язику Глаедра й випало з його рота так швидко, що Ерагон ледь устиг його впіймати…

Вершник тримав у руках слизький, укритий слиною Елдунарі. Ерагонові забило памороки. Він аж хитнувся назад, бо раптом відчув кожну думку, кожне почуття Глаедра — все-все. Це було так приголомшливо, як наче він тримав у своїх руках самісіньке єство Глаедра.

Глаедр теж здригнувся, струснув головою, немов його хто вкусив, і миттю захистив свій розум від Ерагона, хоч той усе ще міг відчувати мерехтіння його рухливих думок, а також плин почуттів.

Елдунарі нагадувало якусь велетенську золоту прикрасу. Його поверхня була тепла й помережана сотнями гострих граней, які дещо різнились за розміром і відбивали світло під різними кутами. А центр Елдунарі випромінював блякле світло, подібне до світла лампи під абажуром. Це світло розмірено пульсувало. На першим погляд, воно здалося Вершникові спокійним, та що довше він вдивлявся в нього, то більше бачив усередині: там були і маленькі вихорки, і цілі потоки, які то згорталися, то розгорталися у всіх можливих напрямках, і темнуваті плями, котрі ледь-ледь рухались, і жмутки яскравих спалахів, не більших за кінчик голки, які сяяли всього мить, а потім згасали на золотистому полі. Воно було живе.

— Ось, — сказав Оромис і подав Ерагонові міцний полотняний мішок.

На превелику радість Ерагона, його зв'язок із Глаедром зник, тільки-но він поклав Елдунарі в мішок, а його руки більше не торкалися каменя. Ще й досі збентежений, Ерагон притис загорнутий у тканину Елдунарі до грудей. Потрібен був час, щоб звикнути до того, що твої руки тримають єство золотого дракона.

— Дякую вам, Майстре, — тільки й спромігся сказати Ерагон, схиливши голову вбік Глаедра.

«Ми будемо захищати ваше серце навіть ціною власного життя», — додала Сапфіра.

— Ні, ні! — скрикнув Оромис. — Не ціною життя! Це саме те, чого ми прагнемо уникнути. Звісно, ви повинні берегти серце Глаедра, щоб із ним не трапилось якого лиха через вашу недбалість, але в жодному разі не смієте жертвувати собою заради того, щоб захистити його чи мене, чи ще когось. Ви мусите залишитись живими за будь-яку ціну, інакше всі наші надії будуть марні. Тоді вже точно запанує темрява.

— Так, Майстре, — погодились Ерагон і Сапфіра.

«Оскільки ти поклявся на вірність Насуаді, — озвався Глаедр, — і мусиш слухатись її наказів, то, зрештою, можеш сказати їй про моє серце сердець, але тільки в крайньому разі. Заради всіх драконів, яких так мало залишилось, правда про Елдунарі нехай буде між нами».

«А я можу сказати Арії?» — спитала Сапфіра.

— А як бути з Блодхгармом та іншими ельфами, яких Ісланзаді прислала, щоб захищати мене? — спитав також Ерагон. — Я пустив їх до своєї свідомості, коли ми із Сапфірою билися востаннє з Мертагом. І вони, звісно ж, помітять твою присутність, Глаедре, якщо ти будеш допомагати нам у ході битви.

«Ти можеш розказати про Елдунарі Блодхгармові й усім його чарівникам, — відповів Глаедр, — але тільки після того, як вони поклянуться оберігати нашу таємницю».

Тим часом Оромис одягнув шолом.

— Арія — донька Ісланзаді, — сказав він, — тому я вважаю, що вона теж має право про це знати. Але так само, як і Насуаді, не кажи їй, аж поки в тому не буде крайньої потреби. Секрет, яким діляться, вже не є секретом. Я б просив тебе, Ерагоне, коли це можливо, навіть не думати про Елдунарі, щоб ніхто не зміг поцупити інформацію із твоїх спогадів.

— Гаразд, Майстре.

— А тепер нам пора летіти звідси, — сказав Оромис і натягнув на руки товсті рукавиці. — Я чув від Ісланзаді, що Насуада вже почала облогу Фейнстера, тож варденам, певно, не завадить твоя допомога.

«Так, здається, ми надто довго залишались в Елесмері», — погодилась Сапфіра.

«Може, й так, — відповів Глаедр, — але це аж ніяк не був змарнований час».

Оромис пришвидшив крок і легко застрибнув на єдину передню лапу Глаедра. Звідти він перебрався на його високу гостру спину й усівся в сідлі.

— Поки будемо летіти, — сказав Ерагонові ельф, зав'язуючи ремені навколо ніг, — можеш повторити реєстри справжніх імен, що їх ти вивчив під час свого минулого візиту.

Ерагон мовчки кивнув і пішов до Сапфіри. Він обережно заліз їй на спину, обгорнув однією з ковдр серце Глаедра й поклав його до сідельної сумки. Потім, відчуваючи позад себе пульсування енергії, що так і струменіла від Елдунарі, закріпив ноги. Можна було летіти.

Глаедр підійшов до краю скелі Тельнаєр і розправив свої велетенські крила. Земля аж здригнулась, коли золотий дракон підстрибнув угору, до вкритого хмарами неба, а повітря загуркотіло й затремтіло під його крилами. Золотий дракон поплив у небі над океаном дерев. Сапфіра й собі пішла на край урвища, кинулась із нього й, пролетівши кілька сотень футів у вільному падінні, піднялася до рівня Глаедра.

Тепер обидва дракони летіли, потужно змахуючи крилами. Вони летіли над хвилями лісу в південно-західному напрямку. Сапфіра вигнула шию і заревла. Глаедр відповів їй. Могутній рев драконів прокотився луною по гігантському склепінню неба, до смерті налякавши птахів і тварин.

Сапфіра й Глаедр летіли без зупинок над прадавнім лісом ельфів, ширяючи високо вгорі над темними сосновими борами. Інколи ліс переривався, і тоді Ерагон бачив озеро або звивисте плесо річки. Часом вони бачили стада косуль, які збиралися біля краю води. Ті переставали пити її піднімали голови, щоб подивитись на драконів, які пролітали над ними. Зрештою, Ерагонові було не до краєвидів, тому що він старанно повторював уголос кожне слово прадавньої мови, якої його навчав Оромис, а якщо забував яке слово або не так його вимовляв, ельф примушував Вершника повторювати це слово ще й іще.