Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Я можу сказати про це Насуаді? — спитав він за якусь мить.

Оромис розвів руками:

— Можеш казати про це кому завгодно. Відтепер це твоя таємниця й ти годен робити з нею все, що тобі заманеться. Але якщо тебе цікавить моя думка, то я гадаю, що, оголосивши себе нащадком Брома, ти не зможеш наразитися на більшу небезпеку, ніж зараз.

— Мертаг… — прошепотів Ерагон. — Чому він вважає, що я його рідний брат? Я чув, як він сказав мені це прадавньою мовою.

— Не здивуюся, якщо Галбаторікс теж так гадає. Бо саме Близнюки зрозуміли, що мати Мертага і твоя мати — одна й та ж людина. Правда, вони не могли знати того, що до справи причетний Бром, бо жодному з варденів про це було невідомо.

Ерагон глянув угору на пару ластівок, що витали в небесах, і ледь помітно посміхнувся.

— Чого ти посміхаєшся? — спитав Оромис.

— Я не певен, що ви зрозумієте.

Почувши таке, ельф здивовано й трохи ображено склав на колінах руки:

— Зрозумію чи не зрозумію, дізнаємося, коли ти скажеш.

На те, щоб дібрати потрібні слова, юнакові знадобився певний час.

— Коли я був малим, іще до того, як усе це почалося, — Ерагон обвів поглядом Сапфіру, Оромиса, Глаедра й усе, що їх оточувало, — я часто думав про те, що мою матір забрали до двору Галбаторікса через її надзвичайну вроду. Я уявляв, як вона мандрувала від міста до міста, вечеряла з графами й графинями… А потім до нестями закохалася в одного дуже багатого й впливового чоловіка. Але з якоїсь причини повинна була сховати мене від нього… Саме так я й пояснював собі те, що опинився в Герроу й Маріан… Як би там не було, я весь час вірив, що вона ось-ось повернеться й розкаже мені, хто я такий.

— Твої мрії не дуже відрізнялися від правди, — сказав Оромис.

— Не дуже, якщо не брати до уваги того, що мені здавалося, ніби мої батьки були поважними людьми, тож і я завдяки цьому був кимось поважним. Бачиш, доля дала мені те, чого я прагнув, але все вийшло не зовсім так, як я собі це уявляв… Саме тому я й посміхався.

Галявиною пронісся легкий вітрець, зашелестівши травою й листям дерев. Якийсь час Ерагон поглядав на те, як він хвильками пробігає по зеленій гладіні галявини, а потім спитав:

— Оромисе, а моя мати… вона була гарною людиною?

— Я не можу тобі цього сказати, Ерагоне, бо її життя було дуже складне. Якщо я візьмусь говорити про людину, якої майже не знав, то буду схожий на самовпевненого дурня.

— Але мені конче потрібно це знати! — Ерагон притис мозолі одного кулака до мозолів іншого. — Коли я спитав про неї в Брома, той сказав, що вона була горда й велична і завжди допомагала тим, кому пощастило в житті менше, ніж їй. Як же це так? Як вона могла бути доброю й водночас служити в Морзана? Джоуд розповідав мені про неї просто жахливі історії… Нічого не розумію… Невже її ніколи не турбувало те, що Морзан підкоряється Галбаторіксу?

На це питання Оромис відповів не відразу.

— Часом любов стає прокляттям, Ерагоне, — сказав ельф. — Тоді вона може змусити тебе не помічати нічого, що відбувається навколо. Гадаю, коли твоя мати покинула разом із Морзаном Карвахол, вона не до кінця розуміла, ким він є. А коли зрозуміла, то було вже надто пізно. Вона віддала йому все, крім свого справжнього імені.

— Але Джоуд казав, що вона отримувала насолоду від того, що робила як Чорна Рука.

По цих словах на обличчі ельфа з'явився вираз легкої зневаги:

— Ніхто не може сказати напевно, що відчуває інша людина. І ти ніколи не повинен про це забувати. Мені здається, що Джоуд просто перебільшував, як буває завжди, коли історії кочують від однієї людини до іншої.

— Тоді кому я маю вірити? — спитався Ерагон. — Бромові чи Джоуду?

— Коли ти розпитував Брома про свою матір, він розповів тобі те, що вважав найважливішим.

Тож повір тому, що він тобі сказав. А якщо й це не принесе тобі спокою, тоді пам'ятай, що скільки б лиха не скоїла твоя мати як Чорна Рука, вона врешті-решт перейшла на бік варденів і зробила дуже багато для того, щоб тебе захистити. Пам'ятай це й більше не катуй себе похмурими думками.

Підхоплений вітром павучок пролетів повз обличчя Ерагона на своїй невидимій павутинці. Вершник замислено мовив:

— Коли ми вперше опинились у Тронжхеймі, віщунка Анжела сказала, що така вже в Брома доля: все життя зазнавати поразок, якщо не брати до уваги однієї-єдиної перемоги над Морзаном.

Оромис схилив голову:

— Хтось може думати так, а хтось може вважати, що Бром за своє життя підкорив багато вершин. Усе залежить від того, як ти сам дивишся на світ. До того ж, слова віщунок рідко коли можна правильно зрозуміти. Зі свого досвіду я знаю, що їхні пророцтва не дають нічого, крім неспокою. Якщо хочеш бути щасливим, Ерагоне, не думай про те, що буде, адже воно тобі непідвладне… Ліпше думай про те, що відбувається зараз, і спробуй змінити все так, як тобі хочеться.

На якийсь час запанувала тиша. Та Ерагон згадав іще дещо важливе.

— Благден… — мовив він, маючи на увазі білого ворона, який був вірним супутником королеви Ісланзаді. — Адже він теж щось знає про Брома, хіба не так?

Оромис здивовано звів брови:

— Та невже? Ми з ним ніколи про це не говорили. Але як би там не було, я б не надто покладався на його слова — Благден дуже язикате створіння…

— Того дня, коли ми із Сапфірою вирушали на Палаючу рівнину, він загадав мені одну загадку… Не можу пригадати її дослівно, але в ній ішлося про те, як двоє можуть бути одним, і навпаки, як одне може виявитися двома. Гадаю, він натякав на те, що ми з Мертагом маємо спільних батьків.

— Може, й так, — відповів Оромис. — Адже тоді, коли Бром розповідав мені про тебе, Благден був тут, в Елесмері. Тож я зовсім не здивуюсь, якщо цей гостродзьобий хитрунець переховувався в якомусь найближчому дуплі й підслухав нашу з тобою розмову. Адже він страшенно любить підслуховувати.

За мить Глаедр зробив якийсь рух, тож Оромис повернувся, щоб глянути на свого золотого дракона. Нічого особливого. Той просто вирішив зручніше вмоститися. Тоді ельф звівся зі стільця.

— Фрукти, горіхи та хліб — це добра їжа, — сказав він, — але після довгої мандрівки тобі слід попоїсти чогось гарячого. Зажди хвилин десять, і я приготую тобі смачний суп. — М'яко ступаючи по траві, Оромис попрямував до свого будиночка й зник за дверима. Глаедр важко зітхнув і заплющив очі. Мабуть, він хотів подрімати.

Довкола запанувала тиша, один лиш вітер шелестів листям.

СПАДОК

Якийсь час Ерагон так і продовжував сидіти за круглим столом. Та невдовзі він звівся й пішов на край скелі Тельнаєр. На глибині трьох тисяч футів під його ногами переливались зелені хвилі лісу. Юнак буцнув носком черевика невеличкий камінець і став дивитися, як той полетів униз, за кілька хвилин розчинившись у напівмороці, що панував під скелею, оскільки сонце було з іншого боку.

Із глибокої задуми Вершника вивело гаряче Сапфірине дихання, яке він відчув на своїй щоці. Дракон стояв праворуч від нього, тож по Ерагонові бігали сотні блакитних сонячних зайчиків, народжених лускою. Сапфіра глянула в той самий бік, куди дивився Ерагон.

«Ти не злишся на мене?» — спитала вона.

«Та ні, що вже там… Я ж чудово розумію, що ти не могла порушити клятву, яку дала прадавньою мовою… Просто мені б дуже хотілося, щоб Бром розповів усе це сам, а не приховував від мене правду».

Сапфіра схилила до юнака голову:

«І як ти тепер почуваєшся, Ерагоне?»

«Ти знаєш це не гірше від мене. Навіщо ж питати?»

«Кілька хвилин тому знала, а тепер — ні. Коли ти тут стояв, твоя свідомість стала такою глибокою, ніби озеро, в якому не видно дна. Що в тобі, малий? Гнів? Щастя? Чи в тебе взагалі не лишилося жодних почуттів?»

«В мені примирення, — відповів Вершник і повернувся до Сапфіри обличчям. — Я не можу змінити те, ким були мої батьки, я змирився з цим після битви на Палаючій рівнині. Бо те, що було, — було, і як би я не скреготав зубами, мені вже нічого не вдасться змінити. Я й досі не можу до кінця повірити, що моїм батьком був Бром».

147
{"b":"246928","o":1}