— Невже ти мені погрожуєш? — так само спокійним тоном спитав Ерагон.

Орик вилаявся й знову стукнув сокирою об граніт:

— Та як ти міг про таке подумати! Я б ніколи не зачепив тебе навіть пальцем! Адже ти мій названий брат і єдиний Вершник, непідвладний Галбаторіксу. І нехай мені трясця, якщо я скажу тобі, що не схиляюсь перед твоїми подвигами. Але зрозумій одне. Те, що я й надалі продовжуватиму ставитися до тебе, як до брата, аж ніяк не означає, що решта членів Інгейтум будуть плекати до тебе такі ж самі братні почуття, як і раніше. Я в жодному разі тобі не погрожую, проте ти маєш знати, що тоді на тебе чекатиме смертельна небезпека. Коли клан дізнається, що ти підтримав іншого ватажка, навряд чи мені буде під силу вгамувати його гнів. Їм буде байдуже, що ти наш гість. Словом, якщо ти виступиш проти нас, ти не зможеш бути членом клану, затям!

— Не розумію, чого ти від мене хочеш? — скрикнув Ерагон і розвів руками, походжаючи перед Ориком. — Я ж бо давав присягу Насуаді й маю виконувати її накази.

— Але була присяга й перед Дургрімст Інгейтум! — похитав головою Орик.

Ерагон зупинився й пильно глянув на гнома:

— Ти хочеш, щоб я занапастив усю Алагезію тільки тому, що ти не хочеш зганьбити свою честь?

— Не ображай мене!

— Тоді й ти не проси мене зробити те, чого я не можу! Я підтримаю тебе лиш тоді, коли буду впевнений, що ти отримаєш корону. Ти піклуєшся про Дургрімст Інгейтум і про свій народ, а мій обов'язок — піклуватися і про твій народ, і про всю Алагезію, — Ерагон притулився до холодного стовбура дерева. — До того ж, як я можу дозволити собі образити тебе або твій… я маю на увазі… наш клан… або ж усіх інших гномів.

Орик відповів уже куди м'якшим тоном:

— Є інше рішення, Ерагоне. Воно буде складнішим для тебе, але допоможе вийти з того скрутного становища, в якому ти опинився.

— Та невже? І що ж це за рішення?

Гном запхав сокиру собі за пояс, підійшов до Ерагона і, схопивши його за руки, пильно глянув на нього з-під своїх кошлатих брів.

— Довірся мені й зроби все правильно, Ерагоне, Убивце Тіні. Довірся мені так, як би ти довірився мені тоді, коли б і справді народився в Дургрімст Інгейтум. Адже ті, хто мені підкоряється, ніколи б не наважились повстати проти власного грімстборітхна заради іншого клану. Якщо грімстборітхн б'є по камінню неправильно, то вся провина має лежати на ньому. Та це зовсім не означає, що я не розумію, чим ти переймаєшся, — гном на мить потупився в землю, але потім продовжив: — Якщо я не зможу стати королем, то мене не засліпить жадоба влади. Отож, коли це станеться, хоч я особисто в це не вірю, то я з власної волі підтримаю одного з інших кандидатів. Повір, у мене ще менше бажання, ніж у тебе, побачити, як гномів очолить ворог варденів. Але пам'ятай, якщо я допоможу сісти на трон ватажкові іншого клану, то це означатиме, що Інгейтум підкоряється йому, а отже, йому підкорятимешся й ти, як член нашого клану. То ти довіришся мені, Ерагоне? Ти визнаєш мене за свого грімстборітхн, як і решта моїх підлеглих, що дали клятву?

Ерагон глухо застогнав і притулився головою до грубої кори дерева. Потім він глянув на біле, наче кістки, оповите туманом гілля. Довіра. З усіх обіцянок, про які Орик міг його просити, це була найважча. Юнак дуже поважав гнома, але підкорятися його владі, коли на кін було поставлено аж так багато, означало для Вершника втратити ще одну часточку своєї свободи. А разом зі своєю свободою він втратив би й часточку своєї відповідальності за долю Алагезії. Ерагон почувався так, ніби стояв на краю урвища, а Орик намагався переконати його в тому, що за кілька футів під ним є виступ… Проте Вершника не полишало відчуття, що внизу сама тільки порожнеча.

Трішки помовчавши, він відповів:

— Я не буду бездумним слугою й не дозволю тобі командувати мною. Я підкорюся тобі лиш задля того, щоб допомогти Дургрімст Інгейтум, але влади наді мною ти не отримаєш.

Орик кивнув із дуже серйозним виразом обличчя:

— Мені байдуже, для чого тебе прислала Насуада, мені все одно, кого ти можеш убити, воюючи з Імперією. Мені байдуже, що я не сплю ночами, коли мав би спокійно спати, і те, що ти збираєшся вплинути на голосування під час зустрічі кланів. Я розумію: ти прийшов із добрими намірами, але ти й гадки не маєш, якою складною є наша політика, скільки б Насуада тобі про нас не розповідала, Ерагоне. Тож довірся мені й дозволь зробити все так, як я вважаю за потрібне. Адже все моє життя мене виховував сам Ротгар.

Ерагон зітхнув, відчуваючи, що Орин усе ж таки його переконав:

— Гаразд… Я все зроблю так, як ти скажеш… І головне, щоб ти сів на трон, грімстборітхн Орику.

На обличчі гнома засяяла широка посмішка. Він міцно стис Ерагонові руки, а потім відпустив їх і мовив:

— Дякую тобі, Вершнику. Ти навіть не підозрюєш, як багато значать для мене твої слова. Ти зробив правильний вчинок, і я ніколи цього не забуду, навіть якщо проживу ще двісті років і моя борода стане такою довгою, що я підмітатиму нею підлогу.

Ерагон мимохіть посміхнувся:

— Сподіваюсь, вона не виросте аж такою довгою, бо ти весь час об неї шкопиртатимеш!

— Може, й шкопиртатиму, — відказав Орик, усе ще продовжуючи посміхатися. — Але мені здається, що Хведра буде її підрізати, щойно вона сягне моїх колін. Адже в неї свої погляди на довжину чоловічої бороди.

Коли вони вибиралися із кам'яного лісу, Орик, як і перше, ішов попереду, показуючи Вершникові шлях, бо пелена туману знову стала густішою.

Повернувшись до воїнів Орика, вони стали спускатися з гори Тардур. Невдовзі мандрівники опинилися на самісінькому дні долини й попрямували до виходу з неї. Урешті-решт гноми привели Ерагона до тунелю, вхід якого було так ретельно замасковано камінням, що сам Вершник ніколи в житті не здогадався б про його існування.

Востаннє глянувши на сонячне світло й глибоко вдихнувши холодне гірське повітря, юнак пірнув у темряву підземелля. Прямий, ніби стріла, тунель був у вісім футів завширшки й у шість футів заввишки, тож Ерагонові, як і в інших тунелях гномів, де він уже мав нагоду побувати, доводилось пересуватися ледь не рачки. Озирнувшись через плече, Вершник побачив, як гном Фарр одним помахом руки змусив закритися величезну гранітну плиту, що служила тунелю за двері. Потому вся їхня компанія поринула в темряву, хоч уже за мить гноми подіставали із сідельних торб свої різнокольорові магічні світильники. Один із них Орин подав Ерагонові.

Коли загін рушив уперед, поні сповнили тунель лунким вицокуванням своїх підков, яке нагадувало обурені крики якихось невидимих примар. Вершник скривився, розуміючи, що йому доведеться слухати цей шарварок, аж доки вони не дістануться Фартхен Дура, який був за багато миль звідси. Потому юнак іще дужче згорбився, затягнув ремені своєї торбинки й став мріяти про те, як би добре було зараз політати під хмарами на Сапфірі.

Роран припав до землі, ледь помітно розсунув вербове гілля й став пильно вивчати ворожий табір — довкола трьох вогнищ безтурботно вечеряло п'ять десятків солдатів і погоничів возів. Сутінки швидко спадали на широкий, порослий густою травою берег безіменної річки. Навколо багать стояли вози, в яких були припаси для війська Галбаторікса. Випряжені бики, збившись докупи, стривожено поглядали кудись далеко, за межі табору, так, ніби боялись настання темряви. Ярдів за двадцять униз по річці височів чималий крутий пагорб, тож напасти з того боку було неможливо, не кажучи вже про те, щоб туди відступати.

«Чим же вони думали?» — нетямився від подиву Роран. З одного боку, загін вчинив правильно, обравши для табору місцину, в якій було зручно захищатися, проте з іншого — вони відрізали собі один із найважливіших шляхів до відступу.

Адже Роранові й повстанцям на чолі з графом Мартландом було нічого не варто вискочити зараз із кущів, загнати ворога в глухий кут поміж пагорбом і річкою та миттю всіх порішити.