— А може, варто було б відновити йому зір?

— Навряд чи.

«Чоловік, який кричить, зламаний усередині, — озвався Глаедр. — Якщо його душа сліпа, то очі не допоможуть».

— А чи слід мені відвідати його? — спитав Ерагон.

— Це вже ти сам маєш вирішити, — відповів Оромис. — Хоч мені здається, що зустріч з тобою може тільки засмутити його. Але ж це ти вигадав йому покарання, значить, не маєш права забувати про нього.

— Так, Майстре, я не забуду.

Оромис поставив кубок на стіл і підсунув свого стільця ближче до Ерагона:

— Уже вечоріє, тож я не буду більше затримувати тебе, бо так я чого доброго не дам тобі й відпочити. Але є ще одна справа — твої руки. Я можу їх роздивитись? Хотілося б знати, що вони тепер кажуть про тебе.

Ерагон не перечив. Він поклав свої руки долонями вниз на долоні Оромиса, трохи здригнувшись, коли відчув дотик тонких пальців ельфа. Мозолі на кісточках відкидали довгасті тіні на тильний бік Вершникових долонь. Потім легким вправним рухом Оромис перевернув руки Ерагона й розглянув його долоні та пальці.

— Що ви там бачите, Майстре? — спитав Вершник.

— Тепер у тебе руки воїна, Ерагоне. Стережись тільки, щоб вони не стали руками чоловіка, який отримує насолоду від війни.

Зі скелі Тельнаєр Сапфіра полетіла понад хвилястим лісом і невдовзі сіла на галявину, де росло дерево Меноа. Товще за добру сотню сосен, які оточували його, дерево Меноа стреміло в небеса, немов могутня колона, а високо-високо вгорі його крона розкинулась ледь не на тисячу футів. Вузлувате густе мереживо коріння Меноа тяглося далеко від масивного, вкритого мохом стовбура десь на десяток акрів лісу, а далі глибоко йшло в пухку землю, зникаючи внизу під меншими деревами. Поблизу дерева Меноа повітря було вологе й прохолодне. Легкий туман, ніби дим, спускався з густого гілля, зволожуючи широкі зарості папороті, що зусібіч оточили стовбур. Червоні білочки прудко снували туди-сюди по гілках цього предковічного дерева, а голосні крики та цвірінькання сотень різних птахів розлягались десь високо в кроні. І на всій цій галявині було таке відчуття, ніби чиєсь невидиме око пильно стежило за всім, що відбувається, — мабуть, у дереві Меноа ще й досі жила та ельфійка, яку звали колись Лінеа, — господарка і самого дерева, і всього прилеглого лісу.

Ерагон пошукав у химерному плетиві коріння бодай якихось приміт зброї, але не знайшов нічого такого, що можна було б узяти в руки, ідучи в бій. Хіба що чималий шмат кори, який стирчав з моху біля ніг Вершника. Ерагон підняв його й показав Сапфірі.

«Поглянь, — сказав він. — Якби я наснажив цю кору гарним закляттям, то, мабуть, зміг би вбити нею не одного солдата».

«Ти міг би вбити не одного солдата й билинкою, якби схотів, — відповіла Сапфіра. — Але проти Мертага й Торнака чи вже проти короля та його чорного дракона цей шмат кори допоможе не більше, ніж моток мокрого прядива».

«Та вже напевно», — погодився Вершник і пожбурив кору геть.

«Знаєш, — сказала Сапфіра після короткої мовчанки, — мені здається, що тобі не варто клеїти дурня тільки через те, що Солембум щось там порадив».

«Чому клеїти дурня? Можливо, для того щоб знайти тут зброю, треба просто підступитись до цього питання з іншого боку. Ти ж сама казала, що це міг би бути камінь, книжка чи яке-небудь лезо. Я гадаю, що навіть палиця, виготовлена з гілки дерева Меноа, могла б стати непоганою зброєю».

«От тільки навряд чи вона дорівняється мечу».

«Звісно ні… Та я б ніколи й не насмілився рубати гілку без дозволу самого дерева… Між іншим, я навіть гадки не маю, як можна переконати його виконати моє прохання».

Сапфіра вигнула свою довгу шию, потім пильно подивилась угору на дерево й струснула плечима, щоб звільнитися від крапель, які зібрались на гострих краях її лусочок. Холодні краплі дощем полетіли на Ерагона, аж той скрикнув і відстрибнув назад, затуливши обличчя руками.

«Якби якесь створіння та спробувало образити дерево Меноа, — поважно сказала Сапфіра, — то я дуже сумніваюсь, що воно прожило б хоч доти, — , доки встигло б пожалкувати про свій учинок».

Кілька годин Вершник та його дракон блукали туди-сюди по галявині. Ерагон усе ще сподівався, що вони врешті-решт знайдуть якийсь закуток або щілину у вузлуватому корінні, звідки визиратиме куточок схованої скрині, а в ній буде меч.

«Оскільки в Мертага є Зарок — меч його батька, — подумав Ерагон, — то я з повним на те правом мав би успадкувати той меч, який Рунон викувала колись для Брома».

«Та й колір був би підходящий, — додала Сапфіра. — Його дракон, мій тезка, теж був блакитний».

Вершник не знав, що йому робити. У відчаї він спробував подумки звернутись до дерева Меноа, попрохати його зглянутись і допомогти нарешті відшукати їм зброю. Але з таким самим успіхом він міг питати про це у вітру чи дощу — дерево звертало на юнака не більше уваги, ніж на дрібну комашину, яка ворушила вусиками біля носка його черевиків.

Украй розчаровані, Ерагон та Сапфіра залишили дерево Меноа якраз тоді, коли край сонця вже поцілував обрій. З галявини Сапфіра полетіла до центру Елесмери, до того будинку на дереві, яке ельфи надали їм для проживання. Цей будинок був розташований у кроні міцного дерева футів на триста над землею і складався з кількох кулястих кімнат.

Вечеря з фруктів, овочів, варених бобів та хліба вже чекала на Вершника в їдальні. Ерагон трохи попоїв, а потім скрутився клубочком на підлозі поруч із Сапфірою. Попри те що тут було ліжко, він надавав перевагу компанії Сапфіри. Звідси він міг бачити й чути все навколо, поки Сапфіра спала глибоким сном. Отож Ерагон лежав і дивився, як над залитим місячним сяйвом лісом час від часу падають зірки. Він думав про Брома та про свою загадкову матінку. А вже пізно вночі юнак провалився в якийсь непевний сон, де балакав зі своїми батьками. Ерагон не міг чути, що вони кажуть — їхні голоси були надто глухі й невиразні, — але якимось дивом він відчував їхню любов та їхню гордість за нього.

На світанку стрункий ельф-служник провів Ерагона й Сапфіру заплутаними доріжками Елесмери до маєтку родини Валтхарос. Коли вони мовчки йшли поміж темними стовбурами похмурих сосен, Ерагон не міг не помітити, яким порожнім і тихим було тепер місто. По дорозі вони зустріли всього лиш трьох ельфів: високі, граційні фігури стрімко ковзнули повз них нечутними кроками.

«Коли ельфи ідуть на війну, — зауважила Сапфіра, — мало хто з них залишається вдома».

«Так».

Лорд Фіолр чекав на них посеред склепінчастої зали, освітленої кількома плавучими примарними вогниками. Його обличчя було довге, суворе й гостріше, ніж у більшості інших ельфів. Воно нагадувало Ерагонові меч із вузьким лезом. Лорд був одягнений у балахон зелено-золотистого кольору, чий високий комір виблискував, неначе пір'я на шиї якогось екзотичного птаха. У лівій руці він тримав жезл із білого дерева, різьблений рунами з Лідуен Кваедхі й прикрашений на кінці блискучою перлиною.

Побачивши Вершника, лорд Фіолр елегантно вклонився. Ерагон так само відповів йому поклоном. Потім вони обмінялися традиційними ельфійськими вітаннями, і Ерагон подякував лорда за те, що він люб'язно дозволив їм оглянути меч Тамерлейн.

— Багато років, — сказав лорд Фіолр, — Тамерлейн був нашою родовою реліквією, тож він надзвичайно дорогий моєму серцю. А чи знаєш ти історію Тамерлейна, Ерагоне, Убивце Тіні?

— Ні, — відповів Ерагон.

— Тоді слухай. Моєю дружиною були надзвичайно розумна й чарівна Наудра, а її брат, Арва, був Вершником дракона доби їхнього Занепаду. Наудра якраз гостювала в Іліреї, коли Галбаторікс і клятвопорушники налетіли на місто, неначе північна буря. Арва бився поруч з іншими Вершниками, щоб захистити Ілірею, але клятвопорушник Кіаланді смертельно поранив його. І коли вже Арва вмирав на полі бою в Іліреї, він віддав свого меча, Тамерлейна, Наудрі, щоб вона могла захистити себе. Із цим мечем Наудра зуміла відбилася від клятвопорушників і повернулась сюди з іншим драконом і Вершником, хоч уже невдовзі потому померла від ран.