Лорд Фіолр постукав по жезлу, і перлина м'яко засяяла.

— Отож, Тамерлейн, — продовжив він, — важить для мене не менше, ніж повітря в моїх легенях. Я б радше розлучився з життям, ніж із цим мечем. Та, на жаль, ані я, ані мої нащадки не гідні того, щоб володіти ним. Тамерлейн був викуваний для Вершника, а ми не Вершники. Я хочу дати його тобі, Убивце Тіні, щоб ти міг боротися з Галбаторіксом. Але є одна умова: Тамерлейн залишається власністю Дому Валтхарос, і ти мусиш пообіцяти мені повернути меча в тому разі, якщо я або мої нащадки попрохають тебе про це.

Коли Ерагон дав слово честі, лорд Фіолр повів його та Сапфіру до довгого полірованого стола, вирощеного з живого дерева прямо з підлоги. На одному кінці столу була прикрашена підставка, а на тій підставці лежав меч Тамерлейн і його піхви.

Лезо Тамерлейна було темно-зеленого кольору, такими ж були й піхви. Великий смарагд прикрашав руків'я. Деталі меча була викувані із синюватої сталі. На гарді красувався рядок рун. Мовою ельфів там було написано: «Я Тамерлейн, той, що приносить останній сон». За довжиною цей меч був приблизно такий, як і Зарок, та його лезо було ширшим, кінчик круглішим, а руків'я важчим. Це була напрочуд красива смертоносна зброя. Утім, придивившись пильніше, Ерагон зрозумів, що Рунон викувала Тамерлейн для воїна, чия манера бою істотно відрізнялася від його власної. Цей меч був більше придатний для потужних ударів, аніж для тієї швидкої та елегантної манери бою, якої навчив його Бром.

А коли пальці Ерагона міцно зімкнулися навколо руків'я Тамерлейна, він відчув, що зброя надто важка для його руки. У ту мить він уже точно знав, що Тамерлейн не був його мечем. Він не був, як Зарок, продовженням його руки. Та, з другого боку, Ерагон знав і те, що кращого меча знайти йому буде вкрай важко. Принаймні Арвіндр — іще один меч, про який згадував Оромис, — лежав тепер у місті за сотні миль звідси.

Сумніви Вершника розвіяла Сапфіра. «Не бери його, — сказав дракон. — Якщо ти береш меч у битву, якщо наші життя залежать від нього, тоді меч має бути бездоганним. Тільки таким і ніяким іншим… А крім того, мені не дуже подобаються ті умови, на яких лорд Фіолр віддає тобі зброю».

Урешті-решт Ерагон поклав Тамерлейн назад на підставку й вибачився перед лордом Фіолром. Вершник сказав, що, на жаль, він не може прийняти цей меч. Вузьколиций ельф не надто засмутився, навпаки, Ерагонові здалось, що в гострих очах лорда Фіолра промайнув спалах задоволення.

Із залів родини Валтхарос Ерагон і Сапфіра попрямували під темним склепінням лісу до тунелю з кизилу, який привів їх до відкритого дворика в центрі обійстя Рунон. Ще коли вони йшли тунелем, Ерагон почув звук ударів молотка, а невдовзі побачив і саму Рунон, яка сиділа на лавці біля відкритої кузні. Жінка-ельф майструвала щось із чималого шматка лискучої сталі. Що саме, Ерагон не міг здогадатися, бо той шматок іще нічого не нагадував.

— А-а, Убивця Тіні… Ти все ще живий, — сказала Рунон замість вітання, не відриваючи очей від роботи. Її голос був скрипучий, мов побиті жорна. — Оромис говорив мені, що ти втратив Зарок.

Ерагон скривився й мовчки кивнув, незважаючи на те, що ельфійка так-таки й не дивилась на нього. Зрештою, за якусь мить він озвався:

— Так, Рунон-ельдо. Я втратив його на Палаючій рівнині.

— Гм, — Рунон кілька разів напрочуд спритно вдарила молотком. — Виходить, меч знайшов свого законного хазяїна… Мені не подобається те, задля чого цей… як же його?.. Мертаг використовує Зарок, але кожен Вершник заслуговує на гідний меч, і найкращим мечем для сина Морзана може бути тільки меч самого Морзана. — Ельфійка зиркнула на Ерагона спідлоба: — Зрозумій мене, Убивце Тіні, я б, звісно, хотіла, щоб саме ти володів Зароком, але була б просто щаслива, якби ти мав меча, зробленого спеціально для тебе. Може, Зарок і добре послужив тобі, але то не був твій меч. Я вже не кажу про Тамерлейн. Ти був би повним дурнем, якби вважав, що зможеш користуватися ним.

— Як бачиш, — сказав Ерагон, — від лорда Фіолра я нічого не приніс.

Рунон кивнула й продовжила роботу:

— Це добре.

— А скажи мені, Рунон-ельдо: якщо Зарок — гідний меч для Мертага, то чи не буде меч Брома гідною зброєю для мене?

Ельфійка звела брови докупи:

— Арвіндр? А чому це ти раптом подумав про меч Брома?

— Тому що Бром — мій батько, — сказав Ерагон і відчув якийсь трепет від того, що може це сказати.

— Хіба? — Рунон нарешті відклала молоток і різець, а потім вийшла з-під даху своєї кузні й зупинилась перед Ерагоном. Довгі роки, які вона провела, зігнувшись над роботою, давалися взнаки — постать ельфійки була трохи згорблена, й через це вона була на дюйм чи два нижчою за Вершника. — Гм, так… у вас є дещо подібне. Бром… він був грубуватий… так. Він завжди казав те, що мав на думці, й не витрачав зайвих слів. І мені те дуже подобалось. Я не можу спокійно дивитись, якою стала моя раса. Надто вже всі ввічливі, надто витончені, надто пещені. Ха! А я ж добре пам'ятаю ті часи, коли ми бились і сміялись, як нормальні створіння. Тепер же всі стали якісь відсторонені. Інколи мені здається, що в нас почуттів не більше, ніж у мармурових статуй!

«Ти говориш про те, якими були ельфи до того, як наші раси об'єдналися між собою?» — спитала Сапфіра.

Рунон перевела сумний погляд на дракона.

— Так, Блискуча Луско. Я говорю про старі часи. Тоді ельфи й дракони ще не єдналися. Я ніколи навіть не думала, що наші раси так сильно зміняться. Але вони таки змінились. І ось я стою — одна з небагатьох, хто ще пам'ятає про те, якими ми були колись.

Рунон різко перевела погляд на Ерагона й так само різко змінила тему:

— Ні. Арвіндр — це не те, що тобі треба. Свій меч Бром втратив під час падіння Вершників. І якщо той меч не прикрашає зараз колекцію Галбаторікса, тоді він або знищений, або похований десь глибоко в землі під зітлілими кістками полеглих на полі бою. Навіть якщо його й можна було б якось знайти, то ти все одно не встиг би полагодити його до того часу, як знову виступиш проти своїх ворогів.

— Що ж мені тоді робити, Рунон-ельдо? — спитав Ерагон. Потім трохи помовчав і розповів ельфійці про шаблю, яка, попри те що була зміцнена закляттями, все одно підвела його в тунелях під Фартхен Дуром.

Рунон гмукнула.

— Ні, — сказала вона. — закляття тут ні до чого Коли лезо погано викуване й загартоване, ти можеш захищати його своїми закляттями скільки завгодно, але метал сам по собі залишається слабким, як і був. Вершникові потрібне щось куди більше. Йому потрібне лезо, яке зможе витримати найжорстокіші напади, а крім того, буде невразливим для якомога більшого числа заклять… Ні, закляття треба накладати над гарячим металом, коли ти видобуваєш його з руди, коли ти куєш його… Закляття мають змінити на краще саму структуру металу.

— Але де ж я зможу дістати такий меч, Рунон-ельдо? — майже з відчаєм спитав Ерагон. — Хіба що ти зробиш його для мене!

Зморшки на обличчі Рунон поглибшали. Вона помовчала, потерла лікоть — міцні м'язи на її оголеній руці заворушились:

— Ти ж знаєш… я поклялась, що до самої смерті не буду кувати жодної зброї.

— Знаю.

— Ця клятва зв'язує мене. Я не можу її порушити навіть тоді, коли б дуже сильно цього хотіла. — Рунон пішла назад до своєї кузні й сіла. — Та й навіщо це мені, Вершнику дракона? Скажи! Чому я маю пускати у світ іще одного викрадача душ?

— Тому, — відповів Ерагон, обережно добираючи слова, — що ти могла б допомогти покласти край правлінню Галбаторікса. Чи не було б справедливо, якби я вбив його викуваним тобою лезом, адже саме твоїми мечами він і клятвопорушники забрали життя багатьох драконів і Вершників? Ти кажеш, що тобі дуже не подобається те, як вони використали твою зброю. То, може, варто відновити рівновагу, викувавши меч, годний знищити Галбаторікса?

Рунон схрестила руки й глянула в небо.

— Меч… новий меч. Після скількох довгих років знову використати моє вміння… — ельфійка опустила очі. — Зрештою, є один спосіб, як я могла б допомогти тобі… Але… про це не варто навіть думати…