— Я?.. — мовив він одними губами. — Я б з радістю це зробив, але ж… Ти справді цього хочеш? Гадаю, Насуада б теж залюбки погодилась вас обвінчати… Ти міг би також попрохати про це короля Орина, справжнього короля! Він би теж з охотою погодився очолити церемонію й стрибав би від щастя, бо це допомогло б йому здобути мою прихильність.

— Та ні ж бо, ні. Я хочу, щоб це був ти, Ерагоне, — повторив Роран і поплескав його по плечу. — Ти Вершник і єдина рідна для мене душа. А те, що десь там є Мертаг, мене не обходить. І я хочу, щоб наші з Катріною руки поєднав саме ти!

— Ну що ж, — мовив Ерагон, який ще й досі виглядав спантеличено, — я згоден.

Роран обняв його так міцно, що Вершникові аж подих перехопило. А коли двоюрідний брат нарешті випустив його зі своїх міцних обіймів, Ерагон спитав:

— Коли ви збираєтесь вінчатися? Мені дуже важливо знати це саме зараз, бо Насуада має для мене якесь важливе завдання. Я поки що не знаю, яке саме, але швидше за все, мені знадобиться тиждень або навіть два, щоб із ним упоратись. Гадаю, я зможу обвінчати вас за місяць. Як ти на це дивишся?

Роран знизав плечима, кілька разів струснув головою, ніби той бик, що чухає свої роги об кущ ожини, а потім мовив:

— А як ти дивишся на те, щоб зробити це завтра?

— Завтра? Навіщо ж так поспішати? Адже слід добре підготуватись. До того ж людям може не сподобатись такий поспіх.

— Ми не можемо чекати, — сказав Роран, стискаючи й розтискаючи кулаки так, що на його руках повипинались жили. — Якщо ми якнайшвидше не одружимось, тоді старі жінки матимуть значно цікавіші теми для пліток, аніж те, що мені кортить якнайшвидше одружитися… Тепер розумієш?

Правду кажучи, Ерагон не відразу збагнув, що саме має на увазі його брат. Але коли в його голові промайнув розмитий здогад, він насилу стримав посмішку. «Роран буде батьком!» — подумав Вершник, а потім, давши волю почуттям, мовив:

— Я все зрозумів: Ну що ж, післязавтра так післязавтра. — Роран удруге згріб його у свої обійми, та так сильно, що Ерагон аж крекнув, насилу вирвавшись із його дужих лапищ.

— Я у великому боргу перед тобою, — посміхнувся Роран. — Дякую тобі, брате. Побіжу поділюся добрими новинами з Катріною, а потім ми відразу ж почнемо готуватися до весільного бенкету. А коли саме він почнеться, я повідомлю тобі після розмови з Катріною.

— Гаразд.

Роран побіг до намету, проте за мить зупинився, здійняв руки до неба, так, ніби хотів обняти увесь білий світ, і закричав:

— Ерагоне, я одружуюся!

Юнак махнув на нього рукою й весело гукнув:

— Біжи вже, дурко. Вона чекає на тебе.

Коли Роран пірнув до намету, Ерагон заліз на Сапфіру, а вже звідти покликав:

— Блодхгарме!

Тієї ж миті ельф нечутно, ніби тінь, вислизнув з темряви, зблиснувши своїми жовтими, як вуглинки, очима.

— Ми із Сапфірою хочемо трохи політати. Зустрінемось біля мого намету, — сказав Вершник.

— Так, Убивце Тіні, — покірно мовив Блодхгарм і схилив голову.

Тоді Сапфіра змахнула своїми велетенськими крилами, пробігла кілька кроків і полинула над наметами, що захиталися під ударами повітряних хвиль. Щоб чого доброго не впасти, юнак схопився за шип на драконовій шиї, а той продовжував по спіралі здійматися вгору над табором, освітленим смолоскипами. Невдовзі пристановище варденів обернулося на маленьку цяточку світла. Сапфіра летіла поміж землею та небом сам на сам зі своїм Вершником, а навколо панувала чиста й прозора тиша.

«Можеш відпочити, малий, — сказала Сапфіра. — Я буду дуже обережна й подбаю, щоб ти не впав».

За мить Ерагон поринув у сон, і йому привиділось кругле кам'яне місто, що стояло в серці безмежної рівнини, а ще маленька дівчинка, яка блукала вузькими заплутаними вуличками, наспівуючи якусь дуже дивну мелодію.

Ніч тим часом стрімголов мчала назустріч ранкові.

Тільки-но зійшло сонце, Ерагон усівся на ліжко й заходився змащувати свою кольчугу. Невдовзі до нього зайшов один із лучників і став прохати вилікувати його дружину, що страждала через пухлину. І хоч юнак уже менш ніж за годину мав бути в Насуади, він мерщій побіг за воїном до його намету. Дружині лучника було дуже кепсько, тож Ерагонові довелося докласти неабияких зусиль, щоб звільнити її тіло від хвороби. Зцілення забрало в нього чимало енергії, проте юнак був дуже задоволений з того, що йому вдалося врятувати жінку від повільної й страшної смерті.

Вийшовши з намету лучника, Вершник зупинився перед Сапфірою й почухав її по шиї. Дракон задоволено муркнув, легенько вдарив своїм блакитним хвостом і весь аж вигнувся, щоб Ерагон міг дістатися до гладесенької шкіри під його лускою. «Доки ти лікував ту жінку, — мовила Сапфіра, — приходило ще кілька прохачів, які хотіли зустрітися з тобою, але Блодхгарм та його ельфи не пустили їх, бо їхні прохання не були аж такими важливими».

«Справді? — поцікавився юнак, продовжуючи чухати драконову шию. — А може, мені слід зробити так само, як Насуада?»

«Тобто?» — не зрозуміла Сапфіра.

«Шостого дня кожного тижня, з ранку й до полудня, вона приймає всіх, хто приходить до неї з якимось проханнями. Я б міг зробити так само».

«Непогана ідея, — погодилась Сапфіра. — Однак тобі слід бути дуже обережним, щоб не витратити надто багато енергії, допомагаючи людям. Адже ми маємо бути готові будь-якої миті вступити в бій з Імперією». Із цими словами вона потерлась своєю шиєю об Ерагонову руку й муркнула ще голосніше.

«Мені потрібен меч», — сказав Вершник.

«Так знайди його».

Проте Ерагон, здавалося, не звернув на Сапфірині слова жодної уваги й мовчки продовжував чухати її шию, аж доки вона не сказала:

«Тобі слід поспішити, інакше можеш спізнитися до Насуади».

Друзі стали пробиратися до намету дівчини, що перебував у самісінькому центрі табору. Цього разу Сапфіра вирішила пройтися разом зі своїм Вершником, адже до намету головнокомандувачки було не більше ніж чверть милі.

Приблизно за сто футів від намету Ерагон помітив знахарку Анжелу. Та повзала на колінах, тицяючи пальцем у квадрат зі шкури, розстелений на великому пласкому камені. На шкурі лежала купа кісточок, завбільшки з палець, на кожній грані яких було викарбувано якісь чудернацькі символи. Це були ті самі кісточки дракона, за допомогою яких знахарка прочитала майбутнє Ерагона в Тейрмі.

Навпроти Анжели сиділа висока, широкоплеча жінка із засмаглою, висушеною вітром шкірою, її чорне волосся, заплетене в довгу густу косу, спадало на спину, а обличчя, незважаючи на зморшки довкола рота, усе ще було красивим і привабливим. Жінка була вбрана в грубу сукню, трохи замалу для неї, оскільки її зап'ястки на кілька дюймів визирали з рукавів. Вони були обмотані смужками темної тканини, проте на лівій руці тканина розв'язалася й сповзла аж до ліктя, оголивши жахливі шрами, що бувають тільки від наручників.

«Швидше за все, ця жінка побувала в полоні у ворогів, — подумав Вершник, — і вона боролася, боролася аж доти, доки не розтерла свої зап'ястки до кісточок, такі в неї страшні шрами». Юнакові стало дуже цікаво, хто вона — злочинець чи бранка, проте вже за мить його опанувала інша думка. «Це ж яким треба бути жорстоким, — розмірковував він, — щоб довести свою жертву до такого стану й змусити її нівечити своє тіло».

Поруч із жінкою сиділа замислена дівчина, що ось-ось мала розквітнути й обернутися на дорослу жінку. М'язи на її руках були такими великими, ніби вона навчалася в коваля або мечоносця. Ерагон дивився й не міг повірити власним очам. Йому було геть незрозуміло, як така юна дівчина може володіти такою силою.

Коли Вершник і дракон зупинились навпроти них, Анжела якраз закінчила розмовляти з жінкою та її супутницею. Вона вправним рухом згребла кісточки зі шкіряного квадрата й запхала їх за жовтий ремінь на своєму зап'ясткові. Потому знахарка звелася й, широко посміхнувшись, вигукнула:

— Це просто дивовижно! У вас обох надзвичайне відчуття часу. Здається, ви завжди з'являєтесь саме тоді, коли починає крутитися веретено долі.