Ургал зупинився всього за мить до того, як його величезна маса могла винести його за межі квадрата. Потім він різко крутонувся, розлючено зблиснувши на юнака своїми маленькими жовтими очицями.

— Гей ти, недоумку! — загукав до нього Роран, показавши язика й зробивши всі образливі жести, які тільки міг згадати. — Мені здається, що ти не впіймав би й оцієї ось верби!

— Помри, людино! — загорлав тоді Яборг і стрибнув на Рорана, простягнувши вперед руки.

Юнак прудко кинувся ліворуч, відчувши, як два ургалові нігті залишили на його ребрах довгі криваві смуги, а потім підстрибнув угору й повис на одному з рогів свого супротивника. Перш ніж ургал устиг хитнути головою, щоб скинути Міцного Молота на землю, той устиг схопити його й за другий ріг, а потім, напруживши всі сили, смиконув голову Яборга на себе й повалив його на землю. Щойно груди ургала торкнулись землі, юнак миттю став правим коліном йому на плече. Ургал брикався ногами, щосили намагався вирватись із Роранового захвату, але той навіть не думав його відпускати. Міцний Молот зіперся однією ногою на камінь і вивернув голову Яборга так, що якби на його місці опинилася людина, то в неї вже давно скрутилися б в'язи. Долоні юнака, вимащені в слизький жир, щомиті могли зісковзнути з ворожих рогів й через це йому було вдвічі важче тримати свого супротивника.

На якусь мить Яборг розслабився, а потім відштовхнувся від землі й звівся разом із Рораном на ліву руку. Юнак затремтів від напруги, налягаючи на ургала всією своєю масою. Так тривало десь півхвилини, а потім ургалова рука таки підкосилася, й він знову впав на черево.

Обидва супротивники дихали так важко, ніби пробігли наввипередки кілька сотень ліг. Щетина ургала впивалася в тіло Міцного Молота, мов розпечений дріт, по спині юнака стікали струмочки поту. Вони потрапляли в тріщини на шрамах і робили біль просто нестерпним.

Сяк-так перевівши подих, Яборг знову брикнув ногами й заборсався в пилюці, наче риба, що потрапила на гачок, та Роран, зібравши всі свої сили, не відпускав величезного ургала. Зрозумівши, що так діла не буде, Яборг перестав брикатися ногами, а натомість почав відчайдушно крутити головою, сподіваючись бодай таким чином виснажити Міцного Молота.

Невдовзі супротивники застигли без руху, дослухаючись до дзижчання мухи й протяжного реву бика.

Так пройшло кілька хвилин. Затерплі Роранові руки повільно обертались на камінь. Юнак почав задихатися. Шрами на його спині боліли так, що здавалося, ніби з нього злізе шкіра, варто лиш зробити бодай один необережний рух.

Міцний Молот не знав, скільки ще зможе протриматися. «Чорти б його побрали, — подумав юнак, — невже він ніколи не здасться?» І в цю мить голова Яборга дрібно затремтіла. Схоже було на те, що в ургала звело м'язи шиї. Він відчайдушно заревів, а потім прошепотів хриплим голосом:

— Убий мене, Міцний Молоте. Я не можу тебе перемогти.

Юнак іще дужче вчепився йому в роги:

— Ні… Якщо ти хочеш умерти, то пошукай кого іншого, хто тебе вб'є. Я бився за твоїми правилами, а тепер ти мусиш прийняти мої. Скажи всім, що ти здаєшся. Скажи, що утнув найбільшу в житті дурницю, коли кинув мені виклик. Зроби це, і я тебе відпущу. Інакше я триматиму тебе стільки, скільки зможу, нехай навіть цілу вічність.

Тоді Яборг зробив останню відчайдушну спробу звільнитись. Але сили невпинно покидали його. Іще якусь мить він продовжував борсатись у пилюці, а потім прохрипів:

— Це надто велика ганьба для мене, Міцний Молоте. Благаю, убий мене.

— Я не належу до твоєї раси, тож не збираюсь підкорятися вашим звичаям, — відповів Роран. — А якщо хтось почне глузувати з тебе, то скажи, що тебе переміг Міцний Молот, брат Ерагона, самого Убивці Тіні! І повір, вони вмить проковтнуть свої язики.

Збігло ще кілька хвилин. Яборг так нічого й не відповів.

— Ну то як? — загорлав Роран, щосили смикнувши супротивника за роги.

Тоді ургал голосно, щоб усі чули, проревів:

— Гар! Нехай прокляне мене Сварок! Я здаюсь! Дарма я кинув тобі виклик, Міцний Молоте! Ти гідний бути нашим ватажком.

По цих словах люди вдарили своїми мечами об щити й радісно загукали, а ургали мовчки затупцяли на місці, немов відчуваючи сором за свого побратима.

Тоді Роран із задоволеною посмішкою відпустив роги Яборга й відкотився від ургала вбік. За мить, почуваючись так, ніби його ще раз відшмагали батогом, Міцний Молот повільно звівся на ноги й пошкандибав з квадрата до Карна.

Коли маг накинув йому на плечі ковдру, юнак аж скривився, бо по його спині пробіг вогонь болю. Карн тим часом подав командирові міх із вином і, посміхаючись, мовив:

— Після того як він збив тебе з ніг, я був певен, що ти не виживеш. Здається, я знову недооцінив тебе, Роране, еге ж? Ха!.. Це була найкраща бійка, яку мені доводилося бачити за все своє життя. Схоже, ти перша людина, яка зійшлася з ургалом у чесному поєдинку.

— Хтозна, — відповів Роран, жадібно приклавшись до вина. — Але я цілком можу бути першою людиною, якій після цього вдалося вижити. — Коли Карн весело зареготав, юнак і собі ледь помітно посміхнувся.

Потім він звів очі на ургалів, що скупчились довкола Яборга й тихо про щось із ним перешіптувались, доки один із них стирав з його тіла залишки ведмежого жиру. Усі вони виглядали пригніченими, проте Міцний Молот не помічав на їхніх обличчях образи чи злості. Він сподівався, що з ними більше не буде клопоту.

Незважаючи на те, що шрами страшенно пекли, юнак дуже тішився своєю перемогою. «Може, це й не остання бійка між нашими расами, — подумав він, — та коли ми повернемось до варденів, ургали не наважаться розірвати з нами союз».

Зробивши ще один ковток, Роран закрив міх, передав його назад Карну, а потім гукнув:

— Гей! Годі вже стояти, ніби стадо овець! Мерщій ходіть до возів і погляньте, що в них там є! Лофтене, злови ворожих коней, якщо вони ще не дуже далеко втекли! Дарзхра, ти відповідаєш за биків. Швидше! Торнак і Мертаг можуть з'явитися тут з хвилини на хвилину. Ворушіться! І де в біса мій одяг, Карне?

Ерагон і Сапфіра прибули до Елесмери через чотири дні після того, як покинули Фартхен Дур.

Коли перші будівлі міста, вузькі звивисті вежі, що перепліталися з гіллям трьох велетенських сосон, забовваніли на обрії, сонце було високо над головами мандрівників і пестило їхні тіла своїм лагідним промінням. Невдовзі Ерагон помітив, що за час їхньої відсутності місто неабияк розбудувалося. За його колишніми межами з'явилось безліч новобудов, про призначення яких Вершник навіть не здогадувався.

Опинившись неподалік самого міста, юнак став подумки шукати Джильдериєна Мудрого, що, як повелитель Білого Вогню Вандила, захищав Елесмеру від ворогів ось уже впродовж двох із половиною тисяч років. Ерагон полинув своєю свідомістю між будівлями міста й спитав прадавньою мовою:

«Джильдериєне-ельдо, чи можемо ми ввійти?»

«Так, Ерагоне, Убивце Тіні, й Сапфіро, Блискуча Луско, — відгукнувся тихий спокійний голос. — Вам завжди раді в Елесмері».

«Дякуємо вам, Джильдериєне-ельдо», — відповіла на те Сапфіра.

Пролітаючи над сосновим містом, Сапфіра раз у раз чіплялась пазурами за гілля розлогих гігантських дерев, кожне з яких здіймалося в небеса майже на триста футів. Поміж ними Ерагон бачив обриси споруд, зведених на живих деревах, клумби з яскравими квітами, сяйво магічних ліхтарів і кількох ельфів, що зацікавлено поглядали на них знизу вгору.

Сапфіра тим часом уже дісталася скелі Тельнаєр, яка височіла тисячофутовою глибою над зеленим морем лісу. Потому вона зробила поворот праворуч і полетіла на північ, уздовж кам'яного хребта, лише зрідка змахуючи крилами, щоб тримати належну швидкість і висоту.

Невдовзі перед мандрівниками з'явилась зелена галявина, а на ній — простенька одноповерхова будівля, зведена між чотирма соснами. Неподалік від неї, скрутившись клубочком, лежав золотий дракон Глаедр. Його ікла були завтовшки з Ерагонів тулуб, а пазури нагадували гострі коси селян із Карвахола. Він мирно склав свої м'які, немов оксамит, крила й оповив себе довгим хвостом. У Глаедрових очах, як завжди, сяяли глибокі вогники, що нагадували відблиски Зоряного Сапфіра. Свою скалічену лапу дракон сховав під живіт, немовби ще й досі відчував біль. Перед Глаедром стояв невеличкий круглий стіл із двома стільцями, на одному з яких примостився Оромис. Сріблясте волосся ельфа виблискувало на сонці, як сталь.