— Ось так… Не дуже тісно?

Він заперечно похитав головою:

— Ні.

Тоді Катріна дістала з-під ліжка його ножні обладунки і в непевному світлі свічки стала перед ним на коліна. Роран дивився, як вона застібала обладунки йому на гомілках. Теплі руки дружини приємно зігрівали його тіло крізь грубу тканину одягу.

Упоравшись із ножними обладунками, Катріна знов понишпорила під ліжком і дістала звідти нарукавники. Роран витягнув руки до неї. Він ніжно дивився прямо в очі дружини, поки та повільними виваженими рухами застібала нарукавники. На якусь мить їхні руки з'єдналися. На обличчі Катріни засяяла посмішка, але жінка тут-таки легенько звільнилася з ніжних рук свого коханого. Треба було поспішати. Катріна зітхнула й заходилася біля кольчуги. Вона зіп'ялась на кінчики пальців і підняла її над головою чоловіка, притримуючи, поки той не просунув руки в рукава. Кольчуга забряжчала, наче крига. Вона впала чоловікові на плечі й розпрямилась. Тепер її нижній край опинився на рівні його колін.

Катріна одягла Роранові шкіряну шапку, міцно прив'язавши її шнурком під його підборіддям. Якусь хвильку вона тримала обличчя свого чоловіка долонями, потім рвучко поцілувала його в губи й пішла за гострим шоломом.

— Послухай, — сказав Роран, обнявши свою любу дружину за повну талію, — зі мною все буде добре. — Він намагався вкласти в голос і погляд усю свою любов. — Не треба тут сидіти на самотині. Обіцяй мені… Іди до Елейн… Їй може знадобитись твоя допомога. Вона хвора й ось-ось має народити…

Катріна підвела обличчя. Її очі були повні сліз. І Роран добре знав, що вона буде ридати, коли він піде.

— А тобі неодмінно треба бути в першій лінії? — благально прошепотіла вона.

— Ну… хтось же мусить… Чому б і не я… Кого ж послати замість мене?

— Кого завгодно… кого завгодно… — Катріна опустила очі й трохи помовчала. Потім вона витягла свою червону хустку: — Ось, на… Бережи її на згадку про мене. Нехай увесь світ знає, як я пишаюсь тобою. — І вона пов'язала хустку йому на пояс.

Роран двічі поцілував Катріну. Та принесла йому щит і спис. Він поцілував дружину втретє.

— Якщо зі мною й справді щось трапиться… — почав був Роран.

Катріна благально приклала пальця до губ:

— Мовчи… Не кажи про це нічого, щоб воно не справдилось.

— Гаразд, — полегшено мовив Роран і поквапно обняв свою любу. — Бережи себе.

— І ти також…

Намагаючись не виказувати свого хвилювання, Роран узяв зброю й рішуче вийшов з намету на бліде вранішнє світло. Люди, гноми й ургали величезною юрбою вже йшли на захід, прямуючи до витоптаного поля, де збирались вардени.

Роран вдихнув на повні груди холодне ранкове повітря. Він теж пішов на поле бою, знаючи, що його загін уже чекає на нього. Незабаром Роран відшукав загін Джормандера й рушив на те місце, де став Яборг.

Ургал пильно глянув на нього.

— Гарний день для битви, — проревів він.

— І справді гарний.

За якийсь час, тільки-но сонце визирнуло з-за обрію, у передніх лавах варденів засурмив ріг. Тоді Роран підняв свого списа й разом з усіма побіг уперед. Крики воїнів розірвали ранкову тишу. Стріли посипались на них дощем, над головою свистіло каміння… Перед варденами височіла кам'яна стіна у вісімдесят футів.

Почалася облога Фейнстера.

Попрощавшись із Рунон, Сапфіра та Ерагон полетіли назад до свого дому на дереві. Там Ерагон швиденько зібрав речі, осідлав Сапфіру, а сам зайняв своє звичне місце в неї на плечах.

«Перш ніж ми полетимо до скелі Тельнаєр, — сказав він, — я маю зробити в Елесмері ще одну справу».

«А чи треба?» — невпевнено спитав дракон.

«Навряд чи я заспокоюсь, якщо не зроблю цього».

Сапфіра нічого на те не відповіла. Вона мовчки відштовхнулась від дерева й полетіла на захід, туди, де майже не було будівель, а потім спрямувала політ униз і м'яко приземлилась на вузьку, вкриту мохом доріжку. Довкола не було нікого. Лиш на гілці найближчого дерева сидів ельф. Ерагон і Сапфіра трохи погомоніли з ним, і той показав їм рукою на маленький будинок у стовбурі ніби похиленої сильним вітром ялини.

Зліва від будинку був м'який невисокий пагорб. З нього стікав маленький струмочок, який впадав у прозорий ставок, а той губився десь далеко-далеко в сутінковій глибіні лісу. На березі ставка росли білі орхідеї. Серед цих ніжних квітів виходив із-під землі чималий корінь. А на ньому, схрестивши ноги, сидів Слоун.

Ерагон затамував подих.

Слоун був убраний в одежу коричневого й жовтогарячого кольорів, за модою ельфів. Його голова була обв'язана тонкою чорною смужкою тканини. На колінах він тримав шматок якоїсь деревини, стругаючи її невеличким вигнутим ножем. Його обличчя вкривало густе мереживо зморщок, значно густіше, ніж колись, а на руках і ногах з'явилось кілька нових мертвотно-блідих шрамів…

«Зачекай тут», — сказав Ерагон Сапфірі й легко зісковзнув з її спини.

Він хотів непомітно підійти до Слоуна, але той раптом перестав працювати ножем і різко повернув голову:

— Іди геть!

Не знаючи, що відповісти, Ерагон мовчки застиг на місці.

Тим часом Слоун знов узявся за свою справу. Було видно, що він нервує. Знявши ще кілька стружок з деревини, Слоун постукав кінчиком ножа об корінь:

— Чорт забирай… Невже ви не можете залишити мене наодинці з моїм горем хоч на кілька годин? Я не хочу слухати ваших бардів та менестрелів… І скільки б разів ви мене не питали, я не зміню своєї думки… А тепер іди… Іди геть!

Жаль і гнів якось водночас завирували в душі Ерагона. Дивне відчуття охопило його, коли він дивився на цього чоловіка, на чиїх очах зростав і якого так часто боявся і ненавидів.

— Тобі тут добре? — спитав Ерагон прадавньою мовою, намагаючись говорити легко й невимушено.

Слоун гидливо поморщився.

— Ти ж знаєш, що я не розумію вашої мови й не хочу її знати. Її слова бринять у моїх вухах довше, ніж мають… Якщо ти не можеш говорити мовою моєї раси, тоді взагалі не говори зі мною!

Ерагон нічого не відповів. Він так і продовжував мовчки стояти на місці.

Слоун пробурчав якесь прокляття, ловко орудуючи ножем. Після кожного поруху він проводив правим великим пальцем по поверхні дерева, ніби перевіряючи те, що вирізав. Так пройшло кілька хвилин.

— Ви були праві, — нарешті сказав Слоун уже трохи м'якшим голосом, — коли мої руки чимось зайняті, думки стають наче як спокійнішими. Інколи… інколи я майже забуваю про те, що втратив… Але спогади завжди повертаються знову, і тоді мені здається, що вони мене душать… Я радий, що ви заточили мені ножа… Ніж у справжнього чоловіка завжди має бути гострий…

Ще хвильку-другу Ерагон дивився на Слоуна, а потім повернувся й пішов назад, туди, де на нього чекала Сапфіра.

«Навряд чи Слоун бодай трохи змінився», — скрушно сказав Вершник.

«Та смішно було й надіятись, що він стане кимось геть іншим за такий короткий час», — відповіла на те Сапфіра.

«Я на таке й не сподівався, але мав надію, що тут, в Елесмері, він навчиться бодай трохи мудрості, бодай трохи розкається у своїх злочинах».

«Якщо він сам не схоче визнати своїх помилок, Ерагоне, то ніщо на світі не примусить його це зробити. У будь-якому разі, ти зробив для нього все що міг. Тепер він повинен сам знайти спосіб примиритися зі своєю долею. А якщо не зможе, то нехай пошукає втіхи у вічній могилі».

Сапфіра піднялася з галявини біля дому Слоуна й полетіла низько над деревами на північ, до скелі Тельнаєр. Вона летіла дуже швидко. Вранішнє сонце вже встигло піднятись над обрієм, і його проміння падало на верхівки дерев, створюючи довгі темні тіні, що всі, як одна, вказували на захід, неначе пурпурові знамена.

Незабаром Сапфіра вже опускалася на галявину біля соснового будинку Оромиса, де стояли і Глаедр, і сам господар. На Глаедрові було сідло, прилаштоване між двома випнутими шипами на спині, а Оромис був одягнений у важкі дорожні балахони синього й сірого кольору, поверх яких сяяв золотистою лускою обладунок. Високий щит у формі діаманта був прилаштований у нього за спиною, старий-престарий шолом спочивав на згині лівої руки, а на поясі красувався Наеглінг — чудовий меч кольору бронзи.