Під кінець першого дня мандрівки вони вже були на краю Ду Вельденвардена. Тут, над тінистою межею між деревами та полями, Глаедр і Сапфіра описали по колу — пора було прощатися.

«Бережи своє серце, Сапфіро, — сказав Глаедр, — та й моє також».

«Гаразд, Майстре», — відповіла йому Сапфіра.

— Добрих вам обом вітрів, Ерагоне й Сапфіро! — крикнув Оромис. — Коли стрінемось наступного разу, нехай це буде зустріч перед воротами Урубейна.

— І вам добрих вітрів! — гукнув у відповідь Ерагон.

Після цього Глаедр розвернувся й полетів за лінією лісу на захід — цей шлях мав привести його до північного краю озера Ісенстар, а звідти — до Джиліда. Тим часом Сапфіра, як і раніше, продовжувала летіти в тому самому південно-західному напрямку.

Сапфіра летіла всю ніч, приземляючись тільки для того, щоб попити та щоб Ерагон міг бодай трохи розім'яти ноги й перепочити. На відміну від їхнього польоту до Елесмери, зустрічні вітри не дули. Повітря було прозоре й тихе, неначе сама природа прагнула, щоб вони якомога швидше повернулися до варденів. Коли наступного дня сонце піднялося над горизонтом, мандрівники були вже глибоко в Хадарацькій пустелі. Вони летіли прямо на південь, щоб обійти східні кордони Імперії. А до того часу, як темрява знов оповила землю й небо, узявши їх у свої холодні обійми, Сапфіра й Ерагон були за межами неозорих піщаних просторів. Дракон і його Вершник знову опинились над зеленими полями Імперії, намагаючись пролетіти між Урубейном і озером Тудостен по дорозі до міста Фейнстер.

Утім після двох днів і двох ночей безугавного польоту Сапфіра дуже втомилась, тож вони вирішили трохи перепочити. Опустившись у невеликі зарості берези біля якогось ставка, дракон скрутився в затінку дерев і кілька годин поспав. Тим часом Ерагон був на варті, а крім того, мав нагоду повправлятися з Брізінгром.

Відтоді як вони розлучилися з Оромисом і Глаедром, Вершника не покидало відчуття тривоги.

Воно ставало ще дошкульнішим, коли юнак думав про те, що чекало на нього й Сапфіру у Фейнстері. Звісно, юнак розумів, що вони були краще за інших захищені від смерті й ран. Та досить було лиш подумки повернутись до Палаючої рівнини, до битви при Фартхен Дурі, досить було згадати кров, яка струменіла з поранених тіл, відчайдушні крики чоловіків, гарячі білі спалахи меча, коли він розтинав чиюсь плоть, — як душа Ерагона здригалася, його руки тремтіли, і він не знав, чого хоче більше: битись із кожним солдатом Імперії чи тікати від них геть, щоб сховатися десь у глибокій темній норі.

Його страх тільки посилився, коли вони із Сапфірою продовжили свою подорож і побачили згори лави озброєних людей, які марширували по полях. Вряди-годи стовпи диму здіймалися ледь не до неба від залишених селищ. І вигляд цієї безглуздої руїни викликав у Вершника нудоту. Тоді він відводив погляд від землі, міцніше хапався за шип на шиї дракона й починав дивитися прямо перед собою. Одна-єдина річ, яку він бачив, — білі мозолі на своїх кісточках.

«Малий, — сказала Сапфіра, її думки були повільні й стомлені. — Ми вже робили це раніше… Дарма ти так переживаєш».

Ерагон пожалкував, що відволік дракона від польоту.

«Вибач… — відповів Вершник. — Коли ми опинимось на місці, все буде гаразд. Я просто дуже хочу, щоб усе це коли-небудь скінчилося».

«Я знаю».

Ерагон шморгнув носом.

«Не повіриш, — сказав він, — інколи я хотів би насолоджуватись боєм так само, як і ти. Тоді все було б куди легше».

«Якби так сталося, — відповіла Сапфіра, — то весь світ був би вже біля наших ніг… разом із Галбаторіксом… Але ні… це добре, що ти не поділяєш моєї любові до крові. Так ми врівноважуємо одне одного… Поодинці ми надто недосконалі, а от разом… Тільки тепер тобі треба очистити свій розум від тих отруйних думок… Загадай мені краще загадку, щоб я чого доброго не заснула».

«Добре, — сказав Ерагон за якусь мить. — Ось тобі загадка: я пофарбований у червоний, синій, жовтий та всі інші кольори веселки. Я довгий і короткий, товстий і тонкий, а ще я часто спочиваю, згорнувшись клубком. Я можу з'їсти за раз сотню овець і все ще буду голодний. Хто я?»

«Хто, хто!.. Звісно, дракон», — не вагаючись, відповіла Сапфіра.

«А от і ні… Вовняний килим».

«Тьху на нього!»

Третій день їхньої подорожі пройшов якось дуже повільно. Єдиним звуком були змахи крил Сапфіри, спокійний ритм її дихання та ще глухий гуркіт вітру, який пролітав повз вуха Ерагона. Ноги й спина Вершника досить сильно боліли від тривалого сидіння в сідлі. Та це було ніщо порівняно зі станом Сапфіри, чиї м'язи ледь не палали від нестерпного болю. Але вона трималась і не скаржилася. Сапфіра навіть не схотіла, щоб Вершник полегшив її страждання закляттям.

«Ні, — сказала вона. — Сила знадобиться тобі, коли ми будемо на місці».

За кілька годин після заходу сонця Сапфіра раптом похитнулась і зірвалася в глибоке піке. Ерагон неабияк стривожився. Якийсь час він ніяк не міг збагнути, що саме викликало в дракона неспокій. Він бачив саму тільки темряву внизу й мерехтливі зірки вгорі.

«Мені здається, — озвалась нарешті Сапфіра, — що ми тільки-но долетіли до річки Джиєт. Повітря тут прохолодне й вологе, як і має бути над водою».

«Тоді Фейнстер повинен бути вже недалеко… А ти впевнена, що не збилася з курсу в такій темряві? Ми ж можемо бути за сотні миль на південь або на північ від міста!»

«Ні, не можемо. Звісно, моя орієнтація в просторі не така вже й бездоганна, але, поза вся ким сумнівом, куди краща, ніж у тебе чи в будь-якого іншого земного створіння. Якщо мапи, які нам показували ельфи, точні, тоді ми не можемо бути більше, ніж на п'ятдесят миль на південь або на північ від Фейнстера. А на такій низькій висоті ми легко побачимо місто та навіть відчуємо запах диму з його димарів».

Зрештою, так воно й сталося. Пізньої ночі, коли до світанку залишалось іще кілька годин, притлумлене червоне сяйво зринуло на західному горизонті. Побачивши його, Ерагон повернувся, витяг свій обладунок із сідельних сумок, одягнув кольчугу, шкіряну шапку, шолом, лати. Було б дуже добре, якби й щит був напохваті, але він залишив його у варденів перед тим, як біг до гори Тардур разом із Нар Гарцхвогом.

Після цього Вершник почав порпатись у своїй сумці, аж доки не знайшов срібну фляжку із фаелнірвом, яку дав йому Оромис. Вона була прохолодна на доторк. Маленький ковточок зачарованого лікеру, який побіг йому в роті, мав смак ягід бузини й меду, а ще трохи нагадував підігрітий сидр. Обличчя Вершника почало пашіти, а вже за лічені секунди його втома стала поволі відступати.

Ерагон потрусив фляжку. Було таке враження, що добра третина дорогоцінного лікеру вже зникла, незважаючи на те, що до цього він пив його всього один-єдиний раз. «Треба бути ощадливішим», — мимохіть подумав Вершник.

Що ближче вони із Сапфірою підлітали до міста, то все виразніше сяйво на обрії розбивалось на тисячі окремих цяток світла. Це світло линуло і від маленьких ліхтариків, і від вогнищ, де готували їжу, і від багать, і від величезних смолоскипів, що кіптюжили нічне небо своїм смердючим чорним димом. В іржавому світлі вогнищ Ерагон побачив море блискучих списів і сяючих шоломів, які ніби билися об велике, добре укріплене місто, на чиїх стінах метушилося безліч крихітних фігурок: хто стріляв із луків у вороже військо, хто перекидав казани з киплячою олією між зубці фортечної стіни, хто перерізав мотузки, які закидали на стіну нападники, хто відштовхував дерев'яні драбини, які вони повсякчас притуляли до стін… Ледь чутні крики, ґвалт, гуркіт тарана, що ним пробували розбити залізні ворота міста…

Коли Ерагон роздивився поле бою, помітив розташування людей і споруд, всіляке обладнання, що його зазвичай застосовували під час штурму, рештки втоми кудись умить зникли. Вершник бачив, що біля стін Фейнстера, щільно притиснувшись одна до одної, так щільно, що навіть на коні там було б важко проїхати, стояли сотні напізруйнованих халуп. Це були житла найбідніших мешканців, які не могли собі дозволити купити будинки всередині міста. Більша частина цих халуп була порожня, а чимало з них і взагалі зруйновані, щоб вардени могли підійти до стін міста великим числом. До того ж багато хатинок охопило полум'я. Ерагон міг бачити, як вогонь поширювався, перестрибуючи з однієї солом'яної стріхи на іншу. На якійсь відстані від цих халуп виднілися чорні вигнуті смуги — то були окопи, які захищали табір варденів. А з другого боку міста можна було помітити доки та верфі, подібні до тих, які Ерагон пам'ятав із Тейрма. А ген-ген далі мерехтів темний і неспокійний океан. Здавалося, він простирався кудись у вічність.