Пальці навколо Роранової шиї розтислися. Нерухомо полежавши кілька секунд, юнак скинув із себе тіло. Спочатку він жадібно хапав ротом повітря, а потім сяк-так звівся на ноги. Ворог лежав розпростерши руки. З його лівої ніздрі стирчав кинджал.

— Бийте в голову! — загукав Роран, незважаючи на те, що в нього ще й досі переймало подих. — У голову!

Юнак вирішив не торкатися кинджала й схопив із витоптаної землі свій молот. Узявши про всяк випадок ще й спис, він перестрибнув бездиханне тіло ворога й кинувся в той бік, де Халмар, який теж опинився на землі, намагався відбитися водночас від трьох воїнів.

Перш ніж вороги встигли його помітити, Роран убив двох солдатів потужними ударами молота, розтрощивши їхні шоломи так легко, ніби це були курячі яйця. Третього він залишив Халмарові, а сам натомість почав шукати собі нову жертву. Один із ворогів сидів, зіпершись спиною на колесо воза, й намагався напнути тятиву лука.

Роран порішив його, поціливши бідоласі списом прямісінько в око. Коли він витягав списа назад, на ньому лишилися сірі шматки мозку.

Тоді Роранові спала на думку добра ідея. Він кинув списа в найближчого ворога, який бігав довкола вогнища, засунув молот собі за пояс, притулився спиною до воза й став стріляти в солдатів із лука. Він намагався вразити їх влучним пострілом або в обличчя, або ж у шию, розраховуючи на те, що навіть тоді, коли вони не помруть, то неодмінно мають спливти кров'ю до кінця бою.

Схоже було на те, що повстанці, які відчували свою перевагу на початку бою, тепер були в сум'ятті. Вони розсипались поміж возами — лиш декому пощастило лишитись на конях, а більшість були на ногах. Роран на власні очі бачив, як п'ятеро з його товаришів розпрощалися з життям, гадаючи, що забили своїх ворогів на смерть. Юнакові було важко сказати, скільки ворожих солдатів залишилося живими, проте він бачив, що їх ще й досі більше, ніж варденів, яких було близько двох з половиною десятків. Невдовзі Міцний Молот став шукати очима свого Сніговія й побачив, що той утік аж під верби й самотньо тупцяв з ноги на ногу, форкаючи й прядучи вухами.

Завдяки луку Роран убив іще чотирьох ворогів, а коли в нього залишалась одна-єдина стріла, він помітив Карна, який бився на іншому кінці табору з міцним чолов'ягою. Поряд із ними палав намет. Напнувши тятиву аж так, що кінчик стріли торкнувся його вуха, Роран поцілив солдата прямісінько в груди. Той захитався, і Карн миттю зітнув йому голову з плечей.

Тоді юнак пожбурив лук під воза, схопив свій молот і помчав до Карна.

— Ти не можеш убити їх магією? — закричав він, опинившись неподалік від чарівника.

Карну знадобилося кілька секунд, щоб відсапатись. Лиш після цього він заперечно похитав головою:

— Кожне закляття, яке я накладав, було заблоковане, — полум'я палаючого намету вихопило із сутінків почорніле від втрати сил обличчя чарівника.

Роран вилаявся.

— Ну що ж, тоді вб'ємо їх самі! — гаркнув він і грюкнув молотом об щит.

Плече в плече вони стали наступати на найближчу групу ворогів. Тих було восьмеро, а навколо них уже кружляло четверо варденів. Наступні кілька хвилин були для Рорана калейдоскопом крові, болю й виблискування зброї. Ворожі соддати стомлювались куди повільніше за варденів і завдавали ударів страшенної сили навіть тоді, коли мали по кілька ран. Напруга бою сягала свого апогею. А коли восьмеро супротивників нарешті-таки впали на землю, Роран став на коліна — його знудило.

Один із варденів, яким вони прийшли на допомогу, загинув, зазнавши удару кинджалом у нирки, а решта троє приєдналися до Карна з Рораном, і вони вже разом кинулися вперед добивати своїх ворогів.

— Женіть їх до річки! — загукав Роран. — Вода й багнюка заважатимуть їм рухатись! Тоді перевага буде на нашому боці!

Міцний Молот сподівався, що його слова почув і Мартланд, якому пощастило зібрати в невеличкий загін дванадцятьох варденів, котрі ще й досі залишались на конях. Здається, той і справді почув слова Рорана, бо вершники стали швидко відтісняти ворожих солдатів до річки.

Тим часом солдати та кілька погоничів, які ще й досі були живі, відчайдушно відбивалися. Ті, хто залишився без зброї, штовхали піших повстанців щитами, а ті, що мали списи, намагалися вразити їхніх коней. Та незважаючи на цей шалений опір, вардени крок за кроком змушували їх відступати до річки. Невдовзі солдати противника вже по коліна стояли в її швидких водах.

— Тримай лінію! — гукнув Мартланд і зістрибнув із коня на берег. — Не давайте їм вийти з води!

Провалившись у мул майже по щиколотки, Роран похитнувся і впав у прибережне багно обличчям. Проте він миттю скочив на ноги, чекаючи, доки на нього нападе величезний солдат, який стояв по коліна у воді за кілька футів. Той і справді вистрибнув із мілководдя й замахнувся на Рорана мечем, проте цей удар юнак легко парирував щитом, блискавично завдавши у відповідь удару молотом. Солдат виявився досвідчений, тож йому було зовсім не важко відбитися, ба більше — він устиг зачепити Рорана мечем по ногах. Якийсь час вони продовжували обмін ударами, але жодному з них так і не пощастило поранити свого супротивника. Тоді юнак вирішив ризикнути й пішов у наступ. Тепер він сам опинився по коліна у воді. Міцний Молот усе ж таки розтрощив ворогові ліву руку й загнав його на кілька кроків глибше, але той лиш лиховісно зареготав. Цей регіт проймав душу холодом.

Якоїсь миті Міцному Молоту навіть здалося, що ані йому, ані комусь із його друзів не пощастить пережити цієї божевільної ночі, адже легше було вбити змію, ніж цих потвор Галбаторікса. «Що ж це коїться! — подумки проказав він. — Ти обчухруєш їх до самих кісток, а вони все одно не хочуть здихати!» Більше Роран нічого не встиг подумати, бо супротивник із дивовижною швидкістю кинувся вперед, а його меч зблиснув, ніби язик полум'я.

Бій обертався на якесь нічне жахіття. Через магічне світло вода й обладунки ворожих воїнів набули дивних кольорів. Самі ж солдати відкидали на поверхню швидкоплинної річки довгі, тонкі й гострі, як бритва, тіні. А довкола панувала глибока ніч.

Роран знов і знов відбивався від воїнів, які вилазили з води, щоб його порішити. Він завдав їм таку кількість ударів, що вони поступово втрачали людську подобу, проте вперто не хотіли помирати. Після кожного удару на поверхні води з'являлися чорні плями крові, що нагадували розлите на підлозі чорнило. Невдовзі Міцний Молот відчув, як починає поволі втрачати здоровий глузд, адже як би відчайдушно він не вимахував своєю зброєю, скільки б ворожих воїнів не поглинали швидкі хвилі безіменної річки, на їхньому місці з'являлися все нові й нові чудовиська, що норовили позбавити його життя. Та найдужче юнака виводив із рівноваги їхній божевільний регіт.

Аж раптом запала тиша.

Залитий кров'ю й потом, Роран кинув на берег свого щита. Він стояв по коліна у воді, здійнявши над головою молот. Він не міг повірити, що перед ним нікого не було. Юнак тричі роззирнувся навсібіч, однак помітив тільки мертве вороже тіло, яке швидко пливло за течією в темній воді.

За мить хтось схопив його за праву руку. Роран щосили смикнув її, але враз заспокоївся — поруч стояв Карн. Виснажений чарівник насилу переводив подих.

— Ми перемогли, Роране! — тихо сказав він. — Чуєш? Їх більше нема! Ми їх знищили!

Роран опустив руки й закинув голову. Він був надто знесилений, аби говорити. Йому здавалось, що саме зараз його почуття мали б стати напрочуд гострими, натомість не відчував нічого, крім тупого болю й невимовної порожнечі. Правду кажучи, Міцний Молот був навіть щасливий, що все відбувається саме так, інакше він неодмінно з'їхав би з глузду.

— Перевірити вози! — гукнув Мартланд. — І швидше. Скоріше впораєтесь — скоріше заберемося із цієї триклятої місцини! Карне, займися Велмаром. Мені дуже не подобається його рана.

Зібравши докупи рештки волі, Роран вийшов із води й почвалав берегом до найближчого воза. Лиш дев'ятеро варденів були в змозі самостійно триматися на ногах, проте Роран радів уже бодай цьому, оскільки гадав, що їх узагалі залишилось двоє чи троє.