Одразу ж після битви на Палаючій рівнині Насуада запропонувала всім карвахольцям приєднатися до варденів. І як не дивно, більшість із них радо це зробили. Ті ж люди, які не схотіли йти на війну, залишились у Сурді ще до того, як карвахольці дісталися до Палаючої рівнини.

Кожен фермер, який мав добре здоров'я, обрав собі нову зброю, позбавившись своїх саморобних списів і щитів. Потому вони стали багато тренуватися, аби ні в чому не поступатись справжнім воїнам Алагезії. Люди з Паланкарської долини швидко призвичаїлись до нового життя, адже вимахувати мечем було аж ніяк не важче, ніж рубати дерева чи обробляти цілі акри землі під пекельним літнім сонцем. Ті з них, хто володів якимось корисним ремеслом, продовжували займатися ним, слугуючи варденам, проте у вільний час усе одно намагались якомога краще опанувати зброю, бо кожен мав вийти на поле бою.

Повернувшись із Хелгрінда, Роран і собі з головою поринув у виснажливі й довгі тренування, оскільки поклявся допомогти варденам розбити ворога й скинути Галбаторікса, адже тільки так він міг захистити селян і Катріну. Двоюрідний брат Ерагона знав, що його сили мізерні, порівняно з усіма силами варденів, однак вірив у те, що зможе змінити світ на краще, а отже, його допомога неабияк знадобиться війську повстанців. Ясна річ, йому дуже хотілося залишитись живим і побачити перемогу на власні очі, тож він щодня ще завзятіше опановував нові прийоми зі зброєю, аби не поступатися в бою досвідченим воїнам.

Після тренування Роран попрямував до намету, в якому він мешкав разом із Бальдором. Невдовзі юнак вийшов на невеличку галявину, на якій лежала очищена від кори двадцятифутова колода, що вся аж блищала від щоденного доторку кількох тисяч людських рук. Зупинившись, Роран узяв колоду за один кінець, підняв, крекнув від напруги й перекинув її вперед. Потім він повторив те саме двічі й геть знесилений попрямував далі крізь лабіринт сірих наметів. По дорозі юнак зустрів Лоринга й Фіска, а також іще з півдюжини незнайомих йому воїнів.

— Привіт, Міцний Молоте! — радо загукали вони.

— Привіт! — відповів Роран, і йому стало трохи дивно, що його знають люди, яких він раніше ніколи не зустрічав. За мить юнак пірнув до намету, що тепер став йому за домівку. Там він відклав убік лук, сагайдак із стрілами й короткий меч, якими його озброїли вардени. Узявши бурдюк із водою, він знову вийшов під промені яскравого сонця й вилив воду собі на плечі та спину. Загалом водні процедури Роран робив не так часто, але сьогодні в нього був дуже важливий день. Тож він ретельно вимив руки й ноги, вичистив з-під нігтів бруд, а потім зачесав волосся й підстриг бороду.

Задоволений із власного вигляду, Роран вбрався у свіжу сорочку, засунув за пояс молот і хотів був уже йти, коли помітив, що з-за одного із сусідніх наметів за ним уважно спостерігає Бірджит. Жінка не зводила з нього пильного погляду й міцно стискала обома руками піхви кинджала.

Роран насторожено застиг, готовий будь-якої миті вихопити свій молот, якщо та спробує на нього напасти. Він знав, що Бірджит страшенно небезпечна у своєму відчаї й готова до смертельного бою, тож навіть не був упевнений, чи зможе її в разі чого здолати.

— Якось ти прохав мене про допомогу, — мовила Бірджит, — і я погодилась, бо хотіла знайти разаків і вбити їх за те, що вони з'їли мого чоловіка. Тож хіба я не виконала свою частину нашої угоди?

— Виконала.

— Тоді ти маєш пам'ятати, як я й казала, що, коли разаки будуть мертві, я отримаю від тебе відшкодування за те, що ти якоюсь мірою причетний до смерті Квимбі!

— Пам'ятаю.

Бірджит крутила кинджал із шаленою швидкістю, так, що на її руці випнулись жили. Кинджал тим часом вислизнув із піхов аж на цілий дюйм, яскраво зблиснувши сталлю, а потім знов повільно зайшов назад.

— Гаразд, — кивнула вона, — бо я б дуже не хотіла, аби ти забув про це. Я отримаю своє відшкодування, сине Герроу. Можеш у цьому не сумніватися. — І з цими словами вона швидким рухом сховала кинджал між складками своєї сукні й твердими кроками пішла собі геть.

Перевівши подих, Роран сів на найближчий стілець і потер рукою горлянку, свято переконаний у тому, що кілька секунд назад їй по-справжньому міг загрожувати кинджал цієї оскаженілої від горя жінки. Він добре знав про її наміри ще відтоді, як селяни покинули Карвахол, і чудово розумів, що колись йому все ж таки доведеться сплатити свій борг перед нею.

Над Рорановою головою став кружляти ворон, проте його настрій несподівано покращився.

«Людина, — думав він, — ніколи не знає того дня й тієї години, коли помре. Адже мене будь-якої миті можуть убити, і тут нічого не вдієш. Те, що має статися, — обов'язково станеться, тож годі гаяти дорогоцінний час на якісь безглузді думки. Адже біда завжди приходить до того, хто на неї чекає. А головна життєва хитрість полягає в тому, щоб знайти щастя в короткий проміжок між похмурими днями. Бірджит зробить те, що підкаже їй сумління, а я спробую з нею впоратись, якщо в тому буде потреба».

Потому Роран помітив біля своєї лівої ноги жовтий камінець. Він підняв його, кілька разів підкинув на долоні, а потім, зосередивши на ньому всі свої думки й увагу, мовив: «Стенр, рейза». Проте камінцеві було байдуже — він спокійно лежав собі поміж його великим та вказівним пальцями. Роран важко зітхнув і жбурнув його геть.

Підвівшись зі стільця, юнак бадьоро закрокував між рядами наметів у північний бік табору. По дорозі він весь час намагався розв'язати вузлик шнурочка, що стягував його комірець, проте в нього нічого не виходило. Біля Хорстового намету, який був щонайменше вдвічі більший за решту, Роран облишив марні спроби, постукав по дрючкові, яким було підперто вхідний полог, і дзвінко мовив:

— Усім привіт!

Тієї ж миті з намету вискочила Катріна. Її мідне волосся промайнуло в повітрі, й вона повисла у свого коханого на шиї. Роран радісно засміявся, обережно узяв її за талію й покрутив навколо себе, не помічаючи геть нічого, крім любого обличчя. Катріна тим часом кілька разів легенько припала до його вуст. Роран зазирав їй в очі, відчуваючи себе найщасливішим чоловіком на всій землі.

— Як від тебе гарно пахне, — прошепотіла Катріна.

— Як ти почуваєшся? — спитав Роран, погладжуючи її по волоссю. Перебуваючи в ув'язненні, дівчина страшенно зблідла й стала худесенькою. Юнак дивився на свою кохану й думав про те, що він залюбки б оживив разаків, аби примусити їх страждати так само, як страждала Катріна та її батько.

— Ти питаєш це в мене щодня, і я щодня тобі відповідаю — краще. Будь терплячим, коханий, і я обов'язково одужаю, просто для цього потрібен час… А найкращі ліки від моєї недуги — бути поруч із тобою, саме тут, на сонячній галявині. Від цього мені так хороше, що я навіть не можу пояснити тобі словами.

— Ну, я не зовсім про те питав…

Катріна зашарілася, відхилила назад голову, а на її вустах з'явилась грайлива посмішка.

— Ох ви ж і сміливець, мій пане, як я на вас подивлюсь. Я навіть не певна, чи варто залишатися з вами наодинці, аби ви часом не дозволили собі якихось штучок.

Її жартівлива відповідь одразу ж заспокоїла Рорана.

— Штучок, кажеш? Ну, якщо вже ти вважаєш мене аж таким негідником, то я маю виправдати твої слова й дозволити собі ці самі штучки. — І з цими словами Роран схопив свою кохану в обійми й цілував так довго, аж доки вона його не відштовхнула.

— Ох, — сказала дівчина, перевівши подих, — з тобою важко сперечатися, Роране Міцний Молоте.

— Та вже ж напевно, — мовив він, а потім кивнув на намет і спитав пошепки: — А Елейн знає?

— Знала б, якби не була вагітною. Подорож із Карвахола була для неї надто важкою, і я дуже боюсь, що вона може втратити свою дитину. Її весь час нудить, а крім того, в неї страшенно болить живіт… Гертруда доглядає за нею, але цього мало. В усякому разі, що швидше повернеться Ерагон, то буде краще, адже я геть не певна, що зможу довго тримати це в таємниці.

— Ти впораєшся, я певен, — сказав Роран і, випустивши кохану з обіймів та обсмикнувши сорочку, задоволено спитав: — Як я виглядаю?