— І що, ти все життя хочеш бути знаряддям у чиїхось руках?

— Я служитиму людям так, як зможу. Я ніколи не хотів влади, адже Алагезії не потрібен іще один король-тиран.

— І чому з тобою все так складно, Ерагоне? — спитала розпачливим голосом Арія, потираючи скроні. — Сам поміркуй — куди б ти не пішов, ти неодмінно вскочиш у якусь халепу. У мене складається таке враження, ніби ти хочеш продертися крізь усі терники, що існують у нашій країні.

— Твоя мати казала те саме.

— І мене це зовсім не дивує… Гаразд, нехай буде, як буде, бо ніхто з нас не змінить власної думки. А зараз ми маємо більш важливі справи, ніж суперечки про мораль та справедливість. Тим не менше, у майбутньому тобі варто було б пам'ятати, ким саме ти є і що ти означаєш для всіх рас Алагезії.

— Я ніколи про це не забуваю, — мовив Ерагон і замовк, чекаючи на відповідь ельфійки, але Арія, схоже, пропустила його слова повз вуха.

Сидячи на краю стола, Вершник додав:

— Ти не мала мене шукати, бо в мене й так усе було б гаразд.

— Можеш казати будь-що, але я не була в цьому впевнена.

— Але як ти мене знайшла?

— Спочатку я довго міркувала над тим, яким саме шляхом ти пробиратимешся до варденів. І на моє превелике щастя, думки привели мене в місцину, що лежить за сорок миль на захід. А потім я знайшла тебе за шепотом землі.

— Аріє, я тебе не розумію.

— Вершник на те й Вершник, щоб йому було дуже складно залишатися непоміченим. І ті, хто має вуха, щоб чути, й очі, щоб бачити, можуть досить легко помітити й зрозуміти всі знаки. Адже птахи співали про твою мандрівку, тварини несли на собі твій запах, а дерева й трава зберігали твої сліди й доторки. А крім того, зв'язок між Вершником і драконом такий сильний, що всі, хто чутливий до сил природи, спокійно можуть його відчути.

— Аріє, колись ти обов'язково маєш навчити мене цього трюку.

— Це не трюк, це просто вміння помічати те, що тебе оточує.

— Але чому ж ти тоді прийшла до Істкрофта? Адже було б значно безпечніше зустрітись зі мною за межами селища.

— Так само, як і тебе, мене привели сюди певні обставини. Ти ж не прийшов сюди з власної волі, правда?

— Авжеж, — юнак розправив плечі, відчуваючи втому від довгої мандрівки, а потім махнув убік її сукні й поцікавився: — Невже ти вирішила відмовитись від сорочки й штанів?

— Так, але тільки на час цієї подорожі, — з ледь помітною посмішкою на вустах відповіла Арія. — Я дуже довго живу з варденами, проте й досі інколи забуваю, що люди намагаються розрізняти чоловіків і жінок за допомогою вбрання. Для мене це дуже дивний звичай, та й хто міг мене до нього привчити, моя мати? Адже тоді вона була на іншому кінці Алагезії. — Арія трохи зам'ялася, так, ніби сказала більше, ніж було потрібно, але миттю себе опанувала й мовила: — В усякому разі… Цю сукню мені довелося вкрасти відразу ж після того, як я залишила варденів, і, схоже, саме через неї я мала клопіт із якимись пастухами.

— Вона якраз твого розміру.

— Я ж чаклунка, і кравець мені ні до чого.

Ерагон посміхнувся собі під носа.

— А що будемо робити зараз? — спитав він.

— Тепер будемо відпочивати, бо завтра, перш ніж зійде сонце, ми вислизнемо з Істкрофта так, щоб нас ніхто не помітив.

Ерагон умостився біля дверей, а ельфійка лягла на ліжку, бо інакше не могло й бути. Зрештою, юнак зовсім не боявся, що хтось ризикне вломитися до них посеред ночі, але навіть якби це сталося, то було б дуже смішно, якби нападники побачили його на ліжку, а ельфійку на підлозі.

Година спливала за годиною, а Вершнику так і не вдалося заснути — у його голові роїлося безліч думок, яким він не міг дати ладу. Він думав про Арію, про те, що вона, не вагаючись, порішила б Слоуна на його місці, й про свої заплутані почуття до ельфійки, в яких було годі розібратися. З одного боку, він хотів бути з нею. Однак Арія розбила всі його сподівання, і тепер юнак не знав, що його робити далі, оскільки дуже добре усвідомлював, що всі його спроби були, є і будуть марними.

Дослухаючись до її дихання, Ерагон відчував, як у його серці народжується пекучий біль, бо вона була так близько й водночас так далеко — адже він у жодному разі не наважився б до неї підійти без її дозволу. Вершник боровся зі своїми похмурими думками аж до глупої ночі, доки не провалився в сновидіння, якими блукав кілька годин. Щойно зірки на небі стали бліднути, Арія розбудила Ерагона. Вони хутко прочинили вікно й, не вагаючись, вистрибнули вниз. Дванадцять футів, які відокремлювали другий поверх від землі, були для них звичайнісінькою дрібницею. Приземлившись, ельфійка й Вершник стали скрадатися поміж будівлями вбік частоколу.

— Усі, напевно, здивуються, що ми так раптово зникли, — прошепотів Ерагон. — Може, нам варто було почекати й піти, як усі порядні мандрівники?

— Залишатися там аж до самого ранку було дуже ризиковано. Я заплатила за свою кімнату, а це єдине, що насправді хвилює власників. От побачиш, ніхто навіть не помітить, що ми зникли. — Друзі на мить розійшлися, оминаючи з двох боків старого воза, а потім Арія додала: — А для нас зараз найважливіше — не зупинятися. Бо якщо ми десь застрягнемо, то король неодмінно нас знайде.

Коли вони добігли до частоколу, Арія уважно його оглянула й знайшла одну колоду, за яку можна було вчепитися.

— Ти перший, — мовила вона до Ерагона.

— Будь ласка, тільки після тебе, — хотів був здатися чемним юнак.

Нетерпляче зітхнувши, ельфійка тицьнула на свій корсет і прошепотіла:

— Я ж у сукні, а вона значно легша за пару штанів, Ерагоне.

Юнак аж почервонів, коли нарешті збагнув, про що йдеться. Тоді він схопився за верхівку колоди, підтягнувся на руках, допомагаючи собі коліньми, і за мить опинився вгорі, тримаючись за вістря частоколу.

— Лізь далі, — наказала йому Арія.

— Без тебе я нікуди не полізу, — заперечив Ерагон.

— Не будь таким… — хотіла сказати вона, але Вершник урвав її на півслові.

— Варта!

У темряві між найближчими будинками зблиснув ліхтар, а коли постать вартового була вже зовсім недалечко, Ерагон навіть устиг розгледіти меча, якого вартовий тримав напоготові.

Мовчазна, ніби привид, Арія схопилась за колоду й хутко підтягнулася вгору, навіть не допомагаючи собі ногами. Здавалось, вона ковзає вгору за допомогою магії. Коли ельфійка була зовсім близько від Вершника, він схопив її за праву руку й витяг нагору. Тепер вони сиділи на частоколі, наче два казкові птахи, намагаючись не дихати й не робити жодного зайвого руху, доки вартовий проходив під ними. Той водив ліхтарем у різні боки, шукаючи порушників.

«Не дивись на землю, — благав Ерагон, — не дивись угору».

За мить вартовий сховав меча в піхви й продовжив свій обхід, мугикаючи під носа якусь пісеньку.

Ерагон та Арія якнайобережніше, без жодного звуку, зістрибнули з частоколу. Коли юнак приземлився й покотився шкереберть, обладунки в його торбі загрозливо брязнули, але втрачати було вже нічого, тож Ерагон скочив на ноги й дременув геть від Істкрофта. Арія намагалась не відставати. Оминаючи численні ферми, розкидані навколо селища, вони трималися западин і русел пересохлих річок. Кілька разів на них налітали цілі зграї собак, що охороняли будинки фермерів та їхнє хазяйство. Вершник хотів був заспокоїти їх силою своєї свідомості, однак дуже швидко збагнув, що єдиний спосіб примусити собацюг замовкнути, — це вдати із себе дуже наляканих і мерщій тікати геть. Відразу ж потому собаки припиняли свій ґвалт і дуже задоволені, помахуючи хвостами, поверталися до своїх сараїв. Їхня самовпевненість неабияк дивувала Ерагона.

Приблизно за п'ять миль від Істкрофта мандрівники нарешті переконалися, що залишились зовсім самі й що їх ніхто не переслідує. Тоді вони спинились біля обвугленого пенька. Ставши на коліна, ельфійка вирила долонями в землі невеличку ямку й сказала: «Адурна, рейза». Тієї ж миті по землі зажебоніли маленькі струмочки й враз наповнили ямку водою.

Потому Арія проказала закляття магічного кристала. На поверхні води з'явилося обличчя Насуади, з якою ельфійка радісно привіталася.