— Тобі краще все йому розповісти, — дивлячись убік, порадила сестра Верна.

Річард розстебнув сорочку і показав Уоррену шрам.

— Цей опік — відпечаток руки Даркена Рала. Він затаврував мене, коли я ненавмисно закликав його назад в наш світ. Він сказав, що прийшла пора розірвати завісу.

Очі Уоррена широко відчинилися. Він стурбовано подивився на сестру, потім на Річарда.

— Якщо Даркен Рал — посередник, як ти стверджуєш, і у нього є помічник, то від біди нас відділяє лише один відсутній елемент — кісточка скріна. Нам необхідно все з'ясувати.

Річард відкинув назад плащ мрісвіза.

— Сестра Верна, не допоможеш?

— Що ти хочеш, щоб я зробила?

— Коли ти в перший раз вчила мене, як торкнутися Хань, я вирішив зосередитися на уявному зображенні мого меча. Але того разу, в той перший раз, я уявив собі ще й фон, на якому він лежить. Це дещо з чарівної книги, про яку я тобі розповідав. Книги Зниклих Тіней. Коли я спробував торкнутися Хань, уявивши собі меч на цьому тлі, дещо відбулося. Я якимось чином опинився в Д'харі, в Народному Палаці, де стоять шкатулки. Я побачив там Даркена Рала. Він теж мене побачив і поговорив зі мною. Сказав, що чекає мене.

Брови сестри Вірні поповзли вгору.

— Таке ще колись з тобою бувало?

— Ні. Я тоді перелякався до напівсмерті. І більше не намагався уявити собі цей фон. Але, гадаю, якщо спробую зараз, я знову побачу, що відбувається в Народному Палаці.

Верна склала руки на животі.

— Ніколи ще про таке не чула. Але, можливо, це якось пов'язано з магією Одена. Втім, це не перше, що мене в тобі дивує. Твоє видіння може бути реальним, а може лише відображати твої побоювання, як сон.

— Треба спробувати. Ти не сядеш зі мною? Я боюся, що не зможу вирватися назад.

— Звичайно, Річард. — Вона опустилася на землю і простягла руку. — Сідай. Я буду з тобою.

Річард загорнувся в плащ мрісвіза, ретельно закутавши ноги.

— Ця штука приховує мій Хань. Може, завдяки йому Даркен Рал мене не побачить.

Взявшись за руки з сестрою Вірною, Річард розслабився. Він, як і в перший раз, подумки уявив собі меч, що лежить на чорному з білою окантовкою квадраті. У міру того як він все більше зосереджувався, шукаючи центр спокою, картина змінювалася.

Меч, чорний квадрат і білий кант почали розпливатися, ніби він дивився на них крізь марево. Як і того разу. Зображення меча розмилося, стало прозорим і зникло. Фон теж розсмоктався. Річард знову побачив Сад Життя в Народному Палаці.

Він оглянув сад. Там, де колись лежали спалені тіла, залишилися лише білі кістки.

Він побачив білу мерехтливу фігуру — привид Дарка Рала. Але на цей раз не перед кам'яним вівтарем, на якому лежали скриньки Одена. Привид стояв біля кола, наповненого білим магічним піском. Минулого разу піску не було.

Біля ніг Дарка Рала вклякла жінка в коричневій спідниці і білій блузі, вона схилилася над піском. Річард побажав наблизитися. Жінка креслила лінії. Деякі з намальованих нею символів Річард упізнав: Даркен Рал креслив їх перед тим, як відкрити скриньку.

Річард бачив, що руки жінки рухаються повільно і обережно, малюючи магічні фігури. І зауважив, що на правій руці у неї відсутній мізинець.

У центрі кола на чаклунському піску лежав якийсь округлий предмет. Річард наблизився ще. На предметі були вирізані монстри, як і говорила абатиса.

Він мало не закричав від злості.

В цей момент Даркен Рал підняв голову і подивився йому прямо в очі. Губи повільно розсунулися в посмішці.

Річард не знав, чи дійсно Даркен Рал дивиться на нього чи ні, але він і не збирався з'ясовувати. Відчайдушним зусиллям волі він знову викликав уявний образ меча і вигнав чорно-білу підставку.

Охнувши, Річард відкрив очі. Груди важко здіймалися.

Сестра Верна теж відкрила очі.

— Ти в порядку, Річард? Пройшла ціла година. Я відчула, як ти намагаєшся повернутися, і допомогла тобі. Що сталося? Що ти бачив?

— Цілу годину? — Річард намагався відновити дихання. — Я бачив Дарка Рала і кісточку скріна. З ним жінка, вона допомагає йому писати заклинання на чаклунському піску.

Уоррен схилився над Річардом.

— Може, це всього лише видіння, викликане твоїми побоюваннями?

— Уоррен може бути правий, — зауважила сестра Верна. Вона задумливо прикусила губу. — А як жінка виглядала?

— Хвилясті каштанове волосся до плечей, зростом приблизно з тебе. Вона схилилася над піском, так що лиця я не бачив. — Річард, пригадуючи, потер лоба. — Рука. На правій руці у неї немає мізинця.

Уоррен охнув. Сестра Верна прикрила очі.

— Що? В чому справа?

— Сестра Одетта, — вимовила вона. — Це сестра Одетта.

Уоррен кивнув.

— Вона зникла місяців шість тому. Я думав, вона вирушила за якимось хлопчиком.

— Щоб їх, цих духів, — пробурмотів Річард і схопився на ноги. — Уоррен, біжи і приведи Дю Шайю. Скажи їй, що ми вирушаємо прямо зараз.

Річард заскрипів зубами від досади. А він-то думав, що у нього повно часу! Ну що ж, якщо поквапитися, то ще не все втрачено.

Дю Шайю була немов у трансі, коли Річард мовчки тягнув її за руку. Міцно стискаючи в руці Меч Істини, він йшов, занурений у свої думки. Магічна лють переповнювала його, і, відгукнувшись на магію, з усіх сторін зліталися грізні чорні хмари. Закляття оточили Річарда і Дю Шайю, як зграя злісних голодних псів, що напала на наїжаченого дикобраза, і вичікує лише зручного моменту, щоб кинутися і роздерти.

Всюди виблискували блискавки, вогняні кулі, один за іншим, виривалися з темряви, кружляли і зникали в аурі, що світилася навколо Дю Шайю. Здавалося, вона поглинає магію, як сестра Верна. Річард з Дю Шайю утворювали єдине ціле і, за словами Уоррена, що знайшов це в старих книгах, повинні були володіти достатньою потужністю, щоб стримати натиск чар і зняти закляття з долини.

Крізь марево і хвилі спеки Річард розгледів першу вежу. Він підштовхнув Дю Шайю вперед, до блискучої чорної стіни, що йшла в височині в темряву. Здіймаючи пил і грунт, вони помчали до арочного прорізу. Чари обрушилися на них, але Дю Шайю увібрала в себе їх натиск.

Річард діяв інстинктивно, не розуміючи, що керує ним, але не намагаючись чинити опір. Якщо він хоче перемогти, хоче врятувати Келен, він повинен дозволити своєму дару керувати ним. Залишається тільки сподіватися, що якщо він і справді володіє цим даром, то закладена в ньому сила буде діяти сама, як і сказав Натан. І зробить все, що потрібно.

Дю Шайю стояла посеред вежі на чорному блискучому піску. Здавалося, вона не бачить нічого навколо. Зараз вона повністю занурилася у свої заклинання, вбираючи силу, яка переходила до неї від тих, хто побудував вежі і відняв землі у її народу. Поки що Дю Шайю справно виконувала те, що від неї вимагалося, захищала Річарда від чар. Прийшла пора і Річарду приступати до справи.

Міцно стиснувши руку жінки, він імпульсивно підняв меч високо над головою вістрям вгору. Він повністю віддався люті магії, дозволивши їй заволодіти ним.

Усередині себе, в маленькому оазисі спокою, він відчув наростаючий жар і дозволив гніву заповнити порожнечу.

З вістря меча зірвалася блискавка, зметнулася вгору, перескакуючи з однієї стіни на іншу і заливаючи все потоками світла. Пролунав оглушливий рев.

Камені запалали, вежа засвітилася. Від спеки чорні стіни почали біліти.

Річарду здалося, що крізь нього проскочила блискавка. Пронизавши його своєю міццю, блискавка піднялася вгору і вирвалася через меч назовні. Тільки лють дозволила йому винести скажений натиск сили, яка вирвалася з глибин його єства.

Мерехтливі павутини блискавок сипалися зі стін на чорний пісок, поки не закрили все навколо. Чорний пісок став білим, як і стіни, і все навколо закрутилося в танці вогню і світла.

І раптово скінчилося. Блискавки зникли, вогонь погас, гуркіт стих, і дзвінка тиша наповнила вежу. Гладкі, блискучі камені виблискували сліпучим білим сяйвом.