Чандали задумався.

— Але це ж тільки я. — Він зупинився, щоб струсити з снегоступа налиплий сніг. — Тому що я сильний і мудрий. У інших моїх одноплемінників ремесла немає.

— Ремесло є у всіх, Чандален. Ніссель — цілителька, і її ремесло допомагати пораненим і хворим. Вони займається тільки цим. Чи є у неї час добувати собі їжу?

— Ті, кого вона лікує, дають їй все, що потрібно, і навіть коли всі здорові, люди приносять їй їжу, щоб вона в будь-який час була готова допомогти кому-небудь.

— Ось бачиш? Ті, кого вона лікує, платять їй коржами та овочами, але це те ж саме, як якщо б їй платили грошима. Вона служить всьому племені, тому кожен жертвує невеликою частиною, щоб вона могла без перешкод займатися своїм ремеслом. У містах це називається податком. Кожен віддає в загальну казну деяку частину грошей, щоб ті, хто трудиться на благо всіх городян, могли спокійно жити і працювати.

— І за твою роботу люди годують тебе так само, як ми, коли ти приходиш з усякими неприємностями в наше плем'я?

— Так, — кивнула Келен, радіючи, що в його голосі не прозвучало звичної ворожості.

Будинки ставали все більше, і Чандален уважно вдивлявся в розбиті вікна верхніх поверхів. Навколо як і раніше не було ні найменшої ознаки життя. Вони минули розкриті подвійні двері готелю «Червона троянда». Біля входу валялися припорошені снігом столи та крісла, білизна і посуд — на кожному предметі красувалося зображення троянди. Крізь двері Келен побачила тіло хлопчика — судячи по одягу, він, мабуть, працював на кухні. Обличчя його було звернено до стелі, в очах застиг передсмертний жах. Хлопчику було не більше дванадцяти.

— Але це ж тільки мисливці і Ніссель, — після недовгого роздуму сказав Чандалов. — А в інших все одно немає ремесел.

— Є, тільки не так сильно виражені. Жінки печуть хліб, чоловіки роблять луки… Те ж саме і в природі. Одні рослини люблять вологість, інші навпаки. Одні тварини їдять траву, інші — листя, треті — комах, а деякі — інших тварин. У кожного своя роль. Жінки народжують дітей, а чоловіки… — Вона зупинилася, дивлячись на трупи людей. Кулаки її стиснулися. А чоловіки, схоже, вміють лише вбивати. Бачиш, Чандален? Жіноче ремесло дарувати життя, а чоловіче — те ж саме життя віднімати.

Келен притиснула стислі кулаки до грудей. Вона була в небезпечній близькості до того, щоб втратити контроль над собою. Ноги підкошувалися, голова паморочилася.

Чандали скоса подивився на неї.

— Птахолов говорив, що не можна судити всіх за вчинки небагатьох.

Крім того, жінки дарують життя не поодинці. Чоловік теж бере участь в цьому.

Келен глибоко вдихнула морозне повітря і прискорила крок. Вони звернули на вулицю, вздовж якої тягнулися вітрини дорогих магазинів. Немов бажаючи змінити тему. Чандален показав луком на одну з них:

— Навіщо потрібна дерев'яна людина?

З розбитої вітрини стирчав безголовий манекен, одягнений в синю сукню, розшиту бісером. Радіючи можливості відволіктися від болісних думок, Келен підійшла ближче.

— Це лавка кравця, — пояснила вона. — Його ремесло — шити одяг, а ця дерев'яна людина служить просто для того, щоб показувати всім, які прекрасні сукні може зшити власник цього будинку.

Вона зупинилася перед високою вітриною. З візерункових рам звисали жовті клапті — залишки розкішної портьєри. Сукня на манекені нагадала Келен її власний весільний наряд. В горлі у неї почало дерти. Поруч, насторожено озираючись, зупинився Чандален. Келен простягнула руку і помацала затверділу на морозі блакитну тканину.

За манекеном маячили в напівтемряві припорошен снігом підлога і вузька стійка.

Келен здригнулася: невисокий лисий чоловічок був пришпилений до стіни списом, що стирчав у нього з грудей. А на стійці обличчям вниз лежала жінка. Спідниця в неї була задерта, в спині стирчали великі кравецькі ножиці. Келен відвела погляд і побачила в глибині ще один манекен. Чоловіче пальто, надіте на нього, було все в дірках. Очевидно, чекаючи своєї черги, солдати розважалися тим, що метали в манекен ножі. А закінчивши гвалтувати швачку, вони зарізали її її ж ножицями.

Келен відвернулася від вітрини і ледь не зіткнулася з Чандаленом. Його обличчя почервоніло. В очах палала ненависть.

— Не всі чоловіки такі! Я перерізав би горло кожному зі своїх воїнів, якби він дозволив собі таке!

Келен нічого не відповіла. У неї раптово зникло всяке бажання говорити.

Розкривши накидку, вона швидко пішла геть. Зараз їй потрібно було ковтнути холодного повітря.

В мовчанні, що порушувалося тільки звуком кроків і завиванням вітру, вони минули стайні, де валялися кінські туші з перерізаним горлом, пройшли повз готелі та старі будинки з високими вікнами. Широкі карнизи змикалися над головами, занурюючи вулицю в напівтемряву. Дерев'яні різьблені пілястри на дверях одного з будинків були порубані ударами меча без будь-якої причини просто тому, що були занадто гарні.

Тут, в тіні дахів, було ще холодніше, але Келен не помічала холоду. Вони переступали через трупи, огинали перекинуті карети і підводи. Всюди панувало безумство смерті і руйнування.

Дивлячись собі під ноги, Келен вперто брела по глибокому снігу. Порив крижаного вітру обпік шкіру, і вона знову зав'язала комір накидки: холод забирав не тільки тепло, а й сили. З похмурою рішучістю вона йшла до своєї мети, сподіваючись в глибині душі, що ніколи не досягне її.

Оточена з усіх боків застиглої смертю, пригнічена самотністю, вона йшла і беззвучно молилася:

«Прошу вас, добрі духи, оточіть Річарда теплом».

Випалена сонцем безплідна рівнина простягалася, наскільки вистачало очей.

Попереду, біля самого обрію, тремтіло розпечене повітря, і здавалося, що там танцюють загадковий танець безтілесні привиди, які живуть в цій пустелі. Далеко позаду височіли останні скелі хребта, який вони недавно перетнули. Річард утер рукавом змокле від поту чоло. Скрипнуло сідло. Річард чекав. Бонні, Джек і третій кінь, Джеральдіна, теж терпляче чекали, час від часу постукуючи копитами по висохлій, потрісканій землі. Сестра Верна застигла в сідлі, вдивляючись в сліпучу даль з такою увагою, наче там розгорталися якісь надзвичайно важливі події. Якщо не вважати злегка розпатланого волосся, спека, схоже, не завдавала їй ніяких незручностей.

— Що за погода? — Порушив мовчання Річард. — Адже зараз зима! Я ніколи не бачив, щоб взимку стояла така спека.

— У різних місцях погода різна, — буркнула сестра Верна.

— Що значить — різна? Взимку скрізь холодно. А така спека буває тільки влітку.

— А в горах влітку лежить сніг.

— Я знаю. Але ж це тільки в горах. Чим вище, тим холодніше повітря. А ми на рівнині.

— Погода залежить не тільки від висоти, — як і раніше не обертаючись, сказала сестра Верна. — На півдні завжди тепліше, ніж на півночі. А це місце особливе. Воно само по собі джерело спеки.

— І що ж це за місце?

— Долина заблукалих, — прошепотіла вона.

— А хто тут заблукав?

— Ті, хто її створив. І ті, хто намагався пройти. — Нарешті вона зволила поглянути на нього. — Тут кінчається світ. У всякому разі, твій.

Бонні переступила з ноги на ногу, і Річард ледь перемістився в сідлі.

— Якщо тут кінчається світ, навіщо ми сюди припхалися?

Сестра Верна вказала рукою на лежачу перед нею рівнину:

— Як Вестланд, де ти народжений, відокремлений від Серединних Земель, а ті, в свою чергу, від Д'хари, так і ці землі відокремлюють твій світ від того, який лежить по інший бік.

Річард насупився:

— А що за світ лежить по той бік?

Сестра Верна знову відвернулася.

— Ти жив в Новому світі. Там, за цією рівниною, починається Старий світ.

— Старий світ? Ніколи про таке не чув.

— У Новому світі про нього відомо лише дуже небагатьом. Він відійшов у минуле і забутий. Долина заблукалих розділяє обидва світи так само, як кордони розділили на три частини Новий світ. Та безплідна місцевість, по якій ми їхали, і ця долина… Ніхто з тих, хто наважився перетнути їх, не повернувся назад.