— Візьми. Я знаю жителів цього міста і розплачуся з ними за те, що взяла. А оскільки я збираюся розплатитися, зараз вони належать мені.
Візьми. Я дарую їх твоєму племені за ті неприємності, які я вам заподіяла.
Чандален стурбовано подивився на пакунок.
— Для подарунка це занадто цінна річ. Роблячи такий подарунок, ти накладаєш зобов'язання на моє плем'я.
— Тоді вважай це платою за те, що ви з Пріндіном і Тоссідіном охороняєте мене в дорозі. Ви ризикуєте життям, але більше мені нема чим вам заплатити. У вашого племені немає переді мною жодних зобов'язань.
Насупившись, чандали деякий час роздумував, потім узяв згорток і, підкинувши його на долоні, поклав у мішок. Затягнувши мішок сирицею, він встав.
— Ти заплатила нам за те, що ми проводимо тебе в Ейдіндріл, і крім цього, ми тобі нічого не винні.
— Нічого, — кивнула Келен.
Вони знову пішли по мовчазних вулицях, повз високі будинків, повз лавки і заїжджі двори. Кожні двері були зламані, кожне вікно — розбите.
Осколки скла, немов застиглі сльози, виблискували на сонці. Орди загарбників пройшли крізь кожну будівлю, змітаючи на шляху все живе.
— Як вдавалося такій кількості людей жити в одному місці і не голодувати?
Їм не вистачило б ні дичини в горах, ні полів для посівів.
Келен постаралася поглянути на місто очима Чандалена. Звичайно, для нього це загадка.
— Городянам зовсім не обов'язково всім полювати або працювати на полях. У кожного є своє ремесло.
— У кожного? Як це?
— Це означає, що кожен займається чимось одним. А те, чого не може зробити сам, він купує за золото або срібло.
— А де він бере це золото і срібло?
— Йому дають ті, хто купує у нього речі, які він виробляє.
— А у них звідки воно береться?
— Вони теж вміють робити якісь речі, і за них їм теж платять.
Чандален скептично посміхнувся:
— А чому вони не обмінюються? Це ж набагато простіше.
— Ну, по суті, це і є обмін. Припустимо, мені потрібен лук, але у мене немає нічого, що потрібно тобі. Я даю натомість гроші — такі кружечки із золота і срібла, а ти купуєш на них те, що тобі необхідно.
— Гроші, — повторив чандали, немов пробуючи нове слово на смак, і недовірливо похитав головою. — Навіщо ж тоді людям працювати? Чому б їм просто не піти і не взяти собі стільки цих самих грошей, скільки їм потрібно?
— Деякі так і роблять. Вони добувають золото і срібло. Але це дуже важка праця. Золото важко знайти, і його треба викопувати з-під землі.
Саме тому, що золото — рідкість, з нього роблять гроші. Якби його було так само легко відшукати, як овес або пісок, ніхто не став би за нього вимінюватися. Гроші втратили б ціну, обміну би не стало, і люди почали би голодувати.
Чандали насупився і зупинився.
— А як виглядає це золото і срібло, про які ти говориш?
Келен не зупинилася разом з ним, і йому довелося прискорити кроки, щоб її наздогнати.
— Золото… Пам'ятаєш медальйон, який вождь бантаків віддав Племені Тіни в знак миру? Ось він зроблений із золота. — Чандален кивнув і розуміюче хмикнув.
— До речі, — на цей раз зупинилася вже Келен. — Ти, бува, не знаєш, звідки у бантаків стільки золота?
— Ще б! — Відгукнувся чандали, розглядаючи черепичні дахи будинків. — Це ми їм даємо.
— Що?! — Вигукнула Келен і, схопивши його за руку, розвернула до себе. Що значить «ми їм даємо»?
Чандали здригнувся. Він не любив, коли її рука — рука сповідниці торкалася його. Якщо вона надумає звільнити свою силу, його не врятує навіть сталева броня, не те що тонка вовча шкура. Келен прибрала руку, і він зітхнув з явним полегшенням.
— Чандален, де Плем'я Тіни бере стільки золота? Він подивився на неї, як на дитину, який запитала, звідки береться бруд.
— З ям, звичайно. На півночі наших володінь, де земля кам'яниста і суха, є глибокі ями. Там і шукають золото. Це погане місце. Повітря гаряче і нездорове. Якщо довго сидіти в цих ямах, помреш. Золото лежить глибоко, на самому дні старої річки. Жовтий метал. Занадто м'який, щоб робити з нього зброю, тому нам він не потрібен. — Чандален підтвердив свої слова зневажливим помахом руки. — Але бантаки кажуть, що духам їхніх предків подобається дивитися на жовтий метал, і тому ми дозволяємо їм приходити туди і лізти в ями, щоб вони могли догодити своїм духам, коли ті приходять в наш світ.
— Чандален, а інші племена знають про ці ями? Він знизав плечима:
— Ми не пускаємо до себе чужинців. І потім, я ж кажу, для зброї цей метал занадто м'який. Кому він потрібен? Правда, бантакам він подобається, і вони дають нам добрі речі за те, що ми дозволяємо їм його брати. Але навіть вони багато не беруть, тому що це дуже погане місце. Ніхто не полізе туди з доброї волі, крім бантаків, яким треба умилостивити своїх предків.
Як йому пояснити, якщо він поняття не має про устрій зовнішнього світу?
— Чандален, ви ніколи не повинні використовувати це золото. — На обличчі його відбилося природне нерозуміння людини, яка вже пояснила, що це золото нікому, крім бантаків, не потрібне. — Ти можеш думати, що воно непотрібне, але інші люди готові вбивати, щоб заволодіти ним. Якщо хто-небудь дізнається, що на вашій землі є золото, він зробить все, щоб забрати його. Жага золота позбавляє людей розуму. Всі люди Тіни будуть вбиті.
Чандален випростався і гордо вдарив себе в груди.
— Я і мої воїни захистимо наше плем'я! Ми проженемо будь-яких чужинців.
Келен обвела рукою сотні і сотні трупів, що лежать навколо:
— А якщо їх буде багато? Якщо їх будуть от такі тисячі? — Чандален погано уявляв собі кількість людей, що населяють Серединні Землі. — Вони не зупиняться, поки не зметуть вас.
Чандали простежив поглядом за її рукою і спохмурнів. Його самовпевненість випарувалася.
— Духи предків попереджали нас, що не можна нікому говорити про ями з нездоровим повітрям. Ми дозволяємо приходити туди тільки бантакам, і нікому більше.
— Дивіться не забувайте про це, — сказала Келен, — інакше багатьом захочеться його копати.
— Погано брати те, що тобі не належить, — повчально промовив Чандален, і Келен скрушно зітхнула. — Якщо я зроблю лук для обміну, усі будуть знати, що це моя робота, тому що це буде дуже хороший лук. Якщо хто-небудь відбере його, кожен зрозуміє, де він його взяв. Злодія спіймають і змусять повернути мені лук. А гроші? Хіба можна визначити, кому вони належали раніше?
Келен ламала голову, як пояснити Чандалену такі речі. Втім, це допомагало хоча б не дивитися по сторонам. Вулиця, на якій вони йшли, була буквально усіяна трупами.
— Справді, важко. Тому люди ретельно охороняють свої гроші, і покарання за крадіжку буває досить суворим.
— Що значить — суворим?
— Якщо людина вкрала трохи, його тримають під замком в тісному приміщенні до тих пір, поки його родина не відшкодує вкрадене. І то вважається, що в цьому випадку злодієві пощастило.
— Під замком? А що це?
— Замок — це такий спосіб замикати двері. Кам'яні кімнати, куди садять злодіїв, не можуть відкриватися зсередини, тому що на дверях є замок, і в тебе повинен бути ключ, причому строго певний, щоб його відкрити.
Чандален кинув насторожений погляд у бічну вуличку, де була ювелірна крамниця, але нічого підозрілого не побачив.
— Я б швидше помер, аніж сидіти під замком в кам'яному будинку.
— Якщо злодій вкрав занадто багато і йому не пощастило, саме це з ним і відбувається.
Чандален недовірливо гмикнув. Схоже, такий уклад життя представлявся йому неефективним.
— Наш спосіб краще. Кожен робить те, що йому потрібно, і не треба ніяких ремесел. Ми вимінюємо тільки дуже потрібні речі, їх небагато.
— Насправді ви робите те ж саме, що і ці люди, Чандален, хоча і не усвідомлюєте цього.
— Ні. У нас кожен вміє робити багато речей. І своїх дітей ми вчимо того ж.
— У тебе теж є ремесло, Чандален, — заперечила Келен. — Ти мисливець, вірніше, ти захищаєш плем'я. — Вона знову показала на мертвих солдатів. — Ці люди — солдати. Їх ремесло таке ж, як твоє: захищати свій народ. Ти сильний, умілий воїн, що добре володіє списом і луком, що вміє розкривати та попереджати задуми ворога. Ти присвятив цьому життя. Ти такий же солдат, як вони.
