— А чому ніхто досі не зруйнував башти?

— Ми пробували. Це неможливо.

— Якщо у вас нічого не вийшло, це не означає, що це взагалі не можна зробити.

Вона метнула на нього сердитий погляд.

— Вежі й закляття створені не тільки Магією Приросту, але й Магією Збитку.

Магія Збитку! Невже чарівники в давнину нею володіли? Але як? Це ж неможливо! З іншого боку, Даркен Рал теж нею володів…

— А чому вежі не дають магії розсіятися?

Сестра Верна задумливо перебирала поводи.

— У кожній з них заточений Вогонь Життя чарівника.

— Ти хочеш сказати, що чарівник віддавав вежі свою життєву силу? Річард не вірив своїм вухам.

— Гірше. У кожній вежі міститься життєва сила не одного, а багатьох чарівників.

Річард здригнувся, уявивши собі могутніх чарівників, які жертвують життям заради жахливих споруд.

— А близько один до одного стоять ці вежі?

— Кажуть, що деякі відстоять на милі, а деякі розділені ліченими ярдами. Це якось пов'язано з точками сили самої землі. Ми в цьому не розбираємося. З тих пір як побудована лінія, наближатися до башт небезпечно.

Ми навіть не знаємо, скільки їх усього. Нам відомі лише ті, що стоять в цій долині.

Річард зіщулився.

— А ми побачимо їх по дорозі?

— Заздалегідь не можу сказати. Іноді безпечний прохід виявляється поруч з вежею, іноді — ні. По дорозі сюди я бачила тільки одну. Багато сестер взагалі їх не бачать. Я сподіваюся, що мені теж більше не доведеться на них дивитися.

Річард раптом усвідомив, що лівою рукою міцно стискає руків'я меча. Слово «істина» до болю врізалося в долоню. Він відпустив меч і постарався заспокоїтися.

— Так з чим же нам належить зіткнутися?

Сестра Верна глянула на горизонт і знову повернулася до Річарду:

— Там є все, що завгодно. Закляття відчаю. Твоя душа навіки опиниться в полоні безнадії. Закляття щастя, що затягують душу в ілюзорний рай, з якого немає вороття. Закляття руйнування. Вони розривають на шматки.

Закляття, які можуть пожвавити твої страхи і змусити тебе бігти без оглядки прямо в обійми смерті. Інші, навпаки, стануть спокушати тебе тим, про що ти мрієш, на що сподіваєшся. І якщо ти побажаєш… — Вона нахилилася до нього. — Не відходь від мене ні на крок і ні в якому разі не зупиняйся. Ти повинен придушити в собі будь-яке бажання, будь-яке почуття, будь то страх, чи туга, або щось ще. Ти мене зрозумів?

Річард кивнув. Сестра Верна знову звернула погляд до розплавленого горизонту, і Річарду здалося, що він теж бачить темні хмари, що пливуть над рівниною. Але чомусь він знав, що це не хмари, а магія. Бонні підвела голову, і він заспокійливо поплескав її шию.

Надивившись вдосталь, Річард повернувся до сестри Верни. Вона як і раніше, не рухаючись, дивилася вперед.

— Чого ж ти чекаєш, сестра? Хоробрості?

— Ти вгадав, дитя моє, — відгукнулася вона, не обертаючись. — Я чекаю хоробрості. Нa цей раз її звернення не викликало в ньому гніву. Воно дуже точно відображало ступінь знайомства Річарда з магією. Не відриваючи очей від залитого шаленим сонцем пекла попереду, вона ледве чутно додала:

— Ти ще лежав у колисці, коли я пройшла через долину, але кожну мить я пам'ятаю так само виразно, наче це було вчора. Так, я чекаю хоробрості.

Вдаривши колінами в боки коня, Річард послав Бонні вперед.

— Чим раніше ми рушимо в дорогу, тим швидше досягнемо мети.

— Або заблукаємо. — Сестра Верна рушила слідом за ним. — Ти так поспішаєш заблукати, Річард?

— Я вже заблукав, сестра.

Широкі — двадцять кроків від краю до краю — щаблі були запорошені снігом, і тільки в кутку, біля балюстради, вітер оголив вузеньку смужку рожевого мармуру. Повагавшись мить, щоб зібратися з духом, Келен рішуче зробила крок вперед. Уздовж сходів стояли витончені статуї, виконані з такою майстерністю, що здавалося: вітер ось-ось зметне поли їхнього одягу. Десять білосніжних колон підтримували високу арку над входом. Тіла полеглих у безнадійній битві купами лежали на засніжених галявинах і в просторому холі зі склепінчастими стелями. На мармуровій підлозі валялися зірвані з петель двері, прикрашені витонченою різьбою, з зображеннями могутніх левів, що підтримують герби королівського будинку Амнеллів. Біля входу стояли статуї короля Вайборна і королеви Бернадін висотою в людський зріст. У правій руці у кожної статуї були щит і спис. У лівій руці королева тримала пшеничний сніп, а король — ягнят. Обидві статуї були обезголовлені, а у королеви до того ж відбиті груди. На світло-бежевих мармурових плитах валялися три купки щебеню.

Неслухняними пальцями Келен зняла снігоступи і поклала їх біля статуї королеви. Чандален послідував її прикладу і слідом за сповідницею увійшов до палацу. Під ногами хрумтіли осколки розбитих дзеркал та вітражів.

Чудові гобелени були зірвані зі стін і роздерті на шматки. Келен щільніше загорнулась у вовчу шкуру: всередині було навіть холодніше, ніж зовні. Пара від дихання ліниво клубочилася в холодному повітрі.

— Для чого служило це місце? — Пошепки запитав Чандален, немов побоюючись потривожити душі загиблих.

Келен довелося зробити над собою зусилля, щоб говорити нормальним голосом:

— Це було житло королеви цих земель. Її ім'я — Цірілла.

— Одна людина живе в такому великому будинку?! — Забувши про обережність, здивовано вигукнув Чандален. Високі склепіння відгукнулися гучним відлунням.

— Тут жило багато людей. Радники — це приблизно те ж, що ваші старійшини, — і інші люди, які дбають про потреби країни. Крім того, тут же живуть і ті, хто дбає про потреби радників, щоб вони могли без перешкод виконувати свої обов'язки. Багато хто називає палац своїм будинком, але править тут королева, так само, як править вона і країною. Королева найголовніша серед них.

Чандален мовчки йшов за Келен, оглядаючи палац. Його очі розбігалися при вигляді стількох чудових речей. На жаль, від колишньої пишноти мало що вціліло. Різьблені меблі були перетворені в уламки, важкі різнокольорові завіси і драпірування були роздерті… Всюди панувало руйнування.

Вони спустилися на нижній поверх. Промерзлі дубові сходинки жалібно заскрипіли. Чандален наполіг на тому, щоб йти першим. Ударом ноги він відкривав двері, тримаючи напоготові лук з десятикроковою стрілою, і лише переконавшись, що в кімнаті нікого немає, дозволяв увійти Келен.

Але скрізь вони знаходили тільки трупи. Слуг, судячи з усього, ставили до стін і розстрілювали відразу. На кухнях, упереміж з трупами кухарів, учнів, кухарок і чашників, валялися порожні барильця з-під пива і вина: ймовірно, покінчивши з різаниною, загарбники вирішили відзначити перемогу. Що стосується закуски, то вони, схоже, не стільки їли, скільки розкидали їжу по підлозі і по стінах.

Поки Чандален перевіряв розграбовані комори, погляд Келен впав на тіла двох молодих служниць. Вони лежали біля колоди для рубання м'яса. Одягу на них не було. Як видно, перше враження виявилося невірним: не всім пощастило померти відразу.

З застиглим обличчям Келен вийшла з кухні і швидко піднялася по чорних сходах, що вели на верхні поверхи. Перестрибуючи через сходинки, Чандален в три стрибки наздогнав її. Келен не сумнівалася, що він почне обурюватися тим, що вона пішла одна, але він заговорив не про це:

— Там є солонина. Може бути, ми візьмемо трохи? Не думаю, що духи вбитих вважатимуть це крадіжкою. Будь ці люди живі, вони самі запропонували б нам їжу.

Келен на ходу торкнулася дерев'яних перил, але тут же відсмикнула руку і сунула її під накидку: полірована поверхня була настільки холодною, що обпікала пальці.

— Якщо з'їси це м'ясо, помреш. Воно, безумовно, отруєне. Це пастка для тих, хто прийде сюди потім. Вони хочуть, щоб померли всі.

Нагорі трупів не виявилося. Схоже, тут загарбники вирішили влаштувати нічліг. Величезний бальний зал був завалений порожніми флягами-під вина, недоїдками, використаними бинтами та іншим сміттям. Розбитий столик з горіхового дерева. Почорнілі простирадла і брудні ковдри. Зламані списи і тріснуті щити. Відбитки брудних чобіт на дорогих килимах.